Двоїм своїм учням, як ти знаєш, я не поставила "трійки" замість "двійок", хоч як мене просив директор школи, а собі поставила "п'ять" з психології, педагогіки й людинознавства. А виявляється, я не знала навіть своєї дитини...
— Про що ти кажеш? — закліпав повіками Андрій Степанович.
— Про те, що сталося цієї ночі... Хіба я переїхала б до тебе з сином, коли б могла наперед уявити собі весь цей жах? — Галина злегка хитнула головою в бік канапи, де все ще міцно спав, широко розкинувшись, Женчик.— Ні, треба вертатися назад, перепросити директора й не рипатися до свого особистого щастя, коли воно тобі не судилося. Не судилося, Андрію!..— з мукою вимовила Галина і закусила губу, бо голос їй затремтів, і ледве чутно пошепки додала: — Не вийде в нас родинного життя.
— Чому? Відкіля це ти взяла? Та хіба ж можна робити якісь висновки отак похапцем?
— Сам бачиш: між мною і тобою завжди стоятиме він,— Галина знову показала головою на Женчика,— і його батько, якого я сама, на свою біду, вигадала йому...
— Та ні ж бо! Все це згодом уладнається. Хлопець у тебе дуже хороший, але не може ж він одразу пристосуватися до нових, незвичних умов.
— Ні,— рішуче урвала його мову Галина,— так буде й далі: тепер я добре знаю. І як я не врахувала цього? Прости мені, Андрію!..
Вона назвала його вдруге на саме ім'я, не роблячи над собою ніяких зусиль, як то було раніше, коли в думках він залишався Андрієм Степановичем, а в розмові Галина всяко уникала його називати. Зараз вона й не помітила цієї зміни за собою.
— Ну що ти кажеш? Таке! Зовсім же воно не так, як тобі здається...— розгублено шукав він слів, щоб якось заспокоїти Галину, й не міг їх знайти.
Не слухаючи вже Андрія Степановича, вона з мукою дивилася на нього й відчувала, якою ще дорожчою й ріднішою людиною став він їй, але чи не через це вона сказала йому тихо:
— Ти занадто хороший, Андрію... Але що робити, коли я приречена жити без особистого щастя? Ні, я не маю права накидати тобі своє безталання. Досить з тебе клопоту й неприємностей, що я, не продумавши все до кінця, завдала тобі. Прости мені це!
Андрій Степанович почав доводити, що близькі люди повинні ділити між собою і горе, і радості, що не буває життя, де все було б завжди гладко або, навпаки, криво-бочило, але Галина поправила на голові зачіску, повела очима в бік канапи й відчужено сказала:
— Він тепер ще довго спатиме, а я тим часом з'їжджу.
Вона рішуче вийшла з кімнати й тільки біля вихідних дверей, одімкнувши англійський замок, обернулася до Андрія Степановича, що кинувся за нею в передпокій, намагаючись спинити. Галина сумно усміхнулася:
— Прощай, Андрію! Прощай...— вона на мить затрималась і гаряче додала: — любий! — вперше вимовляючи це слово за весь час їхнього зближення. Прихилила його голову до себе й міцно поцілувала в розкриті губи, що силкувалися щось сказати їй.
Андрій Степанович обійняв її, пригортаючи до себе, але Галина вирвалась, вискочила за двері й, не оглядаючись, задріботіла вниз сходами.
1969 р.