Або я знаю, як тобі се сказати. Але міркую собі, ти з одного села з нею, то, може, тобі буде найліпше знати се.
— З одного села з ким?
— Та з Ганкою. Знаєш, я у Ганки ночую. А тепер вона й зовсім розхорувалася, то вже й днюю, й ночую коло неї.
— Розхорувалася? Що ж їй таке?
— Або я знаю, синочку. Я гадала зразу, чи то не яка жіноча слабість, але ж бо ні. То щось інше. Я й сама не знаю, що то таке, якесь покаяніє.
— Що за покаяніє? Кричить по ночах?
— Е, тепер уже кричить не тілько по ночах, але і вдень. Скоро тілько троха засне, щось таке їй привиджується, як не верескне, аж крізь уха прохапується. І зараз зривається з постелі, десь-кудись біжить, утікає, аж по стінах дереться. Я вже гадала, що то нечистий — дух святий при нас — приступив до дівки.
— Ну, і не пробували ви дечим лічити її?
— Ще би не пробувала! Пробувала, синку! Все, що знаю, все я робила їй, коли-бо нічого не помагає. Ну, та й не могло помогти, бо у неї зовсім що інше на душі. Я то зараз спочатку догадувалася, тілько, по правді кажучи, я в інший бік стріляла. Гадаю собі: дівка — в Бориславі — найпростіша річ: мала дитину і стратила, а тепер їй дитяча душа на сон набиває, спокою не дає. Вона божилася, дух-тіло кляла, що ні. Ну, то я вже й не знала, що думати. Не раз я пробувала вночі прислухуватися, що вона таке кричить, коли ж бо годі розібрати. Отак одно-друге слово зрозумієш:"Он там у ямі! У воді! У калюжі! Лізе, лізе, лізе!" — а хто, де, відки — нічого не знати. Вже я допитувала її — затята душа! Не хоче нічого сказати. Зсохла, як скіпа, почорніла, як головня, тілько пушка духу в ній,— а яка дівка була ще взимі, як гармата! І видить сама, що їй недовго жити, що ніщо з неї не буде, а мовчить.
— То ви гадаєте, що у неї справді щось таке є на душі, що вона криється з чимось?
— Ну, гадаю! Тепер уже не потребую гадати. Тепер уже знаю напевно.
— Ну, що ж ви знаєте?
— Та що, небоже, то вона вбила твою Фрузю.
— Фрузю! Вона! Господи! Та коли? Як? За що?
— А говори, за що! Не що, лиш дідько до неї приступив. Уже він, бодай моці не мав, видно, давно на неї навострив зуби. Слухай же, як то було.
Стара йшла обік Івана вулицею, але тут уже не могла додержати йому кроку, і, вхопивши його рукою за полу, зупинила на місці.
— Та постій же! Видиш, що я задихалася. Не квапся до роботи! Небагато втратиш. Стань отут та й послухай.
— Коли ж бо мені час до роботи! Адіть, уже в кошарах дзвонять на нічну шахту.
— Наплюй на ту нічну шахту! Не йди сьогодні до роботи, а ходи зо мною до Ганки. Тут справа важніша.
Іван вагувався хвилину.
— Ні, бабо! Тепер уже пізній вечір. Чого мені до Ганки? А завтра я, скоро по роботі, прийду І поміркуємо, що робити далі. Ну, але скажіть, як і що ви дізналися від неї.
— Та що,— мовила баба,— вчорашньої ночі вона не могла заснути ані на волосок. Мучилася так, що не дай, господи. А нині рано дивлюся на неї, лежить, як із хреста знята, тілько очі світяться.
— Ганко,— говорю їй,— може, тобі покликати попа?
Вона аж підкинулася, мовби що вкусило її.
— Попа? Пощо?
— Та пощо, небого. Адже бачиш сама, що тобі недовго на світі гуляти. Треба душу очистити.
— Ні, не хочу,— мовила вона.— Мені буде ліпше, я вийду з того.
— Ей, дівонько, не жартуй з богом! Не говори так і не дури себе. Я бачу, що недовго вже твойого на світі. Піду покличу єгомостя.
— Ні, не треба,— відповіла вона.— Як буде треба, то я сама скажу. Не виходьте нікуди, я засну троха.
Тілько що вона задрімала — як не зверещить, як не кинеться!
— Ой, лізе, лізе! Ой, простягає руку! Ой, ловить мене! Держить! Не пускає! Ой-ой-ой! Рятуйте! Бабо, рятуйте!
І вискочила з постелі, причепилася до мене, вся тремтить, як трепетів лист, а все озирається поза себе і кричить, вищить, мов перепуджена дитина.
— Та дух святий з тобою!— кажу їй та й хрещу. — Та хто там лізе? Хто тебе держить?
— Та вона, вона! Хіба не бачите? Адіть, рука зовсім обігнила з м’яса, сама кість, а держить, мов у кліщах!
— Бог з тобою, Ганко! Що тобі? Кого ти бачиш?
— Та вона, вона! Фрузька!
— Що за Фрузька?
Але вона вже затялася. Тремтить уся, тулиться до мене, але слова більше з неї не видобудеш. Якось я вспокоїла її, положила на постіль, розговорюю, балакаю, а тут у мене в голові починають мов якісь нитки нав’язуватися, починає робитися ясно. Вже я їй і сюди й туди приговорюю. Зварила їй трохи м’яса, нагодувала. Лежить вона і не пускає мене від себе.
— Сидіть! Не покидайте мене! Говоріть, щоб я не заснула, бо боюся, що скоро засну, то знов вона тут буде.
— Та чим вона тобі така страшна? — питаю її. — Що вона може зробити тобі?
— Ой, бабочко! Ой, голубочко! Якби ви знали, яка вона страшна! Вся кров у мні ледом стинається! Не можу дивитися на неї, а мушу. Щось мов приковує мої очі до неї.
— Значить, ти її маєш на душі, Ганко?
Мовчить.
— Признайся, небого! — кажу остро. — Видиш, ти гадала, що утаїш усе. І що тобі з того, що утаїла перед людьми, коли ж бог усе знає. Бачиш, він діткнув тебе своїм пальцем, і що з тебе нині? Адже ж хоч би тебе були повісили на шибениці, то не було би й десятої часті тої муки, що ти перетерпіла досі.
Вона слухала-слухала і далі як не розплачеться! Як мала дитина ридала.
— Ой, бабонько, правда ваша! Ой, я окаянна! Ой, я проклята! Я її збавила віку. Вона ослабла, впала на мої руки, а я її, безпам’ятну, кинула в яму. Я думала, що ніхто не буде знати про се, що Іван візьме мене за жінку... Ой, бабусенько, радьте, що мені робити!
У Івана мороз пішов поза шкурою при сих бабиних словах. Він був мов розбитий. У його тямці живо ставали події того вечора, розстання з Фрузею, ніч, проведена з Ганкою в коморі, її тодішній неспокій. Він пригадав собі навіть Ганчині слова, що вона "боїться її", і тільки тепер йому зробилося ясно. Пригноблений важкими почуттями, він зітхав і шептав раз по разу: "Боже, боже!"
А баба оповідала далі Ганчині признання, в котрім місці вона вкинула Фрузю в яму, як потім щось гонило її на се місце затирати сліди і як при тім мало не доглянув її хтось із ріпників, як їй Фрузя почала на сон набиватися, як ти, Іване, зробився їй немилим і ненависним.
— Ну, і що ж вона робить тепер.? — перервав Іван бабине оповідання.
— Виплакавшися, заснула. І вже не зірвалася зо сну, спить спокійно. Я посиділа коло неї, а тепер подумала, що добре буде сказати тобі се все. Порадь мене, небоже, що робити далі.
Іван слухав, мов остовпілий. У його нутрі переверталося щось, рвалося щось, кричало щось, мов жаль, мов тяжкі докори, мов почуття якоїсь вини.
— Або я знаю, що робити?— промовив він глухо. — Треба би комусь дати знати. Адже то страшна річ!
— То, може би, піти до війта?
— Підіть, підіть!— мовив Іван живо, хапаючися за бабині слова.
— Та, може би, ти пішов зо мною? Я чогось боюся.
— А чого ж мені з вами йти? Ще на мене підозріння кинуть. Ні, йдіть самі. Я там навідаюся завтра, скоро тільки вийду з роботи. Ідіть, ідіть!
Баба не мовила нічого більше, перехрестилася і пішла.
XVI
Наближаючися до кошари, в котрій робив, Іван здибав касієра Мендля. Сей ішов кудись, розмовляючи з якимсь ріпником із чужої кошари.
— Добрий вечір, Іване! — мовив Мендель. — Ідете до роботи?
— Іду,— мовив Іван, ледве тямлячи, хто і що говорить до нього.
— А завтра відходите?
— Відходжу.
— Ну-ну, як собі знаєте. Гроші маєте готові.
Іван, не мовлячи нічого більше, пішов до кошари. Мендель розмовляв далі з ріпником, що відзавтра мав стати до роботи в тій самій ямі замість Івана.
— Тут вам буде добре! — говорив Мендель — Я не такий жид, щоб хотів чийоїсь кривди. Спитайте от сього самого Івана. Він пару разів навіть грошей при виплатах не брав від мене, а складав, поки не набереться чи 50, чи 100 ринських, а потім брав разом. Ади, він завтра відходить. Знаєте куди? На своє власне господарство!
— На своє власне? — дивувався ріпник. — Та де у него господарство? Давно пропустив.
— Давно пропустив, а тепер відкупив. Власне вчора взяв сотку, щоб заплатити останню рату жидові, а завтра вертає до свойого села, покидає нас назавсігди. А хто його нарадив на се? Спитайте його самого! Мендель, не хто інший!
В тій хвилі з кошари почувся крик, потім гупання кроків. Робітник, що був при корбі, надбіг вуличкою і кричав задихавшись:
— Пане касієр! Пане касієр!
— Що там таке? — окликнувся Мендель.
— Ходіть до кошари! Борше! Борше!
— Та що там таке? — ледве промовив Мендель і, не чекаючи відповіді, почав бігти до кошари. Свіжонанятий ямар побіг за ним.
— Ну, що сталося? — не то шептом, не то захриплим, голосом запитав Мендель робітника, коли порівнявся з ним.
— Якесь нещастя!
— Що за нещастя?
— Ой, сам не знаю! Ходіть до кошари, самі подивіться! Ой, господи, душі в мні нема! Ще такого не чував і не видав.
Не розпитуючи далі, всі три побігли до кошари. Там було зовсім темно, тільки одна дротяна лампа слабо освічувала нутро дощаної буди. Робітник від млинка стояв над ямою і торгав линву, що зовсім вільно звисала з валу.
— Ну, що таке сталося? Говори! — промовив Мендель, озираючися довкола, немов шукаючи того, що так перестрашило робітників.
— Линва урвалася.
— Що? Як то може бути?
— Або я знаю! Дивіть самі!
Робітник, що стояв над ямою, знов поторгав за линву, замахав нею і вона, мов батіг, билася о дощані стіни ями.
— Ну, а Іван? Де Іван?
— У ямі.
— Як то в ямі? Спустився на місце?
— Ну, та певно, що на місце, але неживий. Адіть, ледве десять метрів линви розкрутилося.
— Та як же то було? Що? Куди? Говори за порядком!— говорив Мендель, усе ще не можучи зрозуміти, що сталося.
— Ой господи! Та хіба ж я знаю і розумію, як се сталося? Іван прийшов, прив’язався, і я почав пускати його вдолину. Кручу, кручу, аж нараз на десятім метрі чую — отак, як би в пальці, тріс — і на корбі зробилося легко. І в тій самій хвилині в ямі тілько гур-гур-гур! І один страшний крик — і тихо. Ось і все. Урвалася линва, а Іван гримнув аж на дно, на 40 сажень.
Мендель, не мовлячи нічого, почав рвати на собі пейси і бігати по кошарі, мов божевільний.
— Ай-вай! Ай-вай! От клопіт! От нещастя! От цурес! Але ша! Може, він ще живий! Слухайте, Митруню,— він обернувся до новонанятого ріпника,— як гадаєте, може, він ще живий?
— Та то може бути. Адже ж на дні каменя нема?
— Ні, глина.
— Ну, коли не впав на дзюбак або не розбив собі голови по дорозі, то ще може бути живий.
— Але чути би було крик, стогнання,— закинув робітник від корби.
— Міг зомліти, заглушитися,— мовив Митро.
— Лізьте, Митруню! Бодай ви здорові були! Лізьте, може, ще вирятуєте його.
— Та я би поліз,— мовив Митро,— але що ж то за линва у вас, що урвалася під ним?
Він наблизився до ями, взяв за линву, котрої конець звисав на які два метри вниз у ямі, підняв його і почав оглядати при світлі лампи.