Моя стріча з Олексою

Франко Іван

(Оповідання Мирона Сторожа)

Я чоловік проклятий, ненависний, прогнаний з-поміж "чесних", — одним словом, проскрибований. Проскрибований, — се сама відповідна назва. Се не значить, що, приміром, моя совість стає супротив мене або щось подібного, — ні, се значить тільки то, що люди "чесні" (коли хочете, можете звати їх "багатими", "сильними", "практичними", — се на одно вийде) випхнули мене з "чесного" і "порядного" товариства, т[о] є[сть] попросту з-поміж себе. І зовсім справедливо! Моє ім’я враз із кількома іменами подібних до мене "во время оно" оббігало весь край, було пострахом усіх "мирних і вірноконституційних горожан", — з моїм іменем усі вони в’язали поняття перевороту, революції, різні. Правда, в той час, коли "спасителі існуючого порядку" підняли найстрашніший гвалт, я і мої товариші сиділи спокійно і смирно за тюремними гратами та рахували дні короткого життя, страчені пусто та марно.

Але возьмім, приміром, що діло зовсім так не діялось, що мені і моїм приятелям о переворотах та революціях і не снилося, — то що з того? Чи вже то одно, що я сидів у тюрмі, не вистачує, щоби навіки зап’ятнати мене в очах "чесних" людей? Ба, але всевідущий і всемогущий суд справді признав мене винним, справді в моїм організмі добачив революційну жилку, в моїй крові дослідив краплю такої крові, котру французькі "спасителі порядку" забули пролити до остатку в р. 1872, в моїх очах доглянув іскру такого огню, котрий може запалювати доми "мирних горожан" не гірше нафти. Одним словом, — я оказався кругом винним на суді, — значить, погорда і прокляття "порядних" людей насупротив мене зовсім справедливі.

Я й зовсім не жалуюсь на те, ба, навіть, — хто знає, — може й легше мені стало, коли, вийшовши з тюрми, я почувся свобідним, як птах у воздусі (як той німець каже: vogelfrei). Я чув тоді щось подібного, як ученик, що по скінченні шкільного курсу виходить зо школи. У нього в руці свідоцтво хороше, а в голові блискуча, заманчива надія на приємності вакацій. І я також пройшов курс науки "порядних людей", просидів поруч них довгі літа і получив вкінці свідоцтво, — правда, трошки не так написане, як звичайно, — але все-таки увільняюче мене від дальшого сидження на проклятій лаві. Я вийшов надвір, на свіжий воздух! У моїй голові кишіли нові мислі, нові враження, а з-посеред них чимраз сильніше визначувалися звуки сумної і щасливої пісні:

Обриваються звільна всі пута,

Що в’язали нас з давнім життям!

Я чув, бачив, знав з сильного биття серця, що се правда, що пута порвалися, що давнє життя пропало, — а на першу хвилю, на перший свобідний віддих се вистачувало.

Правда чуття, хоть і як сильне та гаряче, недовго палає, — вік ним не проживеш. Після першого п’яного вибуху воно швидко успокоїлося, — і я поглянув на світ холоднішим оком. Життя проскрибованого, чужого посеред людей, ненависного, від котрого відвертаються всі, що ще донедавна запевнювали йому свою приязнь, — таке життя всякому швидко надоїсть. Правда, побачиш одного такого, що відвертається, стрітившися з тобою, — сплюнеш та проворкочеш: "Мізерак! Махай собі к чорту!" — побачиш другого, третього, — то само! Вкінці самому стане прикро, нудно, — розпука огорне. "Що се, — подумаєш собі, — чи се я справді вже такий гидкий та страшний, — чи тим людям усім в головах попереверталося!" — "Та ні, — відповідаєш собі самому, — ні одно, ні друге, — а тілько то, що вони "чесні і порядні", а ти… ну, годі!"

На таку докладь нічого не відкажеш. Остається тільки дві дороги: або, посипавши голову попелом та роздерши й ті послідні "ризи", що на тобі, плакати, жалувати страченого часу, в котрім і сам ти був "чесним і порядним", та йти "на распутія і стогни града" — просити всякого "порядного" о прощення за страшну, хоть і несповнену провину; або раз навсіди плюнути на цілу "штуку", взяти на себе "хрест свій", — се значить, стати добровільно, доразу, безповоротно в ряди проскрибованих та витручених і не оглядаючись іти шукати для себе такого самого товариства. Розуміється, я так і зробив, — і, вірте мені, не то, щоби-м стратив що-небудь на тім, а противно, то-м зискав, що тепер можу веселим, критичним оком поглянути на все минувше, що "чесним і порядним" людям зовсім не так легко приходиться.

Жиючи між проклятими та витрученими з "порядного" світу людьми, зовсім природно чоловік нагадує собі всіх подібних "проклятих", яких тільки стрічав коли-небудь. Споминки такі незадовго найшли й на мене. Ба, на мене вони мусили найти швидше, як на всякого другого, бо таких "проклятих" я не то щоби знав, — ні, вони були мої свояки! Весь мій рід, усі Сторожі, від першого до посліднього, були іменно такі. В цілім селі ні один "порядний" газда не сказав назви "Сторожі", щоб не додати: "от розбійники, — викришило би їх до лаби!". Та на тім діло не кінчилося. Сторожі були посміховищем і поштуркачами всеї громади, а іменно громадського начальства. Лучиться в полі шкода, — худоба овес спасе або там витолочить, а шкідника не зловлять, — ого, на Сторожів вина паде! Зрубав хтось у лісі варунок, а злісний не може дослідити хто, — ну, просто йде на Сторожівщину і, хоть нічого не найде, то все-таки виллє свою злість в цілім потоці проклять та всіляких поганих слів на "тих злодіїв, розбійників Сторожів". Їх бесіди і правдання старшина рідко слухала, — "весь світ знає, що ви брехуни та мейли, — бога би-сте продали!". Де яка кара, де яка здекуція, штроф або шарварок, — на Сторожів перших усе сиплеться, як з дірявого міха. Одним словом, — такі ж проскрибовані в громаді, як і я!

Чи треба й казати, що при таких обставинах життя Сторожів не було щасливе? Їх було три брати (мені приходилися стрийними братами). По смерті батька, а мого небіжчика стрика, вони поділили поміж себе його невеличкий грунт, поженилися, повислужувавши в війську і почали "пхати біду наперед себе". Змалу ще не було між ними згоди, — ні, брешу, — були хвилі, в которих не було згідливіших та сердечніших людей, — але знов лучалися й такі хвилі, коли вони ні за що, ні про що билися, волосали і кервавили, мов зовсім без пам’яті. Тому-то й поженилися вони кождий осібно, — хоть хати їх були майже поруч себе. Звісна річ, що, розірвавши й так невелику батьківщину на три пайки, вони бідували і не могли ніяк доробитися хліба. Зразу ще йшло яко-тако, доки їх нещаслива вдача не поробила всіх "порядних", се значить багатших газдів, їх ворогами.

Ще парубкуючи в нашім селі, всі три брати відзначувалися поміж прочим парубоцтвом тим, що, як казали люди, "дуже були запальчиві до бійки, — що твоя єдна іскра!". Леда прикре слово, леда брехня, — вони вже мов огонь. Особливо в коршмі рідко коли обійшлося без бійки, скоро лиш Сторожі були. Посваряться два газди, вони сейчас уймуться за слабшим, за біднішим. Не було такого багача, котрий би від них не дістав пам’ятки.

Але швиденько позабирали Сторожів до війська і держали по 12 літ. Батько їх умер, хата запустіла, поле оброблював за час мій батько, — і люди поволі-поволі зовсім забули про Сторожів. Аж ось вони повертали. Найстарший — Олекса — вернув найборше (другі два брати мали ще по рокові служити) і сейчас почав свататися. Мій батько порятував його на перший почин, — ну, і оженився мій Олекса з Маланчуковою Оленою. Старий Маланчук був собі зовсім небагатий газда, а Олекса не мав грошей, щоби запомогтися. Перший рік він ще оброблював ціле вітцівське поле, так, значить, було яко-тако. Але коли на другий рік поприходили брати з войська, — почалася незгода, далі сварка, а далі й бійка за батьківщину. По цілім селі люди говорили страшні вісті: що Сторожі заперлися в одній хаті і рубаються сокирами, — нікого досередини не пускають, тільки гвалт чути та кров аж по вікнах бризкає; то знов, що хотять доти битися, доки не лишиться тільки один, а того най буде все, і т. д. З усіх тих казок то тільки було певно, що Сторожі не хотіли позиватися перед суд, а задумали самі поділитися батьківщиною, — причім, розуміється, прийшло до бійки. Однако поділити все-таки поділили, і опісля ніхто не чув, щоби за поділ вітцівщини марикували один на одного.

Але в громаді разом зо слухами про їх бійки віджили всі давні спомини. "О, вже ся розбійники посходили, — знов будуть людім голови розвалювати! Не могло їм де там одному з другим голову вкрутити в якій нетечи!" — так балакала найбільша часть сільських багачів, киваючи головами та частуючись горілкою. На нещастя, слова їх, іменно щодо розвалювання людських голов, доразу збулися. Сторожі незадовго почали по-давньому верховодити в коршмі. Тільки ж військо полишало на них чимало слідів. Вони ходили тепер якісь понурі, відповідали на всяке запитання різко, мов топором рубаючи, а на багачів дивилися ще кривішим оком, як уперед бувало.

Тоді ще принаймні хоть що — то побоювалися старшини, — а тепер де-де-де! На старшину іменно були в них найостріші зуби, — старшині вони ніколи й на одно слово не змовчали. "Кровопійці, злодіяки, живодерники, — розкричався, було, раз Олекса до війта і до преліпотентів. — Розжили-сьте-ся на громадськім добрі, то тепер брикаєте! Ах ви, свинопаси мерзенні, — я би вас усіх!.." Тільки ж присяжні не дали розлюченому докінчити і, вхопивши його, потягли до громадського шпихліра, що звичайно стояв порожній і служив замість арешту.

Але така нападка на словах, — то ще було по-божому. Олекса не любив бавитися словами, а зараз хапав фляшку або другу яку посудину та шпуряв межи очі. Нашого давнього війта він таким способом споганив на ціле життя, коли довідався, що за його війтівства з громадської каси щезло 500 зол[отих]. Війт був молодий і пристійний чоловік, любив при спосібності за молодицями побігати: Олексова фляшка відняла йому до того охоту, зробивши його лице подібне до свіжозораного поля. Розуміється, Олекса відсидів за тоту штуку в "семінарії" цілих 6 місяців, але й війтові "досолив неабияк".

Але не тільки сільська старшина, — навіть "пани", міські урядники, не мали ласки в Олекси. Він ставав против них наостро, а коли не помагали слова, — то в нього й "рукового" було не купити. Особливо возні, авскультанти та всякі другі посіпаки, що звичайно по селах грають роль великих панів, малися на осторожності, переїздячи через наше село, а передовсім пильнувалися стрічі зі Сторожами.

1 2 3 4