Гришка-розвідник

Борис Антоненко-Давидович

Сторінка 2 з 2

Та він не скаже. Нічого їм не скаже! Він буде терпіти до кінця. Хіба він може зрадити тих? Своїх?..

— Мовчиш?

Гришка хрипло сказав:

— Пустіть...

Нагай розрізав лахміття й прилип до самого тіла. Дужче, дужче... Гришка вже нічого не пам'ятав. З губи йому капала на підборіддя кров, стікала за комір, і було там щось вогке й тепле...

Була густа темрява й тиша, коли Гришка розплющив очі. Він ворухнувся, але в ту ж мить застогнав. Тіло пекло з усіх боків, мов опечене. Перемагаючи біль, Гришка підвівся і почав мацати коло себе. Тут були нагромаджені якісь діжки, полумиски, горщики, лахміття.

"Де це я?"— спитав себе Гришка й силкувався пригадати. В тумані своєї пам'яті він побачив тільки суворе комендантове обличчя, посвист нагая і... далі було темно.

"Це чи не комора яка?" — напружував свої очі Гришка. Він помацки ступив кілька кроків. Ніби двері? Так, так — двері. Але їх замкнено. Гришка штовхнув їх, але даремно: двері не піддавались.

"Що ж його робити?"— Гришка ступив назад і раптом помітив шматочок зоряного неба. Віконце! Він скочив до нього, та воно було замале — чи ж пролізеш? От якби з луткою його вийняти, тоді напевно проліз би... Гришка почав пригадувати, і ось знову, наче живе, гримнуло: "Хто тебе послав?!" Ох, та Гришка ж був у розвідці. Там ждуть його і звісток від нього. Він у полоні. Але як же вилізти? Треба ж якомога швидше доповісти про все, що він бачив! З одчаю Гришка схопив руками лутку віконечка, і — яке щастя! — спорохнявіле дерево легко подалось, і десь на землю брязнуло скло. Гришка завмер. Знову стихло, тільки від станції долітав легкий гомін. Гришка нишком одсунув лутку й наполіг на дошку. Вона заскрипіла, відсунулась. Ставши на діжку, Гришка виглянув у віконечко. Стрибати було низько. Тепер він з певністю відсунув ще дошку й ногами наперед виліз через дірку, де було віконце. Так легко й приємно стукнулись його ноги об свіжу землю, і Гришка полегшено зітхнув, а потім прислухався. Знову було тихо, тільки на станції блимали вогники; в пітьмі виринали людські постаті. Гришка тихенько перейшов вуличку, попід парканом шмигнув через провулок і опинився в полі.

Коли зникли з очей станційні вогники й вітер полохливо покотився по ріллі, Гришка, як вихор, помчав до своїх здати рапорта про розвідку.

XXX

На ранок сонце радісно залило станційні будинки; тягнулись угору стрункі тополі, а з-за водокачки, перебігаючи, наступала червоноармійська лава.

Гришка захоплено тулив до плеча одержану нарешті вночі рушницю і, незважаючи на посвист куль, стріляв.

Привітно усміхалося йому сонце, і широко розливався перед ним новий, ясний день.

1 2