Вінки доплетено, позолочено і повішено під образами, а свахи-пекарки несуть на руках діжу з короваєвим тістом і ставлять на столі. Як тиха річка, бринить спів свашок:
Короваєве тісто їхало через місто.
Білим черевом грало,
Роди-народи скликало.
"Гей, роди, близькі й далекі,
Та й ви, сусіди близенькі,
Сходіться в нашу хату
Пишний коровай місити,
У бога щастя просити".
І старосвітські обряди йдуть своєю чергою: коровай місять, ліплять, саджають, підгнічують у печі, все з піснями, з примовинами, усталеними старим звичаєм. Свахи-пекарки беруться за руки і співають перед піччю:
А вже ж ми заробили:
Коровай посадили,
Соломою підгнітили
І задом, і передом, —
Дайте ж нам горівки з медом!
Весільний староста, що по всадженні короваю в піч, при якому він мав довшу промову, засів на своїм старостинськім місці за столом під образами і під шлюбними вінками, кричить на все горло:
— Дружбо-о-о!
— Ставлюся на розказ пана старости! — кричить і собі ж червоний від біганини, рослий і звинний та, як пава, вбраний парубок, що служить Костеві за дружбу і має сповняти всі накази старости.
— Дружбо-о-о! — кричить ще раз староста, немов не бачачи дружби, що стоїть перед столом із шапкою в руці. — Доходить мене чутка, що комусь кривда тутка. Свахи своє діло зробили, коровай нам всадили, соломою підгнітили задом і передом і хочуть горівки з медом. Ти хіба не чуєш? Чом сього діла не пильнуєш?
— Готов служити, пане старосто! — різким виголосом відповідає дружба, по-козацьки обертається на одній нозі впівокруг і щезає серед весільної юрби, щоб за хвилину явитися з писаною плескатою фляшкою, повною червоного напою — розігрітої з медом горівки, і з срібною чаркою в другій. Він передає одну й другу в руки старості, мовлячи:
— Благословіть, пане старосто!
— Най бог благословить! — відповідає староста, приймає до руки фляшку, до другої чарку, наливає повну і, пригубивши її, енергічним рухом виприскує всю решту догори на стелю, відки густий червоний напиток, як краплі крові, капає на стіл і на скупчених біля нього гостей.
— Як сей солодкий напиток капає на нас із стелі, — говорить староста, — так нехай ласка божа капає на сей дім, на його господарів і на ту молоду пару, що завтра має стати до шлюбу святого. Віват!
— Віват! — гуде окрик, аж хата трясеться і вікна дзеленькочуть. Староста тим часом спокійно наливає другу чарку, випиває ЇЇ і передає в руки свого сусіда. Іде частування. Свахи, чекаючи своєї черги, співають:
Із стріхи горіхи летіли,
А свахи горівки схотіли.
Та вже ж нам староста догодить,
Що нас та горівка доходить.
А вже в сінях загудів сердито бас, задзвеніли цимбали, заплакали три скрипки і загуркав бубен. Молодіж рушила на ті голоси, як бджоли до меду: сіни наповнилися живими квітами, парубками й дівчатами; лиця у них розгоралися якимось дивним огнем, у очах запалювалися іскри, всі молоді тіла мимоволі порушувалися якимось таємним ритмом. Природа подала свій голос, тиснучи парубків до дівчат і дівчат до парубків. Почулися співи, зразу невинні, весняні, наївні, майже дитячі:
Ой то в мене дівчинонька, ой то в мене душка,
Як червона гарасівка коло капелюшка.
— Дружбо-о-о! — гуде з хати голос старости.
— Ставлюся на розказ пана старости! — кричить дружба, покидаючи свою танечницю і протискаючися до хати.
— Додай охоти молодіжі до танцю! Частуй вареною! Але пам’ятай, нині без сороміцьких. І без пиятики. До перших когутів, довше не позволяю.
— Слухаю, пане старосто, — мовив дружба і потонув у юрбі.
Пішли танці і співи. Співали лише парубки. Чарки ходили по руках, пляшки з горілкою треба було наповнювати раз по разу, бо стиск, і сперте повітря, і шалені скоки, і гарячі почуття будили спрагу. Врешті, всі зажадали пива для охолоди; співи свах при жіночім столі тільки десь-колись вчувалися з гамору танечників, як тихий бренькіт мушок серед ревучої бурі.
До півночі хата немов підіймалася в повітря на крилах пісень. Тоді почала тут і там позівати втома. Іскри в очах гасли, лиця блідли, попід очима виступали сині насмуги. Та музика не втихала, свавільні тони так і дригали в ногах, помости грали від тупотіння і короткі гарячі співанки вилися над юрбою, як ластівки над буйною нивою.
— Дружбо-о-о! — залунав із хати голос старости.
Дружба, задиханий, заточуючися мов п’яний, ставився
перед столом.
— А що я тобі велів? — гукнув староста грізно.
— Забув, пане старосто.
— А бачиш, дівкам голови закручуєш, та й сам закрутився. Не тямиш про перші півні?
— Тямлю, пане старосто.
— А не чув півня?
— Не чув, пане старосто.
— Ну, певно, ти би тепер і гармати не чув, якби тобі над вухом вистрілила. Іди ж і зараз зупини музику. Годі танцювати! Кождий додому, і ти зараз лягай і спи, бо в тебе завтра тяжка служба. Зрозумів?
— Зрозумів, пане старосто! — сказав дружба, цілуючи його в руку, обернувся і вийшов із хати. За мінуту всі гуки та звуки затихли, юрба без гомону розійшлася, кому куди слід, і Дум’ячишина оселя задрімала.
А другого дня, в неділю, скоро засвітало, вже староста і дружба були на ногах, уже почали з’їжджатися бояри на конях, в червоних шапках, при пістолетах. Стара Дум’ячиха, почастувавши їх як належало, стала виряджати їх до двора по молоду. Староста й Кость Дум’як на вороних конях, уквітчаних і перев’язаних червоними попругами, станули на чолі походу; дружби на так само оздоблених конях кінчили поїзд, і він рушив з подвір’я парами-парами, поки не простягся на шляху довгою різноцвітною та переважно червоною гадюкою. За ними плила тужлива пісня свашок:
Ой, полем, полем, виноградом
Їхали бояри, а все рядом,
А старостонька все передом;
Під ним ся коничок розбутав,
Сваненьці виноград поламав.
Уставай, сваненько, раненько,
Підливай виноград частенько.
Аби той виноград зелен був,
Аби наш староста весел був.
Виїхавши за село, всі бояри на команду старости як один вистрілили з пістолетів, закричали "віват" і чвалом пустилися до двора. Не минула година, а вже, погостившися в дворі (пан Субота на той день навмисно виїхав до Самбора), вертали з панною молодою і попростували до церкви, де вже ждали свахи молодого.
Всі вистояли цілу службу божу, на якій мусила ще бути оголошена третя оповідь. По службі були ще якісь хрестини, і тільки відправивши їх, о. Квінтіліан дав шлюб Костеві й Галі. Він обмежився на саму урядову формальність, не обертався до молодих ні з якою промовою і не побажав їм нічого доброго, — видно було, що його моментальний добрий настрій до них уже минувся, і він бачив у молодій парі лише своїх нових парафіян, неподібних до всіх інших, що не захочуть кланятися і коритися йому і можуть причинити йому немало різних клопотів.
По шлюбі весільний поїзд зараз рушив до Дум’ячишиного дому. Галя в панськім весільнім строю, в білій сукні, з білим вельоном і з золоченим вінцем на волоссі, йшла поруч свого мужа, що таким же золоченим вінцем на кучмі виблискував до сонця. Зараз за брамою кладовища заграли музики, заладкали свахи:
Дякуймо попонькови,
Як свому батенькови,
Що не довго забавив,
Швиденько нас відправив.
Вхід до материного двора відбувся знов з усіми звичайними церемоніями. Свахи, ставши біля входу, співали:
Відчиняй, мати, ліску,
Веде ти син невістку,
До хати помічницю,
До праці робітницю,
Для сина принадоньку,
Для тебе розрадоньку.
Дум’ячиха вийшла їм назустріч у кожусі, виверненім догори вовною, і, з великої сівні зачираючи пригорщами овес, обсіяла ним насамперед обоє молодих, що стояли перед нею, а потім бояр, дружок і весь весільний похід. Знов заграли музики, заладнали свахи, а Дум’ячиха, забуваючи інші, звичаєм усвячені, обряди, скинула з себе сівню і кожух і з голосним радісним риданням кинулась до Галі, почала цілувати й пестити її, приговорюючи:
— Моя дитина, моя! Від моєї груді, моїм молоком виплекана, моїми руками виколисана, моїми молитвами мені й мойому синові дарована. Тепер, боже, хоч бери мене зараз зо світу! Я щаслива, що дожила сеї хвилі привітати таку невісточку на своїм подвір’ю!
Голосні окрики: "Віват!", і вистріли з пістолетів, і голоси музики покрили її слова. Юрба валила в подвір’я, кричачи та співаючи, а попереду Кость і Галя, а за ними мати й староста, а за ними дружби й дружки в вінках, і биндах, і шовкових хустках. Перед сінешнім порогом нове вітання, нові співи; свахи затягли:
Радуйся, матінко!
Ведем ти дитятонько,
Як одно, так другеє,
Тепер твої обоє.
Знов Дум’ячиха без пам’яті цілує невістку й сина, знов грімкі вівати й окрики весільної дружини, трелі скрипок і гуркотіння бубна, і хата, й сіни, й усе подвір’я заповнилися народом, веселим, крикливим, щасливим уже тим, що бачив радість довкола себе і міг любуватися щастям молодої Пари й її матері.
Нарешті втишилися, всіх гостей порозсаджували поза столи в хаті, і в сінях, і на подвір’ї. Почався епічний, весільний обід, що тривав аж до заходу сонця, з горівками, пивами й медами, з музиками й співами, з піснями до кождої страви, з похвалами і придирками. На першу страву подали борщ, який свахи привітали піснею на похвалу борщу:
Уже нам дають борщу,
А я чола не морщу,
Бо борщ — найстарша страва
І господині слава.
Надійшла капуста, та при ній хори жіночі розділилися надвоє; одні величали капусту:
Капуста на грядці сиділа,
На пісному рости не хтіла;
Капусту кухарка вносила,
А вна солонини просила.
Капуста і жінка до власти
Усе потребує омасти.
А другий хор, при другому столі, ніби кепкував із капусти, приспівуючи:
Візьміть собі капустицю у станов,
А нам дайте курочку з шафраном!
Подано в здоровенних мисах яловичий росіл і до нього пампушки, і знов залунала пісня з усіх столів:
Ой що ж нам дають? Юшечки,
Самі нам ідуть в душечки.
А й ще нам дають пампушки,
Що самі просяться в душки.
Все те швидко щезає зі столів, бо гості таки добре пропостилися в часі церковної відправи. Та ось здорові парубки несуть удвійку до кождого стола величезні чвертки телячої та свинячої печені. Поки весільні кравці пораються біля них, краючи соковите м’ясо на рівні шматки та роздаючи його за чергою між гостей при столах, свахи співають:
Ой що ж нам дали? Печені!
Ой то ж нам були перчені.
Чи з перцем, чи не з перцем,
Але з ласкавим серцем.
Рівночасно з печенею дружби обносять у глиняних кухлях та склянках пиво: всякий випиває кухоль одним духом і подає його знов дружбі, який зараз же наповняє його знов.