Кричат найбільше погані люди, дармоїди, деруни, — бо видят, що якби до того дійшло, то би їм нараз усьо урвалося. А друге — кричат дурні, котрі не знают, чого ми хочемо: їм наговорили, що ми бунтівники, хочемо різати панів, попів та жидів, — ну, і кричат. А ми, як сам видиш, не то що різати, ані навіть виганяти нікого не гадаємо, — але і овшім, чим більше люда, тим ліпше! Більше рук до роботи, то й робота ліпше піде! Розумієся, що хто не буде робити, той нічо не дістане і може собі рушати на штири вітри.
— Так, так! Так ся належит! — аж скрикнув Олекса. — Ци раз я то само говорив от нашим жидам або й панам: "Дармо людську кров п’єте! За що вас бог на світі держит?". — Так, брате мій любий, того ся держи, від того не попускайся, хоть би мали так на тебе всі кракати, як ось ту на мене в селі!
Я всміхнувся.
— А хіба ж уже, богу дякувати, не кракают? Не бійтеся, є вже й тепер такі, що, якби могли, то би мя простов дорогов виправили на шибеницю! А попуститися того, як самі видите, не зовсім легко. Скоро чоловік раз пізнав правду, то вже від неї не відречеся, доки, розумієся, він хоче бути чесним чоловіком.
— Ну, а як же ти гадаєш, — що буде далі з тобов?
— А що буде? Гадаю деяким способом заробити тілько, щоби мож купити грунт, — тоді піду та буду господарити: може, на що людьом пригоджуся.
Олекса і Катерина, видимо, не надіялися того. Їх здивувала моя бесіда.
— Як то, — тількі роки вчившися, а всьо надармо?..
— А то чому надармо? Ци ви гадаєте, що той лиш учиться не надармо, хто вийде на попа або пана та може людей обдирати? Ні, брате, — тепер найвища, найкраща наука — вміти чесно жити на пожиток бідним, а не на їх нужду! Тепер найвища наука каже, що треба робити, працювати для громадського добра. Тепер наука каже, що то, що я вчився через тількі літа, — то то я так якби довг затягав у всіх людей, що мене вдержували, давали ми книжки, одіж, страву, — бо на все то я прецінь не заробив. Отже, той довг треба якмож найсовісніше сплатити!
Під час моєї бесіди лице Олекси прояснювалося, наливалося кров’ю, — він встав зо стільця і, коли я скінчив, хопився за чоло і скрикнув.
— Чуєш, чуєш, Катерино! Слухай, що він говорит! Розумієш усьо? Ох, брате, брате любий! Чень то бог дасть, що з наших Сторожів буде колись світові якась користь, бодай на макове зерно! Най тебе бог держит на тій дорозі, коли-сь раз на ню став!
Він кинувся обнімати і цілувати мене. Катерина, втираючи сльози рукавом, також зблизилася ідо мні, малі Сторожі обступили мене, щебечучи та обзираючи. В моїх очах по двох довгих-довгих літах перший раз закрутилися чисті сльози зрушення. Весь світ мені прояснився, нова сила вступила в мене, немов се кожде з тих бідних, прибитих недолею, погорджених людей частину свого життя, своїх надій, своєї сили вливало в мене!..
Але що ж, добродії, — такі хвилі лучаються тільки "проскрибованим", так, як той тільки чує вдесятеро живіше красу життя, хто стояв під ножем ката! Правда, життя "проскрибованого" часами сумне і важке, але серед наших гнилих обставин його тільки й можна назвати життям. Внутрішній супокій, сила і ясність переконань, чиста совість і боротьба, вічна, ненастанна боротьба против темноти, фальші і дармоїдства! А ще до того такі хвилі, з котрих одна стоїть за все життя, життя в затрутім, удушливім воздусі недумства! Ех, добродії, для самої боротьби, для кількох таких хвиль варто плюнути на всі "пута", варто стати "проскрибованим"!
________________________
* А що? (польськ.).— Ред.
* Ет, нема надії! Хай їх тут усіх ясні громи! — або: — Проклята мужичня,— сама собі винна — вмирає, а горілку п’є! (польськ.) — Ред.
* Ну, що там таке? (польськ.) – Ред.
* Брешеш, лайдаку! (польськ.) – Ред.
* Що, що, що? (польськ.) – Ред.
* А ти, драбуго, а ти, лайдаку! Та як ти смієш у живі очі брехати? Та як ти смієш? (польськ.) – Ред.
* Що, ти будеш погрожувати? Гей, присяжний, війте, беріть цього розбійника, беріть його, він мене вбити хоче! (польськ.) – Ред.
* А хай вас тут усіх холера візьме! (польськ.) – Ред.