Горохове чудо

Харчук Борис

ГОРОХОВЕ ЧУДО

А що таке щастя?

Хто виріс, того це не мучить. Дорослі мудрі.

Вони навіть полічили на небі всі зорі, а дітям кажуть, що їх багато.

І мені згадалася одна історія. Тато приїхали з міста та й привезли грифельну дошку і грифеля. До школи мені ще рано, я ще пішки ходив під столом, то мама й розсердилися, що тато витратили гроші.

— Що я міг зробити? Мені підсунули в склепі це причандалля. Візьми і сховай, бо той шибеник потрощить, а коли підросте, тоді знайдем, — сказали тато і поклали грифельну дошку й грифеля під лаву.

Мене так і тягне туди. Я не знаю, чи ті штуки їдять, чи на них тільки дивляться. Ступаю собі по хаті й приказую:

— Я великий!.. Я великий!.. — А очима блим під лаву, блим під лаву, та ні тато, ні мама ніяк не можуть здогадатися, чого мені хочеться.

— Ану, великий, сідай обідати!

Наша сім’я — тато, мама і я — посідали за стіл. Мене так і верне від обіду. Не хочеться — і все. Мама посадовили мене на коліна, дають із своєї смачної ложки.

— Ось тобі квасолька, що на тичині в’ється, моркву тобі зайчик приніс…

А я добре знаю, що борщ пісний, що він тільки задурений салом: знатурився і кручу головою.

— Нещастя ти моє, геть з лиця спадеш. Чи ти чуєш, чи ні?!

Я чую мамин голос і затуляю вуха пальцями.

— Та чи ти бачиш?

А я примружуюся і заплющую очі.

Набідкавшись, мама добирають іншого способу:

— Якби ти їло, то ти росло б, швидше у школу пішло б і писало на отому, що тато привіз.

Я так заціпив зуби і губи, що й дихати нічим. Очі заплющені, пальці у вухах. Та тільки-но я розкрив рота, тільки-но хотів запитати, чи на тому, що тато привезли, малювати можна, а мама мені повну ложку — і в рот. Я розплющив очі та як пирскну!

— Ану, зсади його, паскуду. Зголодніє — сам попроситься, — сказали тато.

А мені тільки того й треба. Я шасть під стіл, кота за вуса, з його черепка хлись — смакота. Кіт на мене, я його за хвоста, намилився, буцім помазком, пальцем тер-тер — поголився та й ну вигулювати: гиць на лаву, гиць із лави. З розгону. А під лаву й заглядати боюся.

Мама голосить: "Нещастя ти моє!" — грозьбою. "Соколику — пташку", — просьбою. Не бере.

Батькового ременя не чути, не бряжчить. Я осмілів, нагицався до втоми, став посеред хати і кажу:

— Намалюйте мені щастя, то буду обідати, — і показую пальцем під лаву.

— Я тобі зараз намалюю, я тобі зараз дам щастя, — сказали тато й поклали на стіл ложку.

Чую: пряжка забряжчала — діло погане. І — шмаг мене.

— А я їсти все одно не буду! Січіть мене на капусту, соліть, а як не намалюєте щастя…

— То намалюй уже йому, — мама.

— Намалюй ти, — тато.

І диво — татова рука спинилася.

Мама розсердилася, що тато їх не послухали, вхопили ту грифельну дошку. Я присмирнів, стою, ні пари з уст, гризу собі ріжок стола, а що мама малюють, не бачу.

— На тобі щастя!

Я дивлюся й очам не вірю: мама намалювали корову.

Поки вони малювали те щастя-корову, тато мовчали. А як побачили, кажуть:

— А подай-но, малий, дошку.

Я подав.

Тато повернули її на другий бік і теж почали щось малювати. А я стою і знову гризу ріжок стола.

— На, дивися!

Я глянув і здивувався ще дужче: тато намалювали коня. Глипаю очима то на маму, то на тата, а вони тільки осміхаються.

— Чиє щастя — корова, а чиє — кінь, — кажуть мама.

— А моє — корова і кінь? — питаюся.

— Нехай буде так, — сказали тато.

Мені стало радісно. Всі забулися про обід. Я гайнув на вулицю хвалитися сусідам, що у мене є щастя.

Показую мальованця сусідці й питаюся:

— Що це?

— Корова.

— Ні, це щастя! — кричу їй, а в самого на очах сльози.

Та вона цього не розуміє.

Показую мальованця сусідові й знову питаюся:

— Що це?

— Кінь.

А я через плач:

— Та це ж щастя!

Сусід зареготався. І так було, кому я тільки не показував. Ніхто не хотів вірити.

А я вірив, беріг своє щастя, та мені не дали довго натішитися. Тато сховали грифельну дошку на високу шафу, щоб я не міг дістати. Прокинувся — деру очі на шафу, лягаю спати — теж туди дивлюся. Та якось згромадив я докупи стільці, меншого на більшого, вибрався під самісіньку стелю. Узяв грифельну дошку — голова затуманилася: ні корови, ні коня… Я вертів тією дошкою на всі боки, але марно. Спустився згори, розставив стільці та й заплакав.

За тим плачем мене й застукали мама.

— Чого ти ревеш?

А мене жаль душить за горло.

— Щастя, моє щастя…

— А то що тобі?

Нарешті мама здогадалися, підставили собі стільчика, потягнулися рукою на шафу і кажуть:

— Який ти у нас дурний, корова пішла пастися, а кінь пішов робити.

Я ніби зірвався з припону, метнувся шукати їх. Але де те пасовисько, де ті поля?

Через два роки на грифельній дошці я навчився письма. Потім вона розбилася. Та я все пам’ятаю, що в намальованої корови вим’я було завбільшки з живіт, а дійки такі великі, що з однієї можна було б надоїти відро молока. А кінь стаєнний, живіт підтягнутий, б’є копитом і стриже вухами. Ні такої корови, ні такого коня я більше не бачив.

Тепер, коли я вже в літах, сів та й написав цю книжечку, яку присвячую трьом жінкам — МАТЕРІ, ДОНЬЦІ, МРІЇ.

За вікном сіро-сіро, а в кімнаті день. З малого ліжка із високими бильцями, спинаючись на руки, підіймається сонце. Підіймається спроквола, цупко держиться за бильце. Вже на ногах. І, білоголове, рожеволице, дивиться своїми ясними очима, не хоче будити, нишком задирає ногу, ще міцніше держиться руками, а потім чапу-лапу — і шасть до мене на диван.

— Хто це? — питаюся.

— Я! — і сміється аж до вух.

— Хто це я?

— Я — Воксанка!..

— А я думав — сонце…

— Ні, то я! — і вмощується на грудях, як на коні. Виставила руки, великий палець у рот, всі пальці перебирають: ду-ду-ду-ду, тра-ля-ля… Грає. Дударик.

Десь далеко у горах, у самих Карпатах, був колись славний хлопчик Шугай. Він пас овець і мав дудку-сопілку. Що тільки собі не здумає, заграє, то так воно і буде. Захочуть вовки-сіроманці чи там ведмеді-бурмили напасти на череду, а він вийме з торбини свою дудочку, покладе на неї пальці, і злі вовки-сіроманці, і страшні ведмеді-бурмили постають наче вкопані, послухають та й посунуть ні з чим у темиий ліс.

А то хлинуть дощі, громи почнуть перекидати горами, і прийдуть до Шугая на полонину бідні люди. "Заграй, — просять його, — щоб було сонце, бо град на низинах усе поб’є і ми пропадемо з голоду". Він заграє, хмари розсунуться, і світить сонце.

Спиняв зливи, а якщо треба, викликав дощі.

Та взнав нечистотник Бабай про того славного вівчарика-дударика, скликав своє військо і пішов на гори війною.

Шугай якраз спав, коли Бабай із своїми розбишаками напав на нього. Хлопець, дарма що підліток, дарма що ніякої підмоги, кинувся на ворогів. Один б’ється супроти Бабая і всього його війська. Вороги добре чули про його чарівну дудочку, та ніяк не дають йому вийняти її з торби, самі хочуть її добути. Побачив Шугай, що битися йому несила, роздер торбу, і сопілочка-денцівочка полетіла вниз, у глибокі провалля. Бабай як кинеться й собі за нею, а з ним і його військо, та всі враз закам’яніли, покотилися валунищами. Аж загуло.

Упав славний Шугай окривавлений на землю. Подув вітер, підхопив його, і малий сопілкар став громом. А його череда затужила, стала гірським потоком і попливла до Чорного моря.

І тепер, коли розарканяться блискавки, коли вдарить грім, то хлопець Шугай дає добрий знак, де треба шукати його дудочку. Та люди бояться, зупиняються перед гірським потоком. А потік нуртує, жене хвилі-вівці — череду за чередою.

— А я маю дудочку… Ду-ду-ду…

— А про що ти думаєш, коли граєш?

— Щоб ти вставав.

— Нащо?

— Підемо з тобою і знайдемо дудочку, на якій грав Шугай!..

— Підемо, коли ти виростеш.

— А коли я виросту?

Мою відповідь: "Скоро", — уриває крик і лемент у парадному. Той крик і той лемент спускається по сходах, чіпляється за них, не хоче йти.

— Хто там?

— Хіба ти не знаєш? То ж плакса Віта, не хоче до школи, — каже Воксанка.

Я підіймаю ковдру, роблю буду.

— Марш до буди!

І вже не треба чарівної сопілки, яка лежить десь у горах. Воксанка пускає спідлоба страшні очі.

— Гр-р-ржжа…

— Ой, мені страшно!

— Я собака! Я собака… гр-р-р-жжа…

Її обличчя розпалюється, щічки палахкотять. Вона не хоче до буди, видирається з-під ковдри. Їй хочеться гарчати, кусатися і дряпатися. Пальчики розчепірені, як пазури.

— Будемо вставати.

— Ні, я буду собакою, а ти будеш ховатися. Зьми голову в подушку…

Я справді зариваюся в подушку. А вона смикає за чуба, кусає за вухо, легесенько так — тільки лизь.

— Тепер ти будеш коником, а я буду їхати. Вйо! А ти співай, співай!

Їхав, їхав пан-пан,

на конику сам-сам…

— Ну, годі нам бути собакою, конем, будьмо людьми.

— А я теж люди? — і довгі-довгі вії над великими очима тремтять. А що, як вона не люди?

— Ти людина!

— А що люди роблять?

— Встають раненько, вмиваються біленько і до роботи, — кажу, прибираючи постіль і ховаючи в шафу. Тоді скидаю з малої нічну сорочечку, голубеньку, в горошок, натягую колготки, вбираю у сукеночку з кишенькою, на якій вишито біле курча. — Вмиватися!

За вікном меріщить дощ. Вітер задуває його на наш балкон. І плаче наше вікно, і великі краплі так і тарабанять по цинковому дашку підвіконня.

Мала вмивається сама. У нас у ванній під умивальником велика виварка. В ній брудна білизна. Воксанка стає на покришку виварки, відкручує кран і просить:

— Дай мило.

Миє руки і личко.

— Все… — У неї свій рушничок. Вона витирається, зіжмакавши його, раз-два, і хоче кинути куди попало.

— Ти витирайся сухо, а рушничок на цвяшок.

— На ринок! Пора на ринок!

— Квапитися нічого, спочатку поснідаємо.

— А я не хочу. — І в кімнату, на диван, перекинулася то сюди, то туди, а потім розсілася, як стара, поли сукенчини натягнула на коліна. — Треба купити молока — раз, сметани — два, м’яса — п’ять. З чого коклетки будем робити? — збилася з рахунку, але показує на пальцях, пригадує, що ще треба. — Морква, бурячок, капуста і хліб — десять!

— А сирок?

— І сирок — десять!

— Може, одинадцять?

Вона щось думає і наполягає:

— Десять!

Дітям важко примиритися з умовністю; чому один — це один? А дорослих це влаштовує. Вони ні в що так не вірять, як у циферію. Для них має вона магічну силу. Без циферії світ дорослих розсипався б.

На кухні кипить сосиска і заварюється чай.

— А хто снідати буде?

Очі в долоні і відвернулася.

— Сорока-ворона дітям кашку варила…

Вокує, між пальцями щілини, і хитрі очі видивляються, як сорока-ворона варила кашу.

1 2 3 4 5 6 7