Рябина *

Франко Іван

Що се таке сталося людям? Ледве єгомость, покашлюючи та шепчучи молитву, стали на службу божу і відчинили царські врата, ледве дяк у крилосі відчинив великий, в шкіру оправлений, требник, а хлопці-школярі, що купкою стояли коло нього до по­мочі, перестали штуркатися і тайком хихотатися, ледве старий Хохлач, найстарший дід на все село, з вусатою відголеною голо­вою, по котрій з самого вершка тім’я розвівався на всі боки чуб білого, як молоко, і м’якого, як льон, волосся, увійшов до церкви, тричі перехрестився перед тетраподом і, поцілувавши образ, низько уклонився направо і наліво, а затим звільна пробрався на своє звичайне місце під церковною стіною, де, поклавши три земні поклони і змовивши "отченаш", усів відтак на братській скрині, під­перши паличкою сиву бороду,— ледве всі ті, кождої неділі зви­чайні, речі в церкві сталися і єгомость інощо мали своїм тремтя­чим голосом зачати торжественне "Благословен бог наш",— коли втім від головних дверей церковних до бабинця, ніби вітер осінній по зів'ялім листю повіяв, ніби величезний міх розпоровся, а з нього з шелестом овес посипався, такий шелест і шепіт повіяв на церков. Мов спіле колосся від вітру, так захитались в різні боки жіночі голови, зразу ті старші, в білих перемітках, що стояли коло самих две­рей, затим хитання пішло хвилею до тих пишних голів в червоних шалінових хустках насеред бабинця, де стояли молодиці і багачки; швидко дійшло й до перших рядів, до тих ненакритих, гладко уче­саних, в стрічках, та косах, та ярких стяжках, свіжих, блискооких дівчачих голів, серед котрих викликало найживіший рух, ледве здавлювані хихоти, штовхання плече о плече, моргання бровами і тисячні інші прояви оживлення і зацікавлення. Не встигли єго­мость обернути першу картку служебника, а вже шепотання, і то чимраз голосніше, наповнило весь бабинець і невдержимо полилось і в чоловічу половину. Сивоусі газди торкали молодших, молодші старших, здвигали плечима, хитали головами, деякі навіть впівго­лоса скрикали та розводили руками, так що шелест швидко майже заглушив хриплий голос дяка і тонкі, несмілі голоси школярів.

— Що там за шушукання? — гнівно запитав дяк у чоловіка, стоячого за крилосом.

Але чоловік не мав часу відповідати на те запитання, бо й сам занятий був дуже живо шептанням із своїм сусідом; шеп­тання те по короткій хвилі перейшло в півголосний сміх, ледве перериваний голосним кректанням,— по чім оба сусіди і майже рівночасно з ними трохи не всі люди, що були в церкві, позводи­лися на пальці, повитягали шиї, попіднімали голови вгору, як гусаки, пантруючі на каню, і звернули очі в один бік, в одне місце, в лівий кут церкви, тут же близ вівтаря, де побіч лісничого, економа і ще якогось дворака стояв війт громадський Прокіп Ря­бина. Він тож недавно увійшов до церкви, ледве кілька хвиль перед Хохлачем, і тільки що поклав поклони та, клячачи, півголосно і з якимсь неначе пересердям прошептав "Царю небесний", і "Пре­святая тройце", і "Отче наш" і з глибоким та важким зітхан­ням закінчив сю молитву словами: "но ізбави нас од лукавого твоєго святого, амінь!" — а затим встав на ноги, обтріпав коліна з пилу і почав уже стоячи шептати "Вірую". Грубі, одуті губи його живо шевелились, але слів не було чути; тільки інколи про­ривались поодинокі фрази: "припотнисько при латі", "і скрадав­шого і погребенного", "глаголавшого три роки". Вже наближувавсь до кінця сеї молитви, коли, втім, очі його глипнули по людях і побачили, що весь народ ззирається на нього, як на дивовище, що якийсь зловіщий шепіт розливається круг нього, що десятки очей стріляють в нього їдкими, насмішливими поглядами і що старий Хохлач, замість, як звичайно, дрімати на братській скрині, стоїть випрямившись під стіною, опертий на своїм сукатім костурі, і хмуро, завзято якось дивиться перед себе в землю. Якесь не­ясне чуття, мов встид, мов боязнь, мов бажання сидіти в тій хвилі в коршмі за столом і мати перед собою услужливого жида промигнуло в його душі, а послідні слова молитви: "гріхів, чаю і воскресенія" недомовлені застили на його губах.

— Що то таке сталося? — запитав він одного сусіда, що стояв близ нього.

— Не знаю,— відповів той якось несміло І, відвернувшися лицем до престолу, почав щосили битися в груди, немов сам себе хотів покарати за брехню, котрої в тій хвилі допустився.

Рябина тільки носом покрутив на таку відповідь свого сусіда. Коли вперед тільки неясне прочуття віщувало йому, що се він причина тих шептів і розговорів у церкві, то тепер те прочуття змінилося в кріпке підозріння. Рябина добре знав, що громадяни не люблять його за його погане війтування, за пиятики на гро­мадський кошт, за бійки та всякі кривди, але, маючи за собою пана комісара повітового і пана старосту, а надто маючи в селі добру купку урлопників, котрі за чарку горілки на слово начальника готові були переламати кості хоч би й рідному батькові, він зовсім не боявся громадської ненависті і ніяких людських погроз,— а що вже сльози та проклинання, так ті лишень до сміху його доводили.

Так! Усе те було так! Нікого він не боявся, з кождого смі­явся, кождому вмів досолити, як довго тільки бачив себе "на простогоні", серед села в корчмі, що була заразом і радницею, або хоч би і в своїй хаті, в котрій на полиці хоронилась печать, а за столом, під образами в дерев’яній окованій скриньці каса гро­мадська. Гай-гай, всипав би він там бобу кождому, хто посмів би на нього зиркнути згірдним оком або сказати йому непокірне слово. Старий Хохлач міг би добре розказати, як смакує вій­тівський кулак, бо ще вчора вечором його куштував. А ті синці, котрі від війтівської палиці поніс на плечах, певно, й за місяць не злізуть. Та ба, з такою худобою не можна інакше — Рябина знає се добре, з уст самого пана комісара. "Пане вуйцє,— гово­рить йому той пан при кождій стрічі,— народ у вас бутний та непокірний, беріться ви добре до нього, держіть в руках!" І Ря­бина сповняє комісарську науку, бо то його обов’язок, а що там якому Хохлачеві при тім кості затріщать, абощо,— овва, й не ве­лике діло, корона йому з голови не спаде.

Але все-таки цікава річ, що воно значиться, що сьогодні в церкві такий шелест зробився і що Хохлач так грізно стоїть під стіною, мов судія, і що всі люди з таким дивом поглядають на нього? Рябина думав, що після вчорашнього старий Хохлач і з хати не вийде. Він потроху боявся, щоб старий за побиття не завдав його до суду, і готовився сьогодні, зараз по хвалі божій, сам перший заскаржити його до суду за напад на дім і зневагу війтівської власті; він добре знав, що в такім разі його жалоба буде старша і голосніша від жалоби побитого Хохлача. Але тепер його певність якось почала хитатися, немовби кожде з тих соток очей людських, звернених на нього, вирвало по одному камінчикові з тої кам’яної підвалини, на котрій він, бачилось, стояв непохитно в громаді.

Ледве скінчилася хвала божа, ледве панотець став перед на­місиими образами читати акафіст до сладчайшого Ісуса — коли весь народ, гнаний непоборимою цікавістю, попер із церкви надвір. Застукали підкови здоровенних чобіт о дерев’яний поміст, зашур­шали солом’яні капелюхи, витягані з-поза лавок і скринь, заше­потіли сотки уст молитвами, а при дверях такий стиск вчинився, що якийсь цікавий малий хлопчина, попавши в густу товпу, запищав зо всеї сили. Звільна церков опорожнилася, тільки де-не-де стояли купки людей, панотець мляво якось дочитував акафіста, а тільки два закляті вороги — війт Рябина і старий Хохлач,— стоячи кож­дий на своїм місці і нібито слухаючи церковної відправи, час від часу поглядали на себе очима, повними ненависті і злоби. По го­моні і реготі, що з цвинтаря доносився до церкви, Рябина мимо­волі домірковувався, що нині без якої публіки не обійдеться.*