А тут — безпартійна, "міщанка"! Розуміється, незручно, ще б пак — навіть соромно...
Паля Степанівна витягла хусточку й тоненько-тоненько заплакала. Мара тужно подумав: "Це перший скандал. Оце починається справжнє родинне "щастя"...
Він рвучко одійшов на середину кімнати й нетерпляче затупцяв великими кроками з кутка в куток. Його приголомшив не так сам скандал, як несподіваність його. Це сталося так нагло, що Мара не годен навіть збагнути причини його. Нічого! Він тільки пояснив їй. Ну що такого образливого він сказав? Але вона плаче, і її плач дедалі збільшується, виявляючи загрозливі ознаки істерики. 1 тоді Мара ще раз подумав: "Невже це і є родинне життя? 1 це тільки для того, щоб отак завдавати один одному прикрості, люди одружуються?.." Ні, він зовсім не так уявляв це собі. А втім, правда, він не обміркував досі гаразд родинної проблеми. Хто це сказав, що родину треба знищити? Взагалі — що таке родина і як же тоді з почуттям і фізіологією? Але вона плаче. Заходить не на замирення, а на заглиблення сварки. Мара крадькома глянув на годинника на руці й насупився: сварка загаяла йому вже сорок п'ять хвилин, а скільки ж треба іще? У Соробкоопі його ждуть, але, не діждавшись, можуть почати іспитувати без нього. І це буде другий скандал.
Він спинився посеред кімнати, глянув на дружину й ніжно проказав:
— Палюсю! Ну, нащо це все! Звичайно, якщо ти хочеш, ти поїдеш зі мною, я зовсім нічого не маю проти, я тільки хотів з тобою умовитись...
Ридання помітно зменшилось і поволі перейшло на рівне схлипування. Мара підійшов до Палі Степанівни і тендітно обійняв її.
— Заспокойся, люба, не треба! Ми зараз поїдемо. Я тільки хотів тобі сказати, що там у Соробкоопі незручно буде двом увіходити одразу, а ти бозна-що подумала... Ну, Палюсю, одягайся, ми підемо разом, а ввійдемо кожний окремо.
Паля Степанівна вийняла з мокрої хусточки своє заплакане лице й Марі блиснув крізь патьоки сліз стомлений, а втім теплий промінь її усмішки.
— От бачиш — розхвилював мене! — промовила докірливо, але вже м'яко й погодливо і заходилася вдягатися.
— Ти, Палюсю, того... поспіши, будь ласка, а то ми вже спізнилися.
Руки Палі Степанівни замигтіли коло блузки, жакета й зачіски, а Мара розшукав у шафі том "Капіталу" й запхнув його в портфель.
У Соробкоопі, дарма що перевалило на десяту і всі давно вже зійшлись, іспита ще не почали. Довге, тужне чекання висотувало службовцям нерви; вони з кожною хвилиною забували найелементарніші правила з граматики, не кажучи вже за літературу, де нетривкий прейскурант усяких оповідань та авторів переплутався в потворну сумішку, як волосся хворого на ковтун. Це могло дати зовсім небажані наслідки на іспит, і лектор, передчуваючи катастрофу, попросив почати вже, нарешті, іспита й не мучити його учнів. Цьому заперечив представник місцевкому:
— Без представника правління, знаєте, якось незручно починати, можуть образитись, та й потім нема, знаєте, так би мовити, необхідної урочистості...
— Але прошу, ми вже годину з чвертю чекаємо, — спалахнув лектор.
Усе ж вирішили чекати ще півгодини. У великій залі бухгалтерії зайшла гнітюча тиша. Службовці, як засуджені на страту, тоскно дивилися на лектора і навіть його знайома метушлива постать у синьому костюмі не могла розраяти їхньої смертельної туги. Вони вже воліли за краще зрізатись одразу на іспиті, аніж чекати невідомого, заки збереться ввесь іспитовий синедріон.
Десь у коридорі гулко застукали чиїсь рішучі кроки. Залою пройшов шерех:
— Степура вдет!..
Службовців не зрадило передчуття, це прийшов Мара, хоч і запізнившись страшенно, але задоволений і щасливий, що сварка з дружиною так, порівнюючи легко, скінчилася. Через те що він спізнився, вся іспитова комісія потягнулась до нього, а Мара зрозумів це, що йому передають керівництво. Він сів за столом посередині головувати й, не барячись, одразу ж викликав із довгого реєстру першу жертву:
— Гулько Петро Миколайович. — Мара повернувся до низенького мовчазного представника Укрлікнепу і попросив занотувати:
— Діловод, одружений, середня освіта, безпартійний. Представник Укрлікнепу мовчки взяв олівця й почав
писати, тоді Мара пригадав, що, власне, не він, а оцей сірий, зморшкуватий укрлікнепівець має бути за інструкцією головою комісії, та саме в цей час до зали увійшла Паля Степанівна. Вона тихенько, навшпиньки, намагаючись бути непомітною, пройшла в кінець зали й сховалася за спинами. Хоч Марі й не було видно, одначе він занадто відчував її присутність і це надало йому нечува-ної енергії, а заразом і визначило долю багатьом іспитованим. Він не дав іспитувати ні лекторові, ні укрлікне-півцеві, а сам схопив у свої руки ініціативу й владно повернув її на свій бік.
Перед столом стояв блідий, викликаний діловод.
— Сідайте, будь ласка, — запросив його Мара й серед напруженої уважної тиші зали поліз до свого портфеля й поважно витягнув звідти том Марксового "Капіталу". Грубезний вигляд книги холодом повіяв на аудиторію. Мара навмання розгорнув книжку і передав діловодові.
— Ану перекладіть нам, будь ласка, на українську мову із "Капіталу" Карла Маркса що-небудь.
Зала панічно шерехнулась.
— Оце місце. Тільки, будь ласка, спочатку прочитайте нам його по-російськи.
Діловод полохливо ворухнувся на стільці. Він притиснув собі до самих грудей велику книгу в твердих палітурках і, заїкаючись, почав читати російський текст.
— "Если анархия общественного и деспотия мануфактурного разделения труда взаимно обуславливают друг друга в обществе с капиталистическим способом производства, то более ранние формы общества, в которых разделение промышленных отраслей развивается естественно, затем кристаллизуется и, наконец, закрепляется законом, представляет, с одной стороны, картину планомерной и авторитарной организации общественного труда, с другой стороны, совсем исключает разделение труда внутри мастерской или развивает его в карликовом масштабе, или же лишь спорадически и случайно".
— Да. Так-от, будь ласка, як це буде по-українськи? Перше ніж спромігся щось вимовити очманілий
діловод, пошепки зашаруділа зала:
— Как "анархия"? Так и будет "анархія"?
— ... "Разделения"? Розподілу праці... Это ужасно!
— Да это никогда нельзя перевести!
Палі Степанівні було добре видно ззаду, якого шелесту наробив "Капіталом" серед службовців її чоловік. Вона на мить навіть подумала, що коли б і їй оце довелося стати зараз до іспиту? Навряд чи переклала б вона цю крутиголовку. Та й не тільки вона, а й Діагностика — і той, безперечно, спасував би. А ось її Мара це все прекрасно знає. Вона бачила, як потерпає і никне перед чорними вирлами її Мари недотепа діловод, і її груди вщерть сповнилися гордощами. Цей голова комісії, цей високий кремезний чоловік, що самим тільки поглядом своїм заганяє русапетів-службовців у собачий куток — це він її чоловік. Вони тремтять перед ним, а ось вона і тільки вона може обернути його в слухняне теля. Та от і сьогодні: хоч би як там було, а мусив він погодитись, що й вона теж піде на іспит. А Діагностика? Паля Степанівна здивувалась, чого це їй усе липне до думок Діагностика, а все ж відповіла собі:
— А Діагностика ніколи б зроду не взяв на іспит! Просто побоявся б ректора й політкома...
Уже давно наложив головою на "Капіталі" діловод, уже лягло кістьми п'ять нових службовців, не перейшовши українською мовою зачарованого Марксового тексту, коли лектор і представник Укрлікнепу, нарешті, ублагали Мару покинути "Капітал". Мара нелегко пристав на це. Він таки дав іще одному перекласти з "Капіталу" речення. Хоч речення було коротше й легше від попереднього, та це не зарадило службовцеві. Він запнувся на першому ж слові й далі вже не мав охоти змагатись. Але Мара несподівано пом'якшав до нього:
— Ну, а яку приказку могли б оце сказати про ваше становище?
— Соціальне? — туманом глянув на Мару службовець.
— Та ні, при чому тут соціальне. Це я нащот того, що ви не можете перекласти мені оте, що я вам дав...
Службовець могильно подивився навкруги й навіть не пробував уже й думати.
— Та невже не знаєте? Та оте ж: "Не тратьте, куме, сили, спускайтесь на дно", — засміявся Мара; службовець печально посміхнувся й собі.
— Ну, що ж з ним робити? — добродушно спитав укрлікнепівця Мара: — Хіба ще ви його — з граматики що-небудь? Може, там якось і витягне...
Службовець, як медіум, бездумно перевів флегматичні очі на представника Укрлікнепу.
Паля Степанівна все ще милувалася з свого чоловіка. Вона бачила, як рішуче його рука одним помахом ставила десь на папері мінуси і бралася далі за нових. Тоді зненацька їй заманулось: хай би зараз і вона стала перед ним до іспиту, тільки не жартома, ні, а цілком серйозно; хай би і її він так само помучив, як цього поважного бухгалтера у важких рогових окулярах.
— Да, так назвіть мені, товаришу Розенклевер, будь ласка, таку літеру в українській абетці, щоб я не міг її вимовити.
І Паля Степанівна разом з бухгалтером ошелешено підводить угору брови, плечі, несвідомо рухає пальцями і відчував незрозумілу насолоду припертого до стінки страху. І Марині вирла свердлять своїм пекучим, гострим полум'ячком не бухгалтера Розенклевера, а її саму. І тоді вся вона відчуває занадто реально, так реально, що аж заплющує очі й затамовує дихання, що цей голова іспитової комісії і є її чоловік. Ба нЬ тільки це, а найголовніше — що ніхто інший, окрім нього, кремезного, дужого чоловіка, і не міг бути її чоловіком. Тільки він!..
Бухгалтер мнеться, він нервово поправляє пальцями окуляри, зморщує чоло, але це не помагає. Він не може назвати такої літери, щоб її не можна було вимовити. Та й узагалі, хіба може в будь-якій абетці існувати така фантастична літера? Мара втелющився в бухгалтера і тримає в руці напоготові закордонне вічне перо. Ще хвилина, півхвилини, мить, і він поставить проти прізвища Розенклевера соковитого мінуса.
Зала напружилась до найвищих точок уваги й терпіння. Вона знає, що гладка шия головного бухгалтера Розенклевера ніколи не згинається, вона добре знає, що головний бухгалтер не може не скласти іспита, бо він відомий не тільки на ввесь кооперативний і господарчий апарат міста, ні, його знає вся округа, навіть у центрі.