Спокуса

Антоненко-Давидович Борис

СПОКУСА

Почалося це, либонь, з того вечора, коли соборний настоятель, отець Йосип Федоровський, сидів у своєму кабінеті й, віддавшись на волю випадкових думок, курив грубу махорчану цигарку. Ще з далеких часів духовної семінарії він так звик курити тільки махорку, що, навіть ставши священиком, на всяких іменинах, хрестинах та поминках, коли за столом дозволялося чоловікам закурити, виходив на кухню, щоб там коло печі кілька разів затягнутися міцним махряком. У вечірніх сутінках тих танув синюватий димок цигарки, і, може, отак у бездум'ї відпочив би отець Йосип від цілоденного клопоту й турбот, якби його увагу не привернув син. Чи то вивчаючи домашнє завдання, чи готуючись до гімназичного вечора, восьмикласник Яків з третьої кімнати голосно декламував:

Печальний демон, дух витання,

Витав над обрієм земним,

І днів минулих спогадання

Пливли юрбою перед ним;

Тих днів, коли в чертогах світу

Сіяв він, чистий херувим,

І на бігу, в огні блакитнім,

Комета усміхом привітним

Любила помінятись з ним.

Отець Йосип зразу пізнав лермонтовського "Демона", якого сам колись учив у бурсі, але — дивна річ — ніколи досі він не замислювався над образом повсталого янгола, якого створив великий російський поет, а зараз синова декламація змусила насторожишся. Слова були ніби ті самі, але син вимовляв їх з смутком, ба навіть з тугою, наче йому ставало жаль одвічного сіяча зла, і через те поема набирала нового, незвичайного звучання, що раніш не могло й причутися Федоровському. Слухаючи тепер поему, він бачив не звичний для богослова потворний образ виплоду тьми й зла, а зажуреного, скорботного, прекрасного в своїй приреченій самотині юнака неземної вроди.

Невже таким написав його Лєрмонтов? Той самий Лєрмонтов, що його побожно-зворушливий вірш "Гілка Палестини" отець Йосип і досі знає напам'ять? Чи то ж одна й та ж християнська рука писала "Демона" й ці молитовно-натхненні рядки:

Прозора сутінь, блиск лампади,

Кіот і хрест, символ святий...

У цій обителі німій? *

* Вірш "Гілка Палестини" переклав М. Зісман.

Може, в гімназії, де теж усе тепер ламається, бо наступної осені вона має перетворитися в якусь більшовицьку трудову школу, щось змінили у відомому творі другого після Пушкіна поета? Більшовики, звісно, могли це вчинити — вони здатні й не на таке ще, але гімназичні вчителі лишилися ті самі, що були й до приходу більшовиків; навіть директора й інспектора не змінила нова влада, хоч мала всі підстави вважати їх за сгарорежимників. Не інакше як щось десь переробили в "Демоні* на догоду новій владі. Чого тільки не зробить людина через страх!

Отець Йосип вслухався в слова, що, мов у самозабутті, на весь дім виголошував син, і ніяк не міг піймати фальсифікації. І дедалі більше й більше стало мордувати його — так чи той же це Лєрмонтов, чи не той? Змінений тепер у чомусь чи незбагненний колись?

Це несподіване питання, яке й на думку не могло раніш спасти настоятелеві повітового собору, нараз заволоділо отцем Йосипом, бентежило його душу й каламутило розум. Йому хотілося переконатися, що більшовики вже встигли переробити на свою уподобу й великого класика, бо тоді все стане на своє місце, а головне — отець Йосип звільниться від підступної, справді диявольської думки, яка спонукає дошукуватися причини і штовхає розум у гріховний блуд.

Він, стримуючи самого себе, ледве дочекався, коли Варвара, що ось уже рік, після смерті дружини, порядкує в домі як економка й куховарка, покликала нарешті його й сина вечеряти.

Беручи страву маленькими шматками тільки про око, щоб не помітно було його збентеження, отець Йосип мовчки зиркав на сина, що з молодечим апетитом безжурно порав несвіжу Варварину котлету, поки нарешті удавано байдужим голосом, ніби між іншим, спитав:

— Це що — до Першого травня готуєтеся в гімназії, чи що?

Далекий уже в думках від щойно декламованого "Демона", Яків не зрозумів батькового запитання й, сквапно дожовуючи страву, здивовано підвів від тарілки голову.

— Та ось Лєрмонтова твори читаєш, начебто репетируєш, — пояснив отець Йосип, уникаючи називати заголовок поеми.

— А-а, ти, тату, — про "Демона"? — недбало відповів Яків, простягаючи руки до глечика з молоком. — Це Никанор Петрович загадав для чогось вивчити напам'ять початок.

* Скорочена назва члена російської буржуазної партії "Конституційна демократія".

"Дивно, — подумав отець Йосип, — Никанор Петрович Самохвалов — людина статечна і з переконань кадет якщо не монархіст. Торік, за гетьмана Скоропадського, він записався до партії хліборобів-землевлас-ників. Хоча сам він ніколи не сіяв хліба й не мав ніякої власності, але більшовики знають, що в ту партію йшли пани, які не хотіли Української Центральної Ради й воднораз ненавиділи більшовиків. Не може бути, щоб Ни-канор Петрович став запобігати через це перед новою, безперечно, тимчасовою владою і робити якісь махінації над Лєрмонтовим. Ні, він не з таких! Але для чого взагалі загадувати учням вивчати напам'ять те, що може викликати в отрочій душі сумнів?

Коли після вечері син незабаром заснув міцним непорочним сном, отець Йосип невшпиньки ввійшов до кімнати, що й досі звалася дитячою, дарма що в ній з чотирьох синів лишався тепер тільки один Яків, та й той уже підліток, тихо взяв на столі розгорнутий томик Лєрмонтова й, оглядаючись на синове ліжко, поспішив з кімнати.

У кабінеті він, сам не усвідомлюючи, для чого, щільно причинив за собою двері й занурився в читання.

Лєрмонтов був той самий, що й колись, за мирних, спокійних часів. Нічого в ньому не змінено, навіть видання — переконався отець Йосип, спеціально подивившись на обкладинку, — старе, ще Ситінське. Але чому раніш він сприймав цю поему зовсім інакше, не помічаючи, яким величним і принадним змалював божого антипода поет?

...Коли крізь вічності тумани,

Жадібний знань і повний сил,

Він стежив зграйні каравани

В простори кинутих світил...

— "Жадібний знань", — повторив пошепки отець Йосип, подумав: який же це цар тьми, коли він прагне знань, цебто науки?.. Яка там тьма, коли далі написано:

То був не пекла дух жахливий,

Він ніби вечір був мінливий:

Ні світло дня, ні ночі тьма.

Розуміється, отець Йосип був далекий від того, щоб уявляти собі диявола в личині чорта з рогами й хвостом, як то малюють богомази на іконах та зображують релігійні літографії для простого люду, але хіба можна так поблажливо характеризувати передвічного носія зла, що спричинився до первородного гріха людей і позбавив їх раю?.. А далі строфа поеми так вразила отця Йосипа, ніби він уперше в житті прочитав ці полум'яні слова:

Я цар пізнання і свободи,

Я бич рабів моїх земних,

Я ворог неба, зло природи —

І от я біля ніг твоїх!

— "Цар пізнання і свободи"! — саркастично проказав отець Йосип і подумки вигукнув: "Та це ж більшовицький ідеал! Наче з сьогоднішніх газет та відозв узятий!.. Боже, до чого ж були дурні цензори, коли пропускали таку одверту крамолу! І чи засліпило очі обер-прокуророві й усьому найсвятішому синодові пхати цей панегірик дияволові в духовні семінарії та єпархіальні училища? Чи дивно ж після цього, що семінарист замість висвятитись і прийняти священицький сан ліз в університет, плутався там у нелегальних гуртках, вступав до заборонених партій? Таж його збив з пантелику передусім не хто інший, як Лєрмонтов, написавши:

Покинь свої старі бажання,

Лиши нікчемній їх юрбі,

Безодню гордого пізнання

За це відкрию я тобі.

Причитає сентиментальна єпархіалка освідчення демона Тамарі:

До тебе буду прилітать,

І колисати ніжні мрії,

І на твої шовкові вії

Сни чарівливі навівать, —

і вже хай не сунеться сватати її скромний попович, бо вона мріє тепер нічницями про хвацького корнета з "демонічним поглядом"... Розпуста, блуд!

Не Лєрмонтова треба було давати читати єпархіал-кам, — подумав отець Йосип, мимохідь згадавши покійну дружину, — а житія святих та "Поради молодим хазяйкам" Малаховець! Ото їхня лектура. Та що про це казати, коли згубні наслідки того легковажного виховання вже перед очима..."

Але суть нового відкриття, що мовби розкривало очі отцеві Йосипові на багато незрозумілих досі явищ, полягала не в хибах дореволюційної педагогіки, а в далеко гіршому й страшнішому: які ж дужі сили одвічного зла, коли спромоглися штовхнути одного з найкращих поетів святої Русі так піднесено оспівати богопротивний образ демона!..

І щоб хоч трохи заспокоїти зіритовану душу, отець Йосип пошепки, як молитву, прочитав уголос з пам'яті ті зворушливі лермонтовські рядки, які завжди навівали на нього розчулення й замилування:

Повідай, гілко Палестини,

Де ти росла, де ти цвіла,

Яких горбів або долини

Колись окрасою була?

Але це ненадовго зарадило. Коли отець Йосип розібрався й ліг у ліжко, він майже до світанку не міг заснути, все думаючи про могутність пекельного поріддя й людське безсилля перед ним.

І з того вечора диявол не покидав його думок.

Ранком другого дня, коли син пішов до гімназії, а Варвара подалась на базар, отець Йосип, випадково зачепившись за обірвану ланку незакінчених нічних думок, заглибився у первородний гріх перших людей і роль у ньому диявола. Це ж бо диявол, або демон, чи мефістофель (різні імена посланця князя тьми сатани), спокусив людську праматір Єву покуштувати плоду з древа пізнання, добра й зла, і Єва, скуштувавши, знадила до першого гріха й Адама. Диявол, жінка й, нарешті, чоловік, прабатько людського роду, що став жертвою підступів першого й легковажності другої, — така послідовність у первородному гріху, який спричинився до прокляття, що й досі тяжить над людьми. Але хіба пізнавати — гріх? Так, не пізнавши зла, не оціниш добра! Зіставляючи протилежні явища, людина доходить до істини. Як же Бог, творячи першу людину за своєю подобою, не передбачав людського природного прагнення пізнавати й допустив диявола спокусити їх? Таж знав наперед усезнаючий Бог, що саме так воно й станеться, і все ж покарав тяжко перших людей, витавши їх з раю і прирікши Адамові добувати хліб собі в поті чола, а Єві родити в муках дітей своїх. Покарав не тільки прабатьків наших, а й увесь рід людський, наче можна карати дітей за гріхи батьків!..

Отець Йосип, похопившись, жахнувся: в які гріховні роздуми затягнув його лермонтовський "Демон" і який же зухвалий диявол, коли підступив з облудною спокусою навіть до соборного настоятеля, найпершого пастиря серед повітового духівництва!

Настоятелем він став нещодавно, та й то завдяки революції, що знизила навіть у церковному житті колишні суворі вимоги.

1 2 3 4 5 6 7