Дурниці! Не було в Миколи ворогів. Зо всіма був лагідний, приязний, а що вже сім'ї держався — пошукати такого. То вже Ольга добре знала. Чи в гості куди, чи в кіно там, або іноді й до театру — ніколи Микола сам не ходив, усе з нею. Хіба що ото часом тільки поїде з товаришами качки постріляти, а Ользі, ніде правди діти, не зовсім те подобалося. Та і з цим виходило часто на її: бувало, кортить йому в неділю восени майнути на ті болота, а він подивиться мовчки на неї, гляне на Катю, зітхне тихенько і — поїдуть вони втрьох на цілий день до зоопарку!..
Ні, то дурне плескала тоді їй нерозважна Марківна, яка хоч і забула вже свого бога, а ще й досі боїться лихого ока!
І все ж щось незрозуміле оповивало Ользі смерть її чоловіка. Чогось не догледіли тоді лікарі, щось, мабуть, пропустили...
З того часу мов захолонула до всього Ольга. Збайдужіла й до себе. Хтозна, чи пішла б вона два тижні тому до поліклініки взяти відпустку, якби товаришки з цеху мало не силоміць випхнули:
— Тобі давно вже треба в декреті бути, а ти на роботі крутишся! Чи ж довго до біди?
Лікарка в полікліниці, простягаючи Ользі бюлетень, ще раз сказала:
— Видимо, у вас усе ж таки многовіддя, а може, навіть... У всякому разі треба звернутися до консультації вагітних або до нашого гінеколога, він завтра приймає з десятої.
Нікуди не пішла більше Ольга. Лікарі завжди щось
вигадають. Таке в неї многовіддя, як у Миколи тоді — кволе
серце! _ —
Але після поліклініки Ольга немов прокинулася від тяжкої дрімоти. Тепер, коли наближалися пологи й Ольга чула це, коли не треба було вже квапитися на завод, коли, одвівши Катю до садка, Ольга залишалася в кімнаті сама, вона гарячково бралася готувати все потрібне для майбутньої дитини. В руках у неї біліли то викроєні пелюшки, то пошиті вже сорочечки, то мережаний чепчик. Тільки коли її зненацька штовхало в череві, вона припиняла роботу й слухала. Дитина ворушиться!.. Ця дитина, що коли-не-коли нагадувала про себе легким поштовхом, жила в ній. Вона почала жити ще тоді, коли був живий гМикола. І тоді
Ользі здавалося, що не весь помер її Микола, щось-таки залишилося по нім, щось живе від нього. І лице Ольги тихо ясніло...
Ось і ця широка вулиця, де раз у раз сновигають машини. Ольга пройшла кілька кроків до переходу на розі й, затримавшись на хвилину, глянула в лівий бік. Зліва було безпечно, машин нема, лиш здалеку сунув тролейбус, і Ольга рішуче ступила з панелі. Коли вона була вже недалеко міліціонера, що манірно, як дирижер у опері, розмахував білою палицею посеред вулиці, показуючи машинам путь, її знову взяло. Та ще як взяло! Світ потемнів їй в очах і застиг, як та блискуча машина, що за кілька кроків від неї застигла нараз, стогнучи гальмами...
А далі в пам'яті затрималися тільки синій рукав міліцейського мундира, що підтримував її збоку, стурбоване обличчя незнайомої жінки, —яка заспокоювала її "нічого, нічого, зараз доїдемо!" і сірий капелюх поважного чоловіка, що керував, мабуть, машиною... І нарешті спокійно, тьмяне світло, білі халати, тиша — лікарня."
Другого дня Катя прокинулася здивована. Передусім у лице їй світило веселе, грайливе сонечко, і в кімнаті метушилося кілька людей. Що таке? Вдома сонечко заглядало в кімнату тільки після обіду, а ранком у кімнаті були сірі присмерки й тиша, поки мама не прийде з кухні, нагодує Катю й одведе до садка. А де ж мама?.. Тільки вже як почула голос Марківни, Катя зрозуміла. Це ж звечора, коли пішла з дому мама, її забрала до себе Марківна. А в кімнаті — тьотя Настя і мовчазний дядя Прохір, якого Катя сама собі зве "дядя Тхір". А мама, значить, ще не повернулася. Чому?.. Але Марківна не дала Каті розмислю-вати. Швиденько вбрала її, вмила, нагодувала й одвела до садка. А далі все пішло, як завжди.
А от сьогодні Каті видався день, як поламаний. Щоправда, ранком тьотя Настя і дядя Тхір, як і вчора, похапцем поснідали й метнулися на трамвай до заводу, але Марківна не відвела Катю до садка, а одразу ж за донькою й зятем пошкандибала на базар та по крамницях, прихопивши з собою і Катю. Катя спочатку зраділа. На базарі її зацікавили і кошики, повні полуниць, і велика риба з розкритими червоними зябрами, та тільки-но Катя хотіла помацати пучкою "риб'ячі вушка", як Марківна потягла її далі. В крамниці Катя побачила дівчинку, яку держала за руку її чепурна мама. Синя спідничка-плісе, білі панчішки й пишний блакитний бант, що величезним метеликом стирчав на її білявому, як у ляльки, волоссі, враз увібрали Каті очі, й вона в захваті подумала: "Ой, яка ж хацька!"
У Каті була своя мова. Вона переінакшувала слова, створювала нові або відомим усім словам надавала зовсім іншого, несподіваного змісту. Ця мова тішила Катю, коли вона розмовляла сама з собою, і дуже пантеличила, коли Катя вдавалась до інших.
Дівчинка з бантом теж звернула увагу на Катю і, поки її мама стояла в черзі до каси, була не від того щоб познайомитися. Катя підійшла до дівчинки й для першого знайомства сказала комплімент:
— У тебе гарнюній бантик!
Мама маленької красуні підозріло глянула на Катю, мерщій взяла з каси чек і потягла дівчинку з собою до прилавка. Та й Марківна вже гукала Катю коло виходу. Катя неохоче пішла, раз у раз оглядаючись, щоб іще раз побачити чарівну "хацьку".
А коли вони повернулись і Марківна заходилася прати
дещо з білизни, а потім варити обід, настрій Каті почав
псуватися. Сьогодні, перший раз не пішовши в садик, вона
не знала, до чого б прикласти рук. Можна було б піти
на балкон і подивитись, що робиться на вулиці, бо тут
балкон виходив не в двір, як удома, а на вулицю, і з нього,
мабуть, можна було б дотягтися рукою до верховіття
дерев і зірвати листячко, та Марківна це рішуче заборо-
няла. Якби це в своїй квартирі, Катя побувала б уже і на
балконі, відчинила б гардероб і приміряла б на собі черво-
ний мамин берет, але, відколи мама пішла з дому, Катю
не пускали туди. І де поділась мама, чого її.нема? Каті
стало журно, й вона тоненьким, ладним ось-ось заплакати,
голосом спитала Марківну: ^
— Чого мама не йде? Я хочу мами!
— А ось зварю обід і піду спитаю, коли мама прийде,— спробувала була заспокоїти її Марківна, та Катя стала вередувати: "І я з вами, і я піду!" Але Марківна, щоб не гаяти часу, вже не звертала на неї уваги. Впоравшись з обідом, Марківна поклала в сіточку пляшку з молоком, свіжо-спечені пиріжки й, завагавшись хвилину та важко зітхнувши, нарвала на балконі й маленький букет з петуній та красольок. Накинула на голову хустку, сунула Каті в руки два гарячих пиріжки й нашвидку погладила по голівці.
— Ну, ти тут побудь, Катенько, а я скоро... Та й Настя з Прохором зараз прийдуть.— І Марківна пішла, міцно пристукнувши за собою зовнішніми дверима.
Залишившись сама, Катя пожвавішала й стала обмірковувати, як їй найкраще використати те, що в квартирі нікого нема. Можна запалити газову плитку й дивитись, як тихо блимають сині вогники-світлячки, можна покрутити швейну машину, ба навіть спробувати пошити на ній трусики ляльці. Та, леле, кухня, виявляється, замкнута, як замкнуто й двері на балкон, а швейну машину накрито важким покрівцем, і Катя не знала, як його скинути. Побачивши, що до всіх розваг не доступитися зараз, Катя засумувала і відчула свою самотність. Усі пішли, покинули Катю, замкнули саму в квартирі!.. А головне — мама. Де вона? Чому не вертається? Розсердилася на Катю? За що? Катя ж була в той день слухняна, не шкодила... Хіба що за оті папірці, що Катя з балкона в двір кидала, так то ж тільки трошки, та й мама про це скоро забула... Чого ж мама не йде до Каті?..
Катя зашилась у куток, де лежали її розкидані немилі тепер цяцьки, й тихенько заплакала.
Такою її застали, повернувшись з роботи, тьотя Настя й дядя Тхір.
— Чого це ти, Катюшо? Що з тобою? — присіла навпочіпки перед нею тьотя Настя, підіймаючи її низько опущену голівку й заглядаючи у відчужені, вовкуваті оченята.
— Мама...
— Що — мама? — допитувалась тьотя Настя, та личко Каті скривилось, і вона заридала.
У цей час повернулась і Марківна.
— О! Такої!..
Марківна прудко повісила на цвяшок сіточку й стурбовано підкотилась до Каті.
— Чого ж це ти, Катенько! Що тобі?
Знайомий ласкавий голос Марківни трохи заспокоїв Катю, і вона, схлипуючи, потяглася до неї.
— Я до мами хочу.
— —До мами? Е-е, мамі твоїй зараз ніколи: у неї тепер ще дві лялі є.
— Як?! — здивувалася не стільки Катя, як тьотя Настя, аж звелась одразу на ноги, і здивовано підвів брови мовчазний дядя Тхір.
— Двійнята. Близнюки ж у Ольги!.. І хто б міг думати! — захоплено оповідала Марківна дочці й зятеві новину, не звертаючи більше на Катю уваги.— Там тих подруг з заводу до неї понаходило! Тільки нікого ще не пускають до Ольги, рано ще, кажуть, не можна, а так усе добре... А що вже тих квітів їй понаносили, цукерок, апельсинів!.. Це ж мама й тобі, Катенько, передала три,— похопилася Марківна й виклала з сіточки на стіл три жовтогарячі помаранчі.
— Тільки зараз не їж, після обіду будеш...
Катя широко розплющеними очима непорозуміло дивилась на Марківну. Хоч вона й дуже любила помаранчі, і такі ласощі випадали їй не часто, але зараз Катю цікавило інше:
— Які лялі?
— Хлопчики. Братиками будуть тобі тепер. Там такі ж гарні, такі гарні, що мама й очей одірвати від них не може!..
Катя тяжко замислилась. Лялі? Хлопчики? Звичайно лялі бувають дівчатками, хоч у крамниці Катя бачила одного разу й невеликого хлопчика-лялю. Але ж мама досі любила тільки Катю і їй байдуже було до всяких ляль. А тепер — "очей одірвати не може" від якихось ляль, що завелися там у неї, та ще — хлопчиків-ляль!.. І це через них мама не йде до Каті?.. Незрозуміла образа отрутою заповзала в її маленьке серце, і гіркий кім'яшок підступав до горла, але плакати стало соромно. Катя набурмосила губки й насупилася.
— Нічого! — кинула їй на ходу Марківна, накриваючи стіл.— Післязавтра підемо з тобою, провідаємо маму. Може, вона нам і ті лялі свої покаже...
Катя старанно готувалася до цього дня. Навіть коли напередодні Марківна заходилась увечері мити їй голову — найбільше чого не любила Катя,— вона й це стерпіла. Марківна повагом намилювала її м'яке волосся, аж поки мило не зайшло Каті в очі, й тільки тоді вона замахала заперечливо рученятами, але не заплакала.