Пегас спочивав після вогненної завірюхи в бліндажі, але тоскно соталась у голові туга й кортіло розгребти дощану підлогу й понюхати того хробачка, що десь-десь, під землею, ледве чутно: тук-трр-тук... тук...
Пегас нудно заскавчав, наче болів зуб, раптом скочив на ноги, гавкнув, прислухався і далі з гарбанням, безнадійно скріб лапами по підлозі. Батальйонний здивовано гримнув на нього, але Пегас не вважав. За кілька хвилин сапери заметушились. Стало ясно:
Німці копають "пасу"...
Вранці полковник із батьківською ласкою підніс Пегасові великий шмат ковбаси, і йому щиро хотілось начепити на волохаті Пегасові груди георгієвського хреста, але ж відомо — носити собакам хрести за артикулом не годиться...
А потім — розгорнуті снарядами шанці, поламані на тріски колеса, скривавлений сірий мундир і через Львів до Перемишля лящить залізною стопою: "Ать-два! Ать-два! Левой!.."
І коли в резерві полковник, поголившись, митикує за цигаркою: "До польки чи до русинки?", Пегас, розганяючи переполошених австрійських фокстер'єрів, з легкою душею летить до забутої в панському маєтку болонки. Повертаючись назад, трохи зморений гострими хвилями звойованого кохання, Пегас дорогою вже приймає огрядний вигляд старого вояки й перед штабом знову: "Ать-два! Ать-два!.."
...Сумно заходять дні, наче перетліла любов, і сизими тінями вздовж тротуару лягають вечори. Коли опережуться крижаним обручем весняні калюжі на вулиці й ліхтарі сковзаються на них золотими ковзанцями, жебраки виходять на ріг вулиці, а позаду плентається з висмиканим, спущеним долу хвостом старий Пегас. л Жебраки стануть край тротуару вряд, сліпий вусатий витягне стару, порепану гітару, а Пегас сяде попереду перед одкритою карнавкою і уставиться сумними, старечими очима в далечінь молодого напровесні неба.
Це додає колориту мрійності старовинним пісням, і тоді, наче з-під чорних надгробків, розритих степових могил, із Чорноморського —дна встають запорошені віками прозорі тіні й линуть від мерзлого каміння до далеких зір, будять заколисаний містом смуток минулого, і стиха цокає тоді зворушене серце міщанина.
...Посадили Морозенка
На Савур-могилу,
Дивись, дивись, Морозенку,
На свою Вкраїну...
Пегас мовчки слухає незрозумілу пісню, на очах йому блищить гірка, стареча сльоза, й одлітають назад чужі, похмурі дні...
Пегас зріднився з жебраками: він сам тепер жебрак. Усе, що було колись у нього, полкового пса, зникло в один день, мов розтанув туман на сонці.
...Ламався фронт, тікали солдати, солдати вже інші, чужі, невійськові. Пегас останній із кашоваром приїхав до міста й розгубився. Кашовар десь подівся, а Пегас голодний блукав спорожнілими, мертвими вулицями. Місто принишкло, мов одяглось у жалобу, і тільки невгамовний базар, пульсуючи зрання до пізнього вечора висмоктував із вулиць решту енергії і, здавалося, наперекір усьому місту — клекотів безтурботним, похапливим і веселим життям.
Пегас по течії за похнюпленими, зігнутими людьми забіг сюди. Два дні він несміливо й мляво тинявся між рундуками, не наважуючись украсти. На третій день, коли голод до неможливого стягнув йому живіт і, ніби батогом, хльоскав Пегасові ноги, він винувато й ніяково підліз до якогось кошика, боязко озирнувся на здоровенну хустку перекупки, поволі підняв зубами булку й жадібно почав їсти.
Хтось кинув на нього ломаку, і перший болючий удар розбив йому рештки військового гонору.
Далі вже Пегас, несміливо підібгавши хвоста, ходив понурий і принижений, і якийсь миршавий, хазяйський Собакевич дозволив собі на нього гавкати, а Пегас, навіть не огризнувшись, мовчки одходив подалі. Пегас міг зійтися тільки з жебраками, бо ті озброєні люди з розхристаними грудьми, оперезані кулеметними биндами, з кашкетами на потилиці, були чужі, невійськові: вони ходили незграбними ватагами без погонів, вільно сміялись, лузали насіння й курили цигарки.
Пегас із жалем дивився на довгі, блискучі шаблюки коло матроських штанів, і його пригноблений погляд блукав по каміннях бруку без мети й інтересу.
Не збагнути засмальцьованій кепці.всолдатській шинелі туги старого полкового собаки!..
Це був перший симптом Пегасової зради жебраків. Невідомо як, де й коли Пегас зійшовся з похмурим Доном. Дон, колишня втіха інтенданта з юнкерської школи, доживав свого віку серед рідних старих мурів.
Давно вже немає інтенданта, немає навіть самої юнкерської школи; десь у темному кутку дровітні лежать позолочені рами, шматочки полотна від колишніх іменитих портретів, половина бронзової корони, ретельно зневажена горобцями, і похмурий старий Дон із покаліченою задньою лапою, мов привид минулого, лягає щоночі коло дорогих реліквій.
З великого будинку долітають до нього часом веселі, бадьорі вигуки, ллється молода пісня, снують метушливо двором самовпевнені обличчя юнаків, але це не розважить, не звеселить Дона: вже ніколи він не буде їсти інтендантського масла й білого хліба і ніколи не залунає серед старих, знайомих стін могутніми хвилями колишній гімн великої імперії...
У стінах тепер — курси червоних командирів...
Пегас забіжить на часинку в широкий двір і разом з Доном буде вичікувати випадкового шматка цвілого сухаря, що кине якийсь курсант, а потім, винуватий, погорблений, підібгавши хвоста й поблажливіш вишкіривши рота, він повертається знову до жебраків. І знову порожні дні, жебраки й чужа вулиця.
Гарянюк зашморгнув на сакві ремінці й замислився. Сьогодні був день, коли він скінчив курси. Було чогось шкода, наче одривалось від грудей щось ціле, таке близьке, органічне. Завтра вже не буде курсів, і туманна далечінь прийдешніх днів лягла перед очима. А сьогодні...
— Я червоний командир...
Гарянюк на хвильку задоволено посміхнувся, а потім пробігла чолом тінь.
То було серед далеких снігів півночі. І його батько, слюсар ремонтних майстерень, ішов разом із натовпом до директора. Неорганізована юрба хвилювалась. Десь зривалась нервова пісня й перетиналась, виринала знову, спліталась із погрозливими вигуками, палахкотіла й гасла. Перед директорським будинком натовп правив свої умови припинити страйк. І раптом — вулиця заторохкотіла барабанним дробом і просто перед натовпом блиснули на ,сонці холодні багнети.
Здалеку перебило на хвилину барабана:
— Разойді-і-і-і-сь!..
І далі ближче й ближче холодні багнети, сірі шинелі й барабанний дріб. Натовп дриґнув, метнувся й... розійшовся.
П'ятилітній Гарянюк притиснув до батька свою голову й завмер від страху.
Пізно ввечері Гарянюк розглядав свою єдину ляльку — дерев'яного мальованого солдата, але вона вже не вабила його, як раніш. Батько сидів за столом у глибокій задумі, журно схиливши на руки голову, а звідусіль натискала на вікна темна, густа ніч. Гарянюк глянув на батька і враз йому стало без міри його жаль. Пригадався день, полохлива пісня, багнети. Гарянюк засоромився тоді своєї ляльки, він сердито її одсунув, а потім скочив на ноги, схопив руками дерев'яного солдата й люто ламав йому руки, голову, тулуб. Батько поволі звів на нього сумні, зморені очі й тут Гарянюк, кинувши додолу солдатські рештки, підійшов до батька, пригорнувся до його заяложеного піджака і нова, невідома іскра засвітила його очі. Він зворушено проказав:
— Татку! Я ніколи не буду солдатом. Ніколи!.. І гуляти в солдатики більш не хочу...
То було серед далеких снігів півночі. А тепер — червоний командир...
Гарянюк поборов якийсь легкий подув вагання, випростав свій стрункий стан і з насолодою молодості помацав на руках м'язи. Вони напружились, як мотузки, й випинались крізь вузький рукав гімнастерки.
— Як залізо! — посміхнувся до себе. Він глянув на новенькі старшинські ознаки на рукаві й мимоволі подумав: "Зайве це, а втім — хіба в цьому суть?.."
Десь у коритарі сурмила збір сурма. Гарянюк легко підвівся з ослону і його погляд востаннє перелетів крізь вікно й зупинився на старому Доні, що на трьох ногах простував до дровітні. Гарянюк мимоволі запитав себе:
— Для чого, власне, ще досі стирчить тут цей старий пес?
Але чи хвиля несвідомого жалю, чи старі мури одсунули від Гарянюкових очех похилого, брудного, старого Дона, й він рішучими кроками ступав по коритару. Там сурмила збір сурма, і її поклик, здавалось, бився з вузьким квадратом старих стін і тупали, розлягаючись луною під карнизами стін, молоді певні ноги.
Дон лежав байдужий під рамами, не сподіваючись сьогодні для себе нічого нового й кращого. Через одчинену браму біг до нього, полохливо озираючись навкруги і здаля обминаючи окремих курсантів, Пегас. Жебраки були сьогодні надміру люті й не нагодували пса.
Сонце щедро сипало золотий дощ, надворі сміявся визволений з-під туманної кормиги день, бруком дзюрчали вже зовсім по-весняному метушливі струмки, а голодні шлунки погнали жебраків зрання співати на вулицю.
Пегас ліг на своє місце й ліньки вдихав байдужими грудьми свіже повітря. Його не цікавили вже ані перехожі, ані годовані двірські суки. Він знає, що кінчиться день — і в темних сінях його чекатиме холодний жебрачий куліш, і далі — знову дні й монотонний спів жебраків...
Пегас спокійно вмостився на висушеній сонцем плиті тротуару, коли раптом здаля — ні, це не міраж старого полкового пса: явно вздовж вулиці той самий рідний мотив, а слова — їх не розумів Пегас:
Вейтесь, красные знамена,
Над столицею Москвой!
Мы кадетов победили,
Возвращаемся домой...
І чітко по бруку — сотні чобіт і таке саме могутнє
військове: "Ать-два! Ать-два!"
Пегас схопився й не повірив. Його очі жадібно ковтали стрункі ряди й по-колишньому піднявся вгору завжди пригноблений тепер хвіст.
— Солдати!
Він впізнав їх досвідченим військовим оком. Але чому на головах такі чудні шапки? Вони твердим кроком сунули повз одкриті крамниці, одремонтовані будинки все (ближче й ближче, і просто по замордованих Пегасових грудях лящало металеве: "Ать-два!"
Пегас стурбовано ступив край тротуару й зомлів.
Позаду роти їхала звичайнісінька військова кухня. Тоді майнули в пам'яті такі далекі табельні дні й, наче з домовини, засвербіли в носі пахощі смачного, полкового маслака.
Рвонуло повітря й розсипалось на бруку пацьорками:
Вы не вейтесь, русые кудри,
Над моею больной головой!
Пегас не стерпів. Навіть не глянувши на жебраків, він штовхнув чиїсь ноги, підбив комусь із рук ціпка, забув колишню дисципліну й кинувся шалений, із високо піднятим хвостом вперед до командира.