За обідом він швидко їв і так само швидко зник у своїй кімнаті, щоб поринути далі в підручники й записи.
Женчик помітно зрадів, побачивши, що тут живе, хоч і набагато старший за нього, але молодий, а не старий, як Андрій Степанович, Борис, однак не зважувався щось його питати й лиш з цікавістю поглядав на юнака.
Андрій Степанович налив у чарки вина й навіть Женчикові, незважаючи на мамині заперечення," подав півчарки.
— Випиймо за...— підніс чарку Андрій Степанович, але Галину знову пройняла якась дивна тривога, й, сама не розуміючи, чому червоніє, Галина глянула крадькома на Бориса, що поволі, немовби з неохотою, взяв чарку, і поспішно, наче вона боялася, що Андрій Степанович скаже не те що треба, додала:
— ...За все добре!
— Чудовий тост! За все добре! — широко осміхнувся Андрій Степанович і запропонував, якщо Галина й Женчик не дуже здорожилися, рушити до Дніпра.
Галині хотілося тихенько відпочити після всіх турбот переїзду, але вона розуміла, що Андрій Степанович бажає полегшити Женчикові освоїтися в нових умовах і докладає сил захопити хлопця київськими принадами.
Перед тим, як спуститися на Поділ до річкового вокзалу, вони зайшли в парк, де Андрій Степанович повів їх до тиру. "Як тонко він розуміє дитячу психіку!" — вдячно подумала Галина, спостерігаючи збоку, як Андрій Степанович учить Женчика заряджати маленьку рушничку й, не кваплячись, цілитися. Зопалу хлопець вистріляв п'ять патрончиків, але нікуди не влучив і розчаровано подивився на Андрія Степановича.
— У них, мабуть, щось зіпсувалося, що вони не падають,— я ж так виділював...— показав він на нерухомі мішені.
— Зараз перевіримо,— сказав Андрій Степанович, ви-цілив якусь хитромудру групу бляшаних танцюристів і натиснув гашетку. Сухо тріснув постріл, і на мішені все заворушилося: заграла веселенька музика й закрутилися в танку бляшані танцюристи.
— Ого, як ви здорово влучили в них! — скрикнув у захваті Женчик, аж заплескав у долоні.
— Вицілюй добре, не спіши, то влучиш і ти,— усміхнувся Андрій Степанович, повертаючи Женчикові рушничку.
Тепер у Женчика за другим пострілом перекинувся, клацнувши металевою защіпкою, зайчик, і хлопець підстрибнув з радості. Останніми двома пострілами він хотів і собі змусити танцюристів затанцювати, але не вийшло: танцюристи стояли й далі нерухомо, як заворожені. Треба було поспішати на теплохід, що незабаром відпливав у свій останній рейс-прогулянку по Київському морю, і Андрій Степанович з Галиною і Женчиком пішли з тиру.
Влучний єдиний постріл підніс авторитет Андрія Степановича у Женчикових очах. Виявилося, що цей кульгавий дядько хоч і не льотчик, не мисливець, навіть не турист, а стріляє, бач, як снайпер, і —Женчик, забувши про свою недавню ніяковість у присутності Андрія Степановича, сам тепер заговорив із ним, розпитуючи, як рухається теплохід, для чого створено Київське море й чи бувають на ньому шторми. Андрій Степанович охоче відповідав на всі найнесподіваніші запитання, а коли теплохід затримався перед шлюзами проти'Вишгорода, пустився в історичний екскурс про ці місця. Однак його цікаву розповідь урвав рух теплохода, що тихо посунув через відчинену металеву браму у кам'яний коридор шлюзу.
Очі Женчика забігали між вхідною брамою, яка беззвучно замкнулася позаду, й барнаво-пінястими водяними валами, що бурхливо перекочувалися через повільно спушувану передню браму й вирували у вузькому шлюзі, швидко підіймаючи поверхню води.
Галина тихо усміхалася, дивлячись, як Женчик захопився переходом теплохода через шлюз; її саму зацікавили великі поплавці водоміру, на які показував пальцем хлопець, знову щось питаючи Андрія Степановича. "Який він освічений і тактовний!" — думала Галина, сама прислухаючись до пояснень Андрія Степановича й усе ще звучи його самій собі, як і Женчик, на ім'я та по батьку. Дивна річ: минулого разу, коли Галина приїжджала до Києва сама, вони, зовсім близькі вже люди, остаточно ухвалили, що Галина з сином переїде до Андрія Степановича назовсім; так чому ж вона й досі не може назвати собі Андрія. Степановича своїм чоловіком? Невже тільки тому, що вони не зареєстрували досі свій фактичний шлюб у загсі? Пусте! Андрій Степанович уже давно наполягав на цьому, та хіба ж так багато важить звичайний канцелярський акт розписування в книзі шлюбів? Шлюбна посвідка не збільшує почуття закоханих — вона лиш реєструє ці почуття.
Галині стало смішно: хіба можна зареєструвати почуття? Реєстрації піддаються лиш факти, а не почуття. Певно, таки й у загсі оформляються лиш факти злуки, спілки між чоловіком і жінкою, де може й не бути ніякого кохання...
Андрій Степанович і Женчик перейшли до правого борту, де, показуючи хлопцеві на дальній берег водоймища, Андрій Степанович оповідав, що там було раніше село, яке поглинула вода Київського моря, а Галина лишилася одна й журно дивилась, як призахідне сонце опускалося за сільські хати високого Правобережжя.
їй хотілося побути на самоті, щоб, після шарварку пакування речей, прощань і переїзду, трохи розглянутися в тому хаосі, де переплуталися думки й почуття. Зараз їй було радісно й воднораз трохи журно... Як у вірші Олеся, збірку якого їй нещодавно подарував Андрій Степанович: "З журбою радість обнялась". Але чому ж усе таки — з журбою? Адже її побоювання, що— Андрій Степанович не знайде спільної мови з Женчиком, на теплоході остаточно розвіялися й незбагненна тривога, яка вряди-годи прохоплювалася досі, тепер осіла на самісіньке дно душі. Проте — осіла, а не зникла зовсім. А може, ця тривога розтопилася в журбу? Чи, може, тут є щось спільне з другим лесевим віршем: "Сонце, чому ти раніш не зійшло?.."
Ні, Галина не могла уявити Андрія Степановича ні молодшим, ні старшим,— він лишився поза часом таким, як увійшов на її життєву стежку, і не про нього ці поетові слова. Не скаже Галина й собі Олесевими словами:
Ти не дивись, що буде там, Чи забуття, чи зрада; Весна іде назустріч нам, Весна в цей час нам рада...
В її почутті до Андрія Степановича нема й не буде хмелю безоглядної молодості, але не буде й ні "забуття", ні "зради". Хіба цього не досить для неї після всього пережитого?.. "Ти занадто багато думала досі тільки про Женчика, чи не час подумати тобі трохи й про себе? — сказала сама собі Галина.— Ти ж іще уповні жінка ь маєш право на своє особисте щастя. Дивись, ось кінчається вже весна, але не тільки календарна весна, а й твоя тридцять восьма весна, і десь уже підкрадається до тебе глибока осінь..."
І раптом наче хтось сторонній руба спитав її: а що, коли б сталося неможливе й оце тепер повернувся до тебе Олег? З усім тим спільним минулим, з давно перейденою молодістю, з усіма спільними радощами й гіркотами? Чи могла б ти, зраджена й покинута колись його п^рша жінка, а тепер дружина другого чоловіка, простити Олегові все й простягти йому назустріч руки?..
Галина не сподівалась, такого запитання і, як заскочена зненацька з потаєнним, зашарілася й, низько схилившись над поренчатами борту, потерла долонею щоки й чоло. Але за мить рвучко підвела голову й глянула на останнє золоте проміння, що його, заходячи й забираючи з собою ще один день її життя, посилало на прощання сонце. І не можна було не сказати цьому ласкавому, скорботно-привітному сонцю правди, і Галина відповіла щиро: "Як жінка я не могла б уже йому простити заподіяне й підпустити до себе, надто після тої жахливої подорожі до Талліна, а тим більше тепер, коли моя життєва путь перетнулася з такою ж звивистою путтю Андрія Степановича..." Але заради Женчика, заради цього хлопчика, що протягом стількох порожніх років був її єдиною втіхою в безрадісному житті...
Теплохід повернув півколом назад, і до Галини перейшли, щоб знову дивитися на затоплений лівий берег, Женчик з Андрієм Степановичем. Від свіжого річкового повітря й піднесення в хлопця порожевіли щоки, і тепер він замість Андрія Степановича голосно оповідав мамі:
— Тут, мамочко, був бір, великий-великий, а тепер он тільки три сосни від нього на белебні лишилися...
— Тобі подобається тут? — спитала сина, і той у захваті вигукнув:
— Дуже!
"Боже, що б тільки не зробила я, щоб хлоп'ятко росло далі щасливе!" — подумала Галина й довгим вдячним поглядом подивилась на Андрія Степановича.
Вони повернулися до міста, коли за обрієм згас день і Київ, оповитий вечірніми сутінками, засвічував гірлянди електричних вогнів.
Стомлені й зголоднілі, зайшли до приміщення, де було вже поночі, й Галина, котра трохи освоїлася з роллю господині, заходилася подавати вечерю. Цього разу вона набралася духу й пішла, тихо постукавши наперед, до другої кімнати — кликати Бориса їсти. Той чемно відмовився, сказавши, що встиг перекусити ввечері.
— Ви молодий, а думаєте по-стародавньому, ніби справді "сите черево на науку не квапиться",— усміхнулася приязно Галина й легко торкнулася плеча юнака: — Ходімо!
Борис ще раз подякував, показав обома руками на захаращений книжками й зошитами стіл і все ж відмовився, вперше щиро усміхнувшись своїй мачусі.
Андрій Степанович і Женчик апетитно уминали шинку й рештки шпротів, що лишилися по обіді, коли Галина, ще раз збігавши на кухню погасити газову плитку під чайником, присіла до столу. Щось близьке до відчуття тихого родинного щастя в цій затишній кімнаті, де вони сиділи втрьох, зійшло на неї. Родинне щастя, від якого вона так відвикла, а може, навіть ніколи й не зазнала його! І чи так уже й багато треба для нього? Злагода, взаєморозуміння й головне спокій. Щоб, коли поза цим родинним вогнищем тебе й спіткають невдачі, прикрощі, образи, тут, удома, тебе розуміли й заспокоїли. Хай хоч і пізно, а, здається, таки прийшло й до Галини це невибагливе щастя. Невже доля кінець кінцем зглянулася над нею і оце компенсує за. все вистраждане й пережите?..
Галина з приємністю бачила, як охоче їсть Женчик усе, Що накладає йому на тарілку Андрій Степанович, зовсім не соромлячись тепер і не ніяковіючи, як то було ще помітно під час обіду. Але хлопець, знати, стомився і вже не так уважно слухав Андрія Степановича, що викладав йому й Галині план літньої мандрівки.
— У липні в мене відпустка,— сказав він, одсуваючись від столу й закурюючи сигарету,— от ми й майнемо втрьох Дніпром до самого Чорного моря; а там, у Одесі, пересядемо на морський корабель і об'їдемо Кримське та Кавказьке узбережжя.