Ось він сидить над душею, ніби прийшов правити якийсь борг з минулого. Вигнати б його з хати, але ж не виженеш. У сусідній кімнаті, затуливши долонями вуха й підібгавши під себе довгі ноги, старанно батує басом Мара:
— ...Ranunculus асег, ranunculus асег — це буде "лю-тік". Ranunculus асег — люгік... — Тоді голосно через кімнату: — Палю! А що воно таке по-нашому "люгік"?
Паля Степанівна похапливо кладе на коліна шитво й напружує брови: "Лютік"? А як же це справді по-українському — "ЛЮІІК"?
Карасик переможно посміхається.
— "Люгіком" у нас звуть жовтець.
У сусідній кімнаті обурюється Мара:
— Написали б просто "жовтець", і всім було б ясно. А то якийсь ranunculus! Бу-бу-бу-бу... — Мара знову спиняється над латинською назвою, щоб поволі, як возом, переїхати з літери на літеру: — Di-i-co-o-ty-y-ledo-nes, dicotylédones — "двухсеменодольные". А "двухсеме-нодольные" — що таке?
Паля Степанівна з надією підводить на Карасика очі. Карасик байдуже перекладає ногу на ногу й хитає галовою:
— Я філолог, a не природник. Мара нетерпляче просить:
— Подивись, будь ласка, Палю, в ботанічний словник.
Паля Степанівна одкладає шитво й хустку і мерщій іде в куток до маленького столика. Руки їй непризвичаєно шарудять папером, аж поки, кінець кінцем, не спиняються на одній сторінці, де вона побожно шукає пальцем:
— Двухсеменодольные, двухсеменодольные, двухсе-менодольный — двопрозябцевий. Чудно якось переклали — "двопрозябцевий"... — Паля Степанівна нерішуче кладе словника на стіл. Мара незадоволений з перекладу, він понуро бубонить собі далі:
— Бу-бу-бу-бу... hordeae, ну це я вже знаю, ячмінне збіжжя. Бу-бу-бу Cydonia vulgaris... Що таке — cydonia vulgaris 3 ?
Паля Степанівна вже не відважується братись до словника. Мара громохко встає з-за столу й одним кроком переступає через поріг.
— Це єрунда друкувати назви рослин латинською мовою! Виходить не морфологія, а чисто шифрована телеграма... Це ж, безумовно, навмисне так робилося, щоб робітники й селяни не могли вчитись по вузах, t чого б тепер оцих ranunculus'iB не перекласти на українську мову? Ну от я, скажемо, я ж у
Карасик нишком подумав: "Еге! Та ти, дядя, і справді того!.." — але Марі він сказав так:
— Да, це дійсно дивно, чому й досі не перекладуть підручників для вузів. Проте тепер же українізація, мабуть, це вже скоро зроблять.
Мара незадоволено заперечив.
— Мало чого, що українізація! Але що мені тепер робити. От вам "cydonia vulgaris", а що воно таке ця "су-donia"? Знову, значить, у словника дивись, а той словник наспіх поперекладали, всякі "двопорцелянові" — чи як там? — понаписували. Це ж так зроду не вивчишся... t головне, понімаєте, ця дурацька морфологія так тобі сушить мозок, що потім уже нічого не можеш робити. Позавчора прийшлось мені виступати з привітанням на незаможницькій конференції, почав я, знаєте, мовби добре, а потім прислухаюся до себе — що таке? Понімаєте, чую, що говорю те ж саме, що й за Центральної Ради та ще в цьому ж самому театрі на з'їзді Селянської спілки: "Земля селянам, панів щоб не було" — ну точка в точку, з тим, як ще був есером. Еге, думаю, слабо! Я тоді скоріше викинув кілька вже дійсних гасел і мерщій з трибуни... От вам і морфологія! — підніс Мара до Карасика руки, мов би це Карасик вигадав морфологію на голову робітникам і селянам. Мара розохотився був і далі говорити, але Карасик підвівся:
— Вибачте, я вже мушу додому йти. Мені теж треба сісти за історичний матеріалізм.
— Ну, положим, історичний матеріалізм проти морфології — єрунда! Все одно, що белетристика!.. — стиснув Мара Карасикові руку й попросив на прощання заходити до них частіше. Карасик швидко збіг униз сходами й дав собі слово більше не переступати цього ідіотського порога.
За модусом подружнього життя, що його виробив на другий же день після загсу сам Мара, черга розігрівати сьогодні самовар випадала йому. Отже, не вмиваючись, він подався на спільну кухню віддати належну данину зашмарованому, а втім, невблаганному й упертому богові сімейного вогнища. Воно давно б уже слід найняти куховарку, але, поки немає в них дитини, це незручно: товариші закидатимуть "обростання міщанським мохом" і потім сусіда академік (старе пришелепувате барахло, що тільки й знається в житті на ботаніці) перший же побачить у цьому експлуатацію і, гляди ще, піде пащекувати по всьому житлокоопу. Крім того, взагалі краще приходити на кухню раніш, щоб не зустрічатись із академіком.
Мара, щоб заощадити час, поставив самовар просто під водопровідний кран. Струмінь води вихопився з крана й, розкидаючи бризки, шалено наповнював самоварне черево холодним виром...
— Е, товаришу, то так же негоже робити! Тож ви заляпаєте і собі руки та одяг, і нам стіну та підлогу та й водозлив же від того псується.
Мара сердито обернувся назад, щоб належно відповісти, але стримався: позад нього вже стояв із охайним кошиком на вугілля академік. Він таки підгледів, каналія, крізь дверну щілину, коли Мара пішов на кухню, і ось теж прителіпав розігріти собі самовар, а насправжки — так то просто, щоб стежити за Марою. Зараз почнеться академічне "священнодействие". Мара міг би одним поглядом знищити цю сконденсовану в людську подобу порохню, що не знати з яких таких фізичних законів ще й досі держиться купи, а не розпадеться прахом, проте тут є одна заковика. 1 Мара знає її добре. Річ у тім, що тоді, коли Мара все в житті втне, окрім тільки морфології рослин та самоварного клопоту, академік — навпаки: поза ботанікою і самоваром — він у житті сліпе немовля. А щодо самовара, то тут маленька характерна риса академічної вдачі. Чого і як — невідомо, але всі, хто знає академіка, знають і те, що академік змалку ще уподобав власноручно розігрівати самовар. Це в нього ніби мистецтво. Якщо академік виходиіь із дому на засідання президії ВУАН о пів до сьомої, Мара знає напевно, що засідання призначено на восьму. 1 це не тому, що академікові далеко з дому йти, ні, він мусить прийти до ВУАН на годину раніш, щоб устигнути перебрати від служника самовар, коминок та вугілля... Не розігрівши власноручно самовара, академік не може працювати. Це, розуміється, — бзик, і Мара певний, що наколи б йому дали до рук академіка, він, безперечно, за три дні одучив би старого пелеха від безглуздої звички. Але серед аспірантури і наукових співробітників академік має велику пошану і любов: він не інтриган, зо всіма уживається, радо підписує всякі заяви та інтерв'ю, а самовар — то наукова оригінальність.
І ось тепер, перед очима незрівнянного штукаря Мара мусить бабратись із самоваром. Це дуже неприємна річ. Академік бурмосить під ніс свої поради й зауваження, а через це геть усе падає з рук. Ну ось — тріски погасли! Хіба налити в середину гасу? Мара вже схопив пляшку й витягає затичку, зараз він хлюпне в чорну пащу смердючої рідини і самовар спалахне. Але академік перелякано зривається з місця й своїми жовтими старезними коцюбами видира Марі з рук пляшку.
— Що ви, товаришу?! Та тож так самовар можна попсувати.
Розуміється, заливати самовар гасом — це профанація, це навіть блюзнірство. І Мара не може перечити. Він мовчки скоряється дідуганові і лупає очима на академічну спину, що вже схилилася над його самоваром і побожно порається.
— Всяке діло, товаришу, треба вивчиш, треба полюбити діло. Еге ж, еге ж... — бурмосить знову академік, засуваючи тонюсінькі, як китайські палички, тріски: — Самовар теж потребує системи, еге ж, еге ж, системи... З самоваром не можна так — фюїть — він і закипів. Тут треба порядку, обережності, товаришу...
Мара вже зовсім одійшов набік від свого самовара. Він тільки дивиться на академіка й дивується. І як воно справді в житті багато ще безглуздого! От схилився над самоваром придуркуватий дідок і марудиться там у вугіллі; стукни дідка легенько кулаком по голові — і дідок зразу ж гегне. А от його хай би хто взяв за барки — е, ні, Мара не брикне зразу ж тобі на обидві лопатки. А цей дідуган — ну що він уміє? Тільки самовар та ботаніку. А от коли б, приміром, спитати його: "А що ви скажете нащот інтегральної кооперації?" або "Яка ваша думка щодо останнього пленуму ЦК?" Не бевкне ж старий ані пари з уст! А йому, Марі, не дається тільки морфологія. І ось же той академік, про нього пишуть у газетній хроніці, до нього бігають репортери брати інтерв'ю в наукових і ненаукових справах, його портрети друкують по журналах, а він, Мара, тільки — "відповідальний у губерніальному масштабі" та ще партбілет № 000000. Але що таке "відповідальний"! Сьогодні він сидить у президії каенес та правлінні Соробкоопу, а завтра його пошлють у "Дуксукно" чи там у ВУФКУ або ще в Порцеляна-фаянс-трест. Академік сидить на ботаніці та самоварі і вписує в життя своє ім'я, а він, Мара, творить це життя конкретно, організовує його, і за це він тільки на побігеньках у цього життя...
У цьому Марі вчулась якась одвічна неперейдена несправедливість життя, коли одним судилося тільки угноювати марудною роботою ґрунт для того, щоб на цьому ґрунті могли інші безтурботно експериментувати в ботаніці, філософії, літературі...
Мара поклав собі добре обміркувати це на дозвіллі.
У парадних дверях уривчасто задзвонили чотири рази.
"Ну це вже хай Паля одчиняє, мій обов'язок сьогодні — самовар", — подумав Мара і крикнув у коридор:
— Палю! Там дзвонять до нас, одчини.
Паля Степанівна запнула на грудях крила бузкового капота й вийшла одчиняти. Лист! І на листі підкреслено: Палі Степанівні Забийвороті. Не Степурі, а Забийвороті! Від кого б це?
Паля Степанівна мерщій шугнула до кімнати. Вона, як кішечка кинутий шматок ковбаси, однесла, оглядаючись, листа в дальній куток і там швиденько розірвала конверт. Це писав Діагностика. Власне, Паля Степанівна так і догадувалася, що це він написав листа. Вона небайдуже розгорнула папір, її очі моторно застрибали на рядках, і ранковою зорею пойнялись щоки. Адже цей лист буде ніби прощальним відгуком із того світу, що його Паля Степанівна рішуче вже покинула.