Рябина

Франко Іван

Оповідання з життя народного

І

Ви про нашого Рябину питаєте, про Якима? Е, що він тепер! Зійшов-таки на біду, особливо відколи жінка його вмерла. Так— таки з Петрового дня йому пішло, ще відтогді, як війтівства зрікся. А багатир був! Цілим селом тряс. Іде, було, вулицею, як який маг­нат. Зустрінеш його, і здається тобі, що вулиця вузька. А заговорить до тебе, мов у дзвін ударить, то не гірше й перед самим старостою зацукаєшся, як перед ним.

Та бо й непереливки було попастися в його руки, от що я вам скажу. Де ж таки, п’ятнадцять літ він у нас війтував, на п’ять о́падів його вибирали. Та що ж я кажу: вибирали! Так-таки муси­ли, бо ніхто против нього й писнути не смів. А ту ще на вибори завсігди як не пан староста, то пан комісар приїде, і нехай-но би хто посмів сказати, що не хочемо Рябини, абощо! Ну-ну, не при­веди господи! Одно те, що пан староста або пан комісар зразу ніби недочуває на тото ухо, відки такий голос іде, а коли голос таки не втихає, то зараз крикне:

— А хто там галасує? Ту не коршма, ту вибори громадські! За двері з ним, коли впився!

А присяжним не треба сього й казати два рази. Хоч би ти був і найпорядніший господар, і натще, як до причастія, — зараз тебе, раба божого, за плечі та за двері, ще й потилицю по дорозі натовчуть!

Але се ще найменша біда, що голос твій пропав. Гірше те, що Рябина ту стоїть і все чує, і все собі на вус мотає. А той уже тобі, певно, й найменшого словечка не забуде і все при нагоді пригадає, та ще так пригадає, що і в йорданській воді не об­миєшся! То сякий-такий, хоч і як його не раз серце болить за громадську кривду, а поміркувавши та почухавшись, та й скаже: "Е! Громада про те не згине, а я чоловік одинокий, та й моя шкіра мені ближче, ніж громадська! Нехай йому пан біг усе те закарбує!"

П’ятнадцять літ, кажу вам, ішло у нас отак у громаді. Рябина ріс як з води, забирав без дання рації громадські поля, рубав ліс, палив вапно, робив цеглу, возив дрова до солеварень і багатів та багатів так, що далі й ліку не знав своєму багатству. Більша по­ловина села була у нього задовжена — проценти брав не согірше жида. В однім нашім селі щось з десять господарів повикуплював або й так повнгризав з грунтів, а що поназбивав поля по других селах, то й не сказати. Правда, і перед тим він був перший багач в селі, та й за жінкою, кажуть, узяв щось чи не п’ятнадцять соток, але аж війтівство таки зовсім висадило його на коня.

Як то сталося, того вам не вмію надокладь сказати. Бачите, що, чоловік троха письменний був, в війську вислужив, по світі бував, з усякими людьми сходився, знав що й куди. А село у нас хоч і не бідне і велике, та темне. Школи не було, люди від віків порпалися в тій святій землиці, робили панщину, їли хліб та й думали, що так буде й довіку. А ту прийшли нові порядки, треба було на кождім кроці добре дивитися, та й то видающими очима,— ну, і якраз на таку пору вибрали ми собі на лихо отого Рябину війтом. Він зараз пронюхав, що, й куди і де, як то кажуть, раки зимують. Писаря дібрав собі доброго, якогось старого пройдисвіта, пиячину, але дуже вдатного до писання. З тих, як то їх називають, покутних писарів був, бувалий чоловік, такий, що то бував на возі і під возом, за столом і під столом. Той зуби свої з’їв на крючках та на штучках. Отакого-то кумпана дібрав собі наш Рябина — так— таки просто з шинку, п’яного-п’янезного виніс на віз та й до себе додому привіз. Ту його намістив, в своїй власній хаті світлицю йому відступив, годував, по[їв] і всяких штук від нього навчався. Зараз оба метнулися по панах та по жидах. І у пана старости, і у пана комісара, і у пана касієра податкового, і у пана надзира­теля від фінансів, і у пана інспектора податкового, і у пропінатора, у пана піджупника, і в раді повітовій — всюди наш Рябина за­пізнався, всюди вмів приподобитись, показати себе, як то кажуть, налице. Всюди виступав поважно, сміло, говорив розумно, слів мар­но не пускав, але що скаже, того й додержить, і кождому так умів під лад підійти, що всі не могли його нахвалитися. Пан староста не раз говорив, що "то найпоржонднєйши вуйт на цали повят"*; пан інспектор податковий хвалив його за те, що наше село ніколи не має ніяких рестанцій податкових; пан секретар ради повітової величав порядок, в якім у нас ведуться громадські протоколи, дневники, а пан маршалок, що був дідичем зараз в сусіднім від нас селі і мусив щотижня через наше село своєю четвернею пере­їздити до міста і з міста, не міг нахвалитися, як то порядно у нас удержані дороги і мости.

Одним словом, пощастилося нашому Рябині на війтівстві. Ми тяглися з посліднього, щоби податки на час зложити, а хто не зло­жив, того грабили і грабежі жидові запівдармо продавали,— а Рябині хвала за те, що рестанцій нема. Ми мучилися, три милі їздили по шутер, товкли каміння, ставили мости і удержували дорогу,— а Рябині хвала за мости та гостинці. А кілько сліз по­плило в селі, кілько проклять пішло до бога, кілько було людської кривди та здирства,— про се ніхто не знав, до сього нікому не було діла.

Ба, надійшли вибори одні, надійшли другі, треті; і до по­віту, і до сойму, і до Відня, і наш Рябина став ще міцніше на ноги. Він просто права рука старости і маршалка повітового. Не то що в своїм селі всі вибори так переводить, як йому хочеться і як панам треба,— ще й по других селах їздить, других людей на ту саму дорогу наводить. Ми то що — темні, на політиці не розуміємось, учителя в нас нема, панотець старенькі та немічні, нікому нам сказати розумне слово, як нам бути в тих виборах. А ту Рябина нагримить, наговорить, кому до розуму промовить, а кому й поза уха заїде, ну, і раді, не раді всі йдемо за ним, як вівці за тим бараном, що чотири роги має. Тілько пізніше ми довідались, що наш Рябина попросту торгував нашими голосами, продавав їх і гроші до кишені ховав, гендлював громадськими ви­борцями так само, як громадським лісом, громадською глиною та громадським вапном!

Пробували ми деколи й до суду удаватися, та й то не по­могло. За всі літа ніхто з Рябиною ані одної справи не виграв. Та й якби то що, а то суддя у нас — нічого бога гнівити, чоло­вік чесний і по праву судить, та що! Рябина з своїм пройди­світом-писарем усяке право вміє на свою користь перекрутити. Він і з возними в змові — коли що круто, возний другій стороні ферделюнку* не доручить, і чоловік на термін не стане — раз, другий, та й програв. Рябина й з адвокатами знається, всякій справі лад найде, всього припильнує, все хитро наперед уло­жить — і що темний, несвідущий чоловік против нього порадить? Шість господарів отак, втягнувшися з ним в право, і хат і грунтів позбувалися, Рябина сам усе й загорнув, а їх з жінками й дітьми по жебрах пустив. Плачу-заводу було — господи, твоя сила, ціле село розлягалося, та що з того! Рябина немов і не чує. "Я,— каже,— на своїм праві, бог мене судити буде!" Отак люди й покинули до суду вдаватися. Всі ходили, як затуманені, і коли вже Рябина по що рукою сягне, то ніхто йому не противиться, хіба що нищечком прошепче: "Слава тобі господи, що мене се лихо не спіткало!"

Аж ото раз на п’ятнадцятому року нашої тяжкої неволі тра­фила коса на камінь, наскочив наш Рябина на таке, що вся його сила, все його панство та багатство відразу, мов крига, присло, мов пара, розвіялось. А як воно сталося, се я вам розкажу, коли ласкаві послухати.

II

То так було. Десь за другою чи за третьою межею від Рябини жив старий Климко Казидорога. Він і свояком Рябині доводився, жонатий був на старшій сестрі Рябини. То ніби швагри собі були, але таке то й швагерство! Бачите, тота сестра не рідна була Рябині, а така, що її батько та був йому вітчимом. А ще до того той батько пристав був до її матері, ну, то, знаєте, що там по матері лишилося, поле яке, худоба, то на ототу доньку, нібито Казидорожиху, три часті, а на її вітця, а Рябинового віт­чима, одна часть. Він свою часть узяв і пристав до Рябинихи, а дочка його за Казидорогу замуж вийшла, як доросла. Не ве­лика там була її материзнина, всього одна нивка в два пруги, що якраз притикала до Рябинових нив. Поки ще дівка замуж ви­йшла, то жила у Рябинів, вони й поле її вживали цілих десять літ. Ну, а як вийшла за Казидорогу, то вже годі стало, Рябини поле їй віддали, ховай боже!

Жили вони так щось літ зо тридцять — не скажу вам на­певно, але щось довго, і дітей не мали. Аж ось Казидорожиха взяла та й умерла. Вона й так, небіжка, неміцного здоров’я була, все хиріла та нездужала. Ну, вмерла, чоловік її сам — одинокийі на всім обійсті лишився, як палець. А ту й коровина одна з другою є, і телятко, і поросяток троє, і поле не оброблене — все рук людських потребує. Кинувся старий сюди-туди, наняв служ­ницю, приняв комірника; не велике там у нього й господарство, думає собі, — чень, якийсь час перепхаю, а там побачу, що бог дасть. Думка була у старого оженитися вдруге. А він ще, правду сказавши, не такий-то й старий був, літ, може, п'ятдесят, а може й тілько не було. Лиш що посивів перед часом та згорбився, то й прозвали його: старий Казидорога та й старий Казидорога.

Аж ось одного дня, мабуть, десь на самого Юра, приходить Рябина до Казидороги. Вони б давніше не жили з собою в при­язні, бо з Рябиною таки ніхто не жив в приязні, відколи він війтом став, — то Казидорога здивувався дуже, чого Рябина від нього хоче. Зараз поміркував, що щось недобре буде. Аж воно так і ви­йшло. Чи привітались там, чи ні, а Рябина просто до речі береться та й каже:

— Куме Климку, ти мені віддай моєї сестри відумерщину.

— Твоєї сестри? — каже Казидорога. — А то з якої рації?

— А з такої, що мені належиться. Вона без тестаменту вмерла, дітей не лишила, так ти б не маєш права до того поля.

— Може бути, що не маю, — Казидорога каже,— але й ти не маєш. Яка вона тобі сестра? А поле се мені при свідках лишила.

— Е, що там твої [свідки],— каже Рябина.— А нотар був при тім?*

. . . . . . . . . . . . . .

__________

*Це найпорядніший війт у цілому повіті (польськ.).— Ред.

* Замість Vorladung — завізвання судове.

*далі сторінка надірвана; можна прочитати лише:"...й свідки можуть сховатися. Отут... знав і жалю до мене не мав, що... на нього свої плуги, під овес..."