Далi вишник. Хрести такi сiрi, похмурi визирають iз його. Один он, чорний, лежить у травi. А он запала могила, чорнiє нора в бур'янi. Уявились Оленцi череп, кiстки того, що колись жив, а тепер там лежить.
"I це вiнець життя такий! — думає. — Цiль його... нагорода за всi турботи, страждання?!"
Трохи убiк берези бiлiють. Хрест бiлий, покрашений пiд однiєю стоїть. Прийшла до його Оленка. "Андрiй Бiланенко" — напис на йому. Так... Чула од Сергiя Оленка: умираючи, бажав Андрiй, щоб його поховали пiд березами, де рiдко могили. Бажав i напис на хрестi мати рiдною мовою, сказав i який. Сергiй йому й вирiзав. Читає Оленка: "Вийшов на вчителя i... вiчного упокою мiсце знайшов!"
"Так от мiсце! — думає. — I його ж не минеш. Що ж тодi всi цi мiсця, якi од Полiєвктiв, од Кочур усяких залежать?! Яка ж нiсенiтниця — високомiрство їх! Яке безглуздя запобiгати ласки у їх!.. Шукати якоїсь запомоги у когось! Життя... яка нiкчемна рiч воно!"
Подивилась на берези Оленка: вiття так порозвiшували. Подивилась униз: видно, як кучерi вишневi в'ються по кладовищу, до рову спускаються; як на ровi купчаться липи i як село поринає в садах.
"У якому гарному мiсцi Андрiй спочиває", — подумала.
За церквою видно кущ верб, такий рясний зеленiє. Уявилась Оленцi рiчка, що там єсть. Її очерет обступив, лепеха. Пригадались Оленцi русалки, про яких десь казку читала вона, що жили так у водi.
"От якби шубовснути з тих верб, — думає, — зробитися русалкою, жить пiд водою в кришталевих покоях, а зiйде мiсяченько, на вербах гойдаться".
Прийшла з кладовища Оленка. Сонечко було вже над заходом. Сергiй i мати його грушi саме в садку у себе збирали.
"Збирають, — думає Оленка, дивлячись на їх iз грядок, — i не знають, що й я зробила їм зло: переписала бомагу таку".
Що б таке їм гарне зробить? Як би хоч обiзваться до їх? Ступила до обнiжка та:
— Дядино, Сергiю, ви не сердитесь на мене? Зареготав Сергiй:
— О! — каже. — Видумай ще що. А дядина:
— Хiба ти що винна? Почервонiла Оленка, й нiчого.
XV
Почав уже батько й про мiсце в Оленки питати:
— Чого це тобi од отця Полiєвкта не чуть нiчого й досi?
— Хай!.. — махне рукою Оленка та й пiде. Усе вже вона було ходить похнюпившись: у садку, на вигонi, на кладовищi, — неначе шукає чого. А сердита зробилась! Заведуть у хатi гризню або посилає батько до церкви її, — лютує, кидає все. А ранок, холод надворi, — ходить боса бiля хати й розхристана. Та день зiйде, їсти i в рот iнодi не вiзьме нiчого.
А раз гiрко-гiрко якось до Сергiя всмiхнулась:
— А чого єсть люде — покiнчають з життям? — питає у його.
Вiн:
— Хто його зна. Читав я, що через легкодухiсть усе: бояться життя.
Схитнула головою Оленка, помовчала, далi так схвильовано:
— А не бачить цiлi, розуму в життi, страждати i боятися поквитуватися з безцiльним стражданням, боятися смертi, скиглити, хапатись за поли життю, аби тiльки жить, не знаючи для чого i нащо, — не легкодухiсть хiба?
Зробилась блiда-блiда, з лиця спала i попiд очима синi смуги лягли.
А батько жде: ось-ось вийде од Полiєвкта мiсце Оленцi. Заробив грошенят трохи пiд хурою, набрав їй ситцю на плаття, — сам, вона й не казала йому. Дає їй:
— На, — каже, — ший, щоб було в чiм їхать на мiсце. — А Оленка сама собi пошить плаття умiла вже.
Подивилась на ситець на той та й положила в скриньку його.
XVI
Прийшов час i суда за город. Тiльки не так вийшло це дiло, як малося буть. Остапчук гадав, звiсно, що Василя, "мужика необразованого", легко обiйти на судi буде можна i тим бiльше, що за "чорта рудого" судили його, i вiн мовчав. А мовчав вiн тодi, бо вважав себе винним; а тепер, як чув якось в окружному судi — був свiдком за когось — як обороняються люде, так i собi тут почав. Почав зразу з того, що став гребувать, щоб Остапчук не брав участi в розборi дiла цього, бо як з ним, Василем, сам дiло мав по суду. (А за "чорта рудого" цей же i суд дав йому щось бiльше тижня арешту.) Дзвонили на Василя тепер, холодною його лякали, а вiн добився, таки, що Остапчук з-за столу вийшов.
А що казав Остапчук, що перебалакає з товаришами-суддями, так i зробив. Бо Василь i сам трохи зачув Остапчука з тої кiмнати, де закусювали саме вони.
— Учити треба таких, — чулось звiдтiль. — А то... нi за що тодi нашого брата будуть мати, всi чортами рудими зватимуть нас.
I от тепер свiдка Бовкуна i справдi допитувать не всиловались. Та Василь сам умiшався сюди.
Суддя, що сидить посерединi, червоний, у синiй чу-марцi, спитав Бовкуна:
— Так ви знаєте: Василiй захопил?
— Iменно так, захопив.
— Ну, бiльш нiчого.
Василь аж з лавки пiдскочив.
— Як нiчого? — почав до суддi. — А чому ж... а спитайте його, як захопив я?
— Нас нiчого вчить! — гримнув суддя на Василя.
— А чого ж ви так?..
За дзеленчав суддя у дзвонок: "Мовчать!" — крикнув.
— Та нi, — Василь йому. — Мене цим не залякаєте, Я й далi дверi знайду.
Подививсь-подививсь суддя на його, прихиливсь до другого суддi, що сидiв праворуч, товстий, у чорнiй чумарцi, та:
— Сльота така. Як ви думаєте?.. до начальства ще може полiзти.
— Еге, — той йому. — То й нам нагорить.
— Ну, харашо! — суддя до Василя, далi: — А не скажете, як, примiром, захопив Василiй? — до Бовкуна.
— Та так... звiсно... — Помняв-помняв Бовкун шапку в руках, та й нiчого. Одказали Михайловi. Прийшов вiн додому.
— А що, як? — Палажка до його.
— Та як? Нiяк! Одказали.
Дивиться на його Палажка, витрiщила очi, далi:
— Що ж ти робив там?! Тобi б же настоювати було, прохать суддiв... Та це ж яка радiсть ворогам! А, боже мiй!..
Похитала головою, плюнула та й пiшла до Оленки, що сидiла в садочку, думала.
— Зазнавайся з панами! — почала до неї.
— Як зазнавайся?
— Так... Ти вчена: пани за тобою стоятимуть, до земського пiдеш: за вгород поклопочеш. Почервонiла Оленка, мовчить.
— Чого ж мовчиш?
— Одчепiться!
Пiшла Палажка в хату, знов: i сякий i такий — почала кричать на Михайла.
Як по душi дере Оленцi той крик. Встала, снує, по садочку сюди-туди так швидко. Де б дiлася, що б робила? Ходила-ходила, далi поза клунею, та до Сергiя пiшла, не знає й чого.
Був у хатi Сергiй, у шаховцi рився чогось. На лавi сидiв Грищенко.
— Поздоровте мене! — почав до Оленки Грищенко. — Таки не збрехав отець Полiєвкт: у второкласну незабаром од'їжджаю.
"I ти од'їжджаєш! — подумала Оленка. — От який отой свiт! — думає. — Свiт честолюбства, низькопоклонства, нiкчемностi". — Подумала, далi: — Заграй менi, — до Сергiя.
Зачинив Сергiй шаховку, оддав Грищенковi ноти якiсь, узяв скрипку.
— Якої тобi, польки? — побренькав, грає.
Увiходить Василь, прийшов iз суда, поставив цiпок, почоломкався з Грищенком, а на Оленку тiльки нелюбо так глянув. Почервонiла Оленка. Пригадалася їй та бомага, що вона переписала на його.
"Взнав про це, мабуть", — подумала.
А вiн i справдi взнав. Знакомий писар у волостi сказав йому, що Оленка прямо написала, що сам чув од Остапчука.
— От i вiр їй! — здивувався Василь тодi. — Що вона добра до тебе: i ходить, i все.
Сiв на полу тепер, їсть Оленку очима.
Похнюпилась Оленка: "Яке ж таки я низьке дiло пiддержала!" — думає.
Сергiй:
— Може, козачка ще тобi?..
Мовчить Оленка: "I я не змогла не переписувати того, — думає. — Яка ж я ганчiрка!"
— Ну, так як?.. — почав Василь до Оленки. — Огорода з батьком та матiр'ю одбирати у мене! Що ти написала на мене?
Побiлiла Оленка. Подивилась-подивилась на Василя, i нi слова. Встала, пiшла. Палажка саме з вiдром iшла з хати з своєї, побачила, звiдкiль Оленка йде. А Оленка навпростець, борозенкою, прямо йде, не крадеться вже.
— I сяка, i така! — почала на неї. — Ти таки ходиш до їх!
— Та й клята ж!.. — Оришка з грядок на Палажку.
— А ти? — Палажка до неї. — Ти он у бога не вiруєш, ти... до церкви не ходиш. Тобi церква не мати, бог не отець!
Нiкому нiчого Оленка. Похилилася в садочок собi.
Заходило сонечко саме, золотило садочок, що жовтiти починав. Лiто вже наприкiнцi було. Стоїть Оленка та так дивиться на садочок, на сонечко.
Стемнiло. В хату Оленка ввiйшла, лампу на стiл узяла, скриньку бiля столу на ослiнцi поставила. Взяла у їй ситцю сувiйчик, що батько на плаття набрав. Парасi дала.
— На спiдничку, — каже, — буде тобi. Далi бере тетрадки шкiльнi, щоденники, подивиться, розiрве та й кине, та й кине до печi. Батько ввiйшов.
— Нащо ти рвеш? — до неї. — Воно б же здалося на вiщо.
— Не ваше дiло! — Оленка йому.
Вийняла потiм книги, шкiльнi подарки: "Тараса Бульбу", про рослини якусь, сiла, надписує Сергiєвi, Грищенковi по книзi: "На згадку", — пише. Вийняла й євангелiю в оправi золотiй: "Отцу Полиевкту Соха-новскому", надписала: "Оваго убо биша, оваго же уби-ша", — додала з притчi про виноградарiв. Взяла потiм клаптик бомаги, пише: "На цьому свiтi, де зло, неправда, нiкчемнiсть панують, чомусь гарному, свiтлому немає мiсця. Прощайте". Взяла клаптик бомаги, пише:
"А вам, батьку, мамо, ось що скажу: вiра в бога не в самому ходiннi до церкви, не в обрядах самих... Поховайте мене, де Андрiй, мiж березами. У домовину менi квiток накладiть ".
Цидульки цi пiдопхнула пiд скатерть; книги поклала на покутi, скриньку пiд пiл, на мiсце, поставила; а сама чепуриться давай: змилась, розчесалась, коси не заплiтала, волос, як у русалок, зоставила. Внесла плаття голубе, празникове, давай убираться.
Мати коноплi бiля комина мне.
— Куди ти? — питає у неї.
— На мiсце, — вона їй.
Батько маже хлiба шматок часником та:
— Так тобi це й коня запрягать?
— Лягайте ще спать. Вбираюсь, щоб готовою буть тiльки.
— А коли ж це ти приїдеш до нас? — всмiхається мати.
— Побачите.
Убралась, пов'язала стьожкою червоною голову, на хату надивлятися давай. По долу костриця, пiд припiчком купка смiття.
— Як у свининцi у хатi! — каже до матерi. — Поприбирайте: може, люде незабаром будуть до вас.
Подивилась на Парасю, що спала вже, на матiр, на батька... Забринiли сльози у неї. Так жалко.
"Що робити?" — думає. Стояла-стояла, далi прокинула подушку на ослонi та лавi, — лiжко її, — "лягла. Обхопили думки її.
"Хiба... жить зоставатись? — думає. — Так... для чого ж i жить?.." Здумала про всi свої попереднi мрiї, надiї, про Полiєвкта, Кочур; про матiр, батька, Остапчука, Грищенка...
"Де ж щось гарне, велике? — думає. — У мрiях, надiях, у книгах!.. А в життi? Нiкчемнiсть, нiсенiтниця, зло...