Планетник

Харчук Борис

Повість-легенда

Мене перекинули агрономувати під Славуту. Так я опинився в селі Вербівцях, де й порадили стати на квартиру до Олени Вулиги. Я прийшов до неї травневого вечора. Зупинився за причілком[11] і задививсь…

Коло хати цвіте вишня, на порозі сидить бабуня. Вона тримає на колінах мищину. Встає вечірня зіронька. Бабуня щось повільно жує. Не довечеряла й покинула. Її не бере сон.

Такою я і застав її — Олену Булигу: в ізсунутій на потилицю хустині, в камізельці, сиділа на дубовому порозі, спустивши ноги в шкарбунах на зачовганий камінь, і дивилася в небо.

Пробираючись між зорями, летів супутник. Вона спостерігала за цією зіронькою й запитала:

— Літаєш?.. — раз. І вдруге: — Літаєш?..

Зеленаво-голуба цяточка рухалась і миготіла. Стара обіруч тримала мищину з недовечірком.

Коли супутник закотивсь, я привітався й сказав, чого прийшов.

— А ви часом не впали з неба? — запитала вона радо.

Я подумав: насміхається з мене, й відповів, що я агроном і не відриваюся від землі.

— Небо нам усе дарує…— така була відповідь, у якій приховувались загадковість і цілковита байдужість до моєї професії.

Це мене трохи роздратувало, я кинув:

— Так приймете?

Вона забідкалася:

— Так у мене ж нема корови, — показала свою мищину. — Товчу й товчу вермішель з плавленим сиром, а вам же треба і молочка, і…— ставлячи свій недовечірок поруч себе на порозі.

Я сказав, що від молока відвик — не малий, але стара не повірила.

— Всім молока хочеться, та де його взяти? — обізвалася й завершувала: — Квартируйте, якщо хочеться. Живіть чи в хаті, чи в спальні. Все одно пустіють — я собі на кухні. Во скільки мені треба?

Стара не стояла за ціною. Вона безсрібренниця — про гроші не хотіла й чути, вважаючи їх просто за ніщо.

Відмахувалась руками, як від докучливого непотребу. Важко підіймалася, кажучи:

— Аби сіла, уже й приклеїлась.

Я подав руку, допомагаючи їй звестися з порога, й вона запросила на оглядини.

Заклацали вмикачі, спалахнула електрика: веранда, кухня, спальня — скрізь прибрано, чисто. В світлиці на вікнах, на столі квіти, на застеленому дивані горою вишиті подушки. Пахне зіллям. Нема кому смітити, вносити нелад. Мені сподобалося.

— Подобається, то й живіть… А плата? За гріш не купиш маку, а за гривню правди. Мені б живе слово, бо я говорю зі всім на світі й сама із собою. Живіть, може, мене поховаєте. Живіть скільки прийдеться, а грошяччя бережіть собі,— розбалакавшись, стара наче співала, не даючи вставити й слова.

Я попросив вимкнути репродуктора.

— То таке, — сказала, висмикуючи штепселя, — він собі бубнить, але я не чую: воно не для мене. Колись боялася проспати наряд, а зараз і це пусте, — яка з мене робітниця?

Їй було, може, всі сто літ, видно, невгамовна, працьовита замолоду, вона залишилася непосидющою, чепурною й охайною на старість.

У неї я й заквартирував. Досвітком мене забирав самоскид, що возив на поля міндобрива. Приплентувався ввечері, приносячи в сіточці хліб, згущене молоко в банках, що траплялося в продмазі.

Стара до пізньої пори, аж до заходу сонця, поралася в городі. Вставала ще до сигналу мого самоскида, будила мене й уже була зарошена: від неї віяло кропом, морквою, петрушкою і прозорим світанком. Було в неї і кілька інкубаторних курок, яких називала вона "інкубаторами". Її завжди супроводжував, гордо ступаючи по п’ятах, чорний кіт, який не мав імені,— просто кіт, хвіст трубою.

Під вишнею, яка все ще цвіла, я зробив лавку й поставив стола: тут ми вечеряли.

Хата Олени Вулиги стояла під горою. З порога, а особливо з-під вишні, відкривався звабливий чарівний світ. На Україні скрізь є такі невимовно дивні місця, які полонять своєю красою: так і підмиває, так і хочеться гукнути самій природі — годі, зупинися, нічого красивішого більше не треба…

Ми сідали на лавку під вишнею, а перед нами, за гомінким асфальтом, який пролягав трасою через село, за людськими городами, у густих лозах і в глибоких берегах текла Вілія. Скипаючи, вона з бурхливим клекотом вихоплювалася з-під шлюзу. За високою греблею розлилось озеро, затопивши широку долину. Ні гомону, ні хвилі — суцільне синє плесо. Біля цього берега, на мілководді, росли очерети, а за озером відразу починався ліс. Червоний сосняк вкриває гору, знімаючись у небо. Він не заступив неба, бо було високе. На широкоспадистій, похилій горі, на її білому камені, де не могли вчепитися ні трава, ні кущ, там і сям стриміли поодинокі карячкуваті сосонки, а за ними, з далини, виднілися руїни замку і білостінний собор — в Острозі. Шпиль на мурі фортеці і соборні бані висіли над землею, наче в самому небі. Не тільки річка, гребля, озеро, а й ліс і безмежні поля навколо наче знялися увись і ширяють, дивуючи своєю красою весь білий світ, наповнюючи його вщерть своєю неповторністю. І нема цьому ні кінця ані краю.

І все, що я бачив, що спивав своїми очима й не міг одірвати зору, не було б таке вразливе, пам’ятне й живе, якби не було Олени Вулиги. Стара не просто висувалася в незвичайну картину, здавалося: не будь її, спиниться Вілія, зміліє озеро, повсихають сосни, гори западуться, спустіють поля, а далекі обриси замку й собору розтануть у небі. Вона була невід’ємною частиною всього цього. І як не можна уявити собі без неї ні хати, ні городу, ні кількох курок — "інкубаторів", ні погордливого кота — її малого світу, так годі уявити і той великий навколишній простір. Тут усе її знає, запам’ятавши назавжди, — від напилюченої споришиночки під порогом і до зірки у небесах, яка купається в озері, вигойдуючись на вервечках своїх променів.

Нам гарно й добре вечерялося. Не заважала гуркітлива траса і гук тракторів. Гори, ліс, поля й озера вловлювали, поглинали й гасили скрегіт заліза і надсадність моторів.

Теплими травневими вечорами Олена Булига зосереджено й помірковано оповідала мені легенду про Планетника, оповиту чарами давніх часів і наче облиту мінливим сяйвом місяця.

А почалося з квітки, з нарциса. Планетник був малим хлопчиком. Він, як усі ми, прилетів з вирію казки на свій берег. Тоді й не помишляв, що йому судилося стати бурівником, хмарником. Бо хто знає, що йому написано на роду? Ми всі, мов листя на дереві — кожен листочок інакший.

Мати порпалася на городі, він сидів у хаті, у вікні, бо ще було зимно. Не знав, що таке штанці: тоді довго ходили у самих грубих та довгих сорочках. Спостерігаючи, як мати працює заступом, певно, починав дещо розуміти. Мати, не розгинаючись, розпушувала холодну землю, лазила на колінах, розминаючи кожну грудочку, дихала, хукала на неї, віддаючи їй своє тепло і свій дух; вправно пробивала пальцями ямки і жваво та побожно тикала й тикала, набираючи з прополу насіння, яке вигрілося у численних вузликах за зиму. Так з кожною весною творилася грядка. Коли вона була чорна й м’яка, рівненько заскороджена і коли мати, схилившись на держално важких дерев’яних грабель, дивилася на сонце та усміхалася, кличучи його до себе й до своїх грядок і сама пориваючись до нього, впускала сонце собі в коси, в голову і в саму душу, — хлопчик танцював у вікні, теж поривався до сонця. Його охоплювала така радість, що вибігав босоніж, в одній сорочині, на поріг, лепетів щось незбагненне. І, кинувшись у поривистий танець, вибивав ногами дрібушечки й ляскав у долоні. За те був битий і голосно плакав.

Минав час.

Цілу зиму сидів у курній хаті, наче ота насінинка, запхнута й зав’язана у торбинку. Чимало вузликів висіло у сухих кутках під сволоком і лежало в кобашці. Втішався, гріючись у теплому просі на печі. А ще було втіхою, коли корова привела теля й окотилися вівці. Маленьке телятко, дрібні ягнятка жили в хаті. Хлопчик розумів їхню мову, сам мукав і бекав: разом чекали тепла. З ранньої весни й до морозів не хотів повертатися до хати, навіть у ній спати, бо на те була клуня. Він ріс, як біб на городі, як журавель на болоті.

Найбільшою мрією стало самому щось посіяти і щоб воно зійшло. Хлопчик і робив це, наслідуючи маму. Серед літа, після теплого дощу, пересадив у глевке болото траву, але вона чомусь не прийнялася.

Нарешті, коли трішки підріс, мати пообіцяла, що він сам посадить щось на городі. Про це багато й радісно мовилося взимку, коли вікна були так замуровані морозом, що крізь них нічого не було видно. Кожного разу, заглядаючи до своїх торбинок-вузликів, чи не поточили їх миші, мати казала: "Ось дочекаємося весни…"

Його це захопило: весна снилася йому з ночі в ніч, і він оповідав свої сни теляткові, ягняткам: "Я знову бачив весну… Чуєте: вона — у вінку!"

У ті сиві часи, як і завжди, хліб діставався нелегко. Хіба даром приказують, що він у поті чола?

Орали сохою, в яку запрягали волів. Не знали заліза, бо воно йшло на списи і шаблі. І хати ставили без жодного цвяшка — не те, що зараз. Одначе, перш ніж зрубати зруб, а чи виліпити ліплянку, відводилося місце, яке рідко дарував кріпакам пан, а частіше воно переходило в посаг. Місце заздалегідь обживалося — садився садок, оброблявся город. Зводилась хата, а навколо неї вже й росте, і цвіте.

Така хата була й в хлопчика. А її низькі маленькі вікна заслоняли квіти. Спочатку цвіли нарциси й тюльпани. Тоді засвічувалися, як ліхтарі, мальви. За ними — калина, а вже потім зозулині черевички, повні півонії, ще повніші й пухнастіші жоржини, а під осінь жовті баранці й сивий мороз. А ще втесувався серед них самосійний соняшник, як сторож у житньому брилі. Розкошували там кручені паничі й розтріпана наречена. Дикі ромашки біліли розсипом у мураві. Хміль крутився по тичині, забравшись на стріху, а по ньому вилась повійка, яка розплющувала очі із сходом сонця, а із заходом заплющувала.

Явори і ясени, дуби і липи, здавалось, народили цю хату, а хата вродила яблуні, вишні, груші, сливи і насіяла навколо себе квітів. Вориння замість воріт, перелаз замість хвіртки і журавель-криниця край вулиці — одна на цілий куток, теж були, як вроджені, мовби їх ніхто ніколи не ставив, не копав. Як і широке гніздо на хаті, біля димаря, де жив бузько-мудрець: він відчиняв своїми крилами весну і зачиняв літо.

Чому ж дивуватися хлопчикові, що зі своєї зав’язі нічого так не хотів, нічого так не прагнув, як щось посіяти й посадити? Сніп жита на покуті — "дід", тепле просо на печі заохочували.

І ось він дочекався весни.

1 2 3 4 5 6 7