Мовою кримінальних злочинців він посучився, став "сукою", або зрадником. Таке не прощається.
Начальство призначило Пиряєва підземним інструментальником. Робота — майже не бий лежачого: зібрав попсовані кайла й лопати в змінної бригади, відніс на поверхню до інструментального цеху, приніс у шахту відремонтований інструмент і — сам собі пан. Хочеш — потиняйся на поверхні коло інших лагаунктів чи заглянь на пилораму, може, пощастить де стрільнути закурити, а то йди собі на свій лагпункт вилежуватись до вечора. На такій роботі можна відбути хоч який строк!
Та сталось незбагненне: Пиряєв зник з табору. Великого клопоту завдало це начальству! Довелось робити генеральну перевірку всіх зеків за формулярами, щоб дізнатись прізвище тої одиниці, якої після кількох переліків бракувало на таборному пункті; шукали Пиряєва на горищах бараків, питалися в шахті, послали досвідчених стрільців з ВОХРи шукати з собаками втікача, але слід за Пиряєвим запався, і для начальства лишилось загадкою, чого Пиряєв надумався тікати саме тоді, коли йому так полегшили перебування в таборі.
Минуло три місяці, й про втечу Пиряєва забули. Та ось, майже напередодні війни, ув'язнений інженер вентиляції, оглядаючи давно занедбані виробки, полишені для циркуляції повітря в шахті, натрапив на свіжу кучу породи, з усього видно, насипаної людьми. Здивований інженер розгріб кучу ціпком і побачив старанно закриті ящики з-під амоналу. Обережно зняв накривку й відсахнувся, вражений: у ящику лежали порізані й густо посолені шматки людського м'яса. Інженер поклав накривку назад і посвітив акумулятором довкола. Неподалеку була менша купка, в котрій, поворушивши ціпком, інженер знайшов одрізану голову, а біля неї — ледь присипані сокири й ніж з присохлою до леза темною кров'ю.
Повідомлені про страшну знахідку оперативники 3-ї частини, спустившись з інженером у шахту, розпізнали в одрізаній голові Пиряєва-Сухоручку. Стало ясно, що він загинув унаслідок помсти своїх недавніх побратимів.
Почали тягати на допити блатних, надто тих, що вже тікали колись із таборів і могли живитись під час втечі людським м'ясом. Викликали тоді серед інших і Чмиря, за яким уже значилась одна втеча. Проте допити нічого не дали, бо всі допитані заперечували свою участь у цьому "мокрому ділі", а певних доказів на когось не було.
По-іншому пішло діло, коли Чмиря ізолювали в сізо за контрреволюційну агітацію і саботаж, а блатна братія, побачивши, що з ними більше не панькаються, стали виходити на роботу. Тоді знову почались допити й натиск, хтось із блатярів не витримав і признався, що Пи-ряєва-Сухоручку програли в козачий стос*. Другий бла-тяр посвідчив, що програш упав на Чмиря, отож виходить, що він і мав убити "суку".
Це й визначило його дальшу долю. Подарувати йому вбивство зека, що пішов на таємне сгтівробітницгво з 3-ю частиною, не можна було.
Чмир, обурений, що з нього роблять контрика, не вважав за серйозне обвинувачення в убивстві. Припертий свідченнями інших, він зізнався лише в тому, що брав участь у козачому стосі, але програш випав, мовляв, не на нього, а тому він і не вбивав "суки". Назвати ж того, хто програв, Чмир відмовився: це було б рівнозначним зраді, а за таке Чмиреві рано чи пізно "качали б права
Смертний вирок Чмиреві справив гнітюче враження на решту блатних камери № 3. Вони причаїлись, і нікому вже не спадало на думку заробляти цигарку махорки доносом на фраєра, а старості Іванові Івановичу Бєляєву вони запропонували навіть зайняти на нарах місце Чмиря, на що той, трохи повагавшись, погодився. Однак розкошувати на нарах йому довго не довелось. Через день викликано на суд і його. Хоч як заспокоював Івана Івановича Герасимов, та смертний вирок Чмиреві нагнав великого страху: якщо не взяли до уваги Чмиреві записки з камери, то чи довго ж суддям дрюкнути й Іванові Івановичу вишака за його необмірковані слова... Тим-то, коли Іван Іванович виходив із камери, в нього трусилися жижки.
Але за дві години Івана Івановича приведено назад, і Корж дозволив йому тимчасово повернутись у цю ж саму камеру, щоб порадитися з Герасимовим, як писати касаційну скаргу.
'Козачий стос — улюблена картярська гра кримінальних злочинців.
"Качати права (кримін. жаргон) — судити груповим судом блатних, що кінчалось здебільшого вбивством провинного.
Повернувся він трохи прояснілий, хоч і напружений ще після суду, й на запитливі погляди всієї камери ображено пробурмотів:
— Десятку дали. їм хіба жаль — років у них багато! Він приніс з собою олівця й два аркуші паперу, що
їх дав йому Корж, і заходився писати.
Але писав він не касаційну скаргу, а листа до своєї бабусі, що доживала віку в його батьків.
"Дорога бабусю! Не раджу вам попадатися в БУКАЧЛАГ, бо тут шпандорять п'ятдесят восьму статтю будь-кому й будь за що і дають строк на повну катушку, цебто на всі десять років. А тому дуже прошу вас, бабусю, шануватись і не забувати поради люблячого вас вашого онука
Івана Беляева"
Іван Іванович простягнув написаного листа Герасимову й сказав:
— Прочитайте, а тоді скажете — як, на вашу думку, чи пропустить цензура такого листа?
Герасимов прочитав і здивовано спитав:
— А скільки ж вашій бабусі років?
— Та вже, здається, вісімдесят п'ять, якщо не всі вісімдесят шість.
— То які ж у вас є підстави побоюватись, що ваша бабуся може опинитись у БУКАЧЛАЗі? — спитав, посміхнувшись, Герасимов.
— Так це ж не про бабусю мова! Треба, щоб батьки дізнались, що мені дали новий строк по п'ятдесят восьмій. Написати прямо — боюсь, що не пропустять, а отак, як я написав до бабусі, то наче якась мораль виходить...
Ранком наступного дня Івана Івановича перевели до етапної камери. За кілька хвилин прийшов Корж призначити нового старосту. Він обвів поглядом усіх в'язнів і, спинившись на мить на Петренкові-Черниші, перевів очі на Герасимова. Не хотілося призначати на старосту такого миршавого інтелігента, але іншої ради не було; не ставити ж якогось уркача, щоб камера сторч головою ходила!
— Будеш старостою! — кинув він Герасимову й, глянувши з жалем ще раз на Петренка-Черниша причинив за собою двері.
Корж охоче призначив би його: якщо Петренко-Черниш у розмові з Коржем умів триматися незалежно, навіть якось незрозуміло підноситись над ним, то над урками й поготів би був його верх. Але щодо Пет-ренка-Черниша, то сталося щось незвичайне, чого й Корж не міг збагнута зараз. Ні сіло ні впало Коржа повідомили з 3-ї частини, що справу зека Петренка-Черниша припинено й, як тільки буде конвой, направити його на шахту № 4 за шість кілометрів од сізо. Такого ще не бувало за Коржевої пам'яті. Розпочате слідство ніколи не припинялось, воно доводилось до суду, а там до вироку.
"Не інакше як завербували", — подумав Корж, хоч це було малоймовірне: не могли подарувати слідчі Пет-ренкові-Чернишу якогось українського націоналізму, та й Петренко-Черниш, видати, не з тих, що пристав би на таке слизьке діло. А втім, може, спущено з центру якусь нову вказівку? Таке бувало. За вказівками починались і кінчались кампанії переслідування троцькістів, правих опортуністів, терористів, аліментників, валютників і хуліганів. Може, тепер дано якусь нову вказівку й про українських націоналістів?..
Конвою поки що не було, й Петренко-Черниш лишався далі сидіти в сізо, коли несподівано його знову викликано до 3-ї частини. Це спантеличило Коржа: навряд чи викликано для інструктажу, скоріше — минулого разу не пощастило завербувати, то ламатимуть упертого ще й сьогодні.
Коли через чотири години Петренка-Черниша привели назад, Корж стояв у дворі сізо, збираючись іти обідати. Він уважно подивився на обличчя приведеного, але не міг нічого на ньому вчитати. Трохи іронічна усмішка свідчила скоріше про радість, що здихався слідства й суду: хто ж буде радіти з того, що його завербовано в сексота! І в Коржа крізь глибокі зморшки промайнула, наче осіннє сонце крізь насуплені хмари, тінь привітної усмішки, й він піймав себе на дивному почутті: йому було приємно, що Петренка-Черниша, мабуть, таки не вдалось завербувати й він і далі лишається таким же — не зовсім зрозумілим, зануреним у самого себе й у чомусь неприступним.
Як тільки Петренко-Черниш переступив поріг сізо, Корж з спокійною совістю пішов обідати.
Ранком наступного дня Коржеві зателефонували в сізо, що конвой прибув і ось-ось забере Петренка-Черниша.
Щоб не затримувати конвой, Корж вивів Петренка-Черниша у двір, куди ще не випускали в'язнів на прогулянку, і напівжартома, напівсерйозно сказав на прощання:
— От що тобі посовітую, Петренко: не співай ти отих українських пісень, бо сам бачиш тепер, до чого вони можуть довести...
— А російських — можна? Ті не доведуть? — насмішкувато спитав на відповідь Петренко-Черниш, і Корж з досадою подумав: "А таки націоналіст він: бач, українських пісень йому треба! А чи не однаково, яких співати? Недурно казали колись старі люди: "На чиєму возі ідеш, того й пісню співай"
І все ж, коли конвоїр, закинувши за плече рушницю, повів Петренка-Черниша, Корж вийшов за браму сізо. Він довго дивився їм услід, поки дві постаті — насуплений, з рушницею конвоїр і беззбройний, але веселий Петренко-Черниш — не зникли у видолинку з очей. "Ге, Україна!" — зачудовано пробурмотів, хитнувши головою, Корж і спроквола повернувся в сізо до своїх чергових справ.
1975 р.