Грає синє море

Станіслав Тельнюк

Сторінка 7 з 47

Тільки наказую: жодного непослуху. Ми мусимо триматися всі разом.

Його блакитні очі звузилися. Синя пляма над правою бровою, схожа здаля на родимку, потемніла.

Орта яничарів висипала з кішли на вулицю. Урхан Сирик ішов поряд із Селімом і вигукував:

— Гей, яничари! Наша орта не хоче йти в Мекку! Хай хондкар іде туди сам, а ми залишимося в Стамбулі. Ми вже так давно не були вдома! На Ат-майдан! На Ат-майданІ

Яничари повсталої орти йшли, розмахуючи зброєю, вигукуючи грізні слова.

— До палацу! Ходімо до самого візира! — крикнув хтось з натовпу.

— Аллах з нами! — дружно підтримала вся орта. Селім переглянувся з Урханом. Йти? Чи не йти?

— До палацу! Веди нас, Селіме!

Селім обернувся до повсталих. Перекрикуючи гамір, гукнув:

— Йдемо до палацу Делавера!

Загін яничарів попростував розбурханими вулицями столиці. До них приєднувались групи людей. Це була голота, старці, вуличні злодюжки, рибалки...

— Куди йдете?

— До Ат-майдану, а потім до Делавера-паші! — відповідав Мустафа Сирик.

— І ми з вами!

— Ходімо.

По дорозі ті, що приєднувалися, озброювалися кілками, ножами, дехто уже мав і пістолі.

Коли орта була вже зовсім недалеко від Ат-майдану, Селім озирнувся. Те, що він побачив, приголомшило його. Позаду вирувало море людських голів, загрозливо здіймалися кулаки, палки, пістолі, каменюки.

"Ого! Тепер цей натовп не змогла б заспокоїти ціла армія яничарів! А як весь їхній гнів на нас виллється — що тоді? Шмаття полетить!"

— Чого зупинилися? — кричали ззаду. — Вперед, до візира!

— Вперед!

Що ж це буде? Ось-ось їхній загін вийде на двірцевий майдан. Селімові стало моторошно. Те, що він убив ода-баші, — зрозуміло: ода-баші убив Лазіза. Те, що він. Селім, став на чолі повсталої орти, — це теж пояснити можна: хвилювання після тривалого поєдинку. Але чим він пояснить появу свого загону отут, на двірцевому майдані?

Він розгублено глянув на Урхана. У того в очах був жах перед тим, що має статися.

Але натовп суне вперед — і вже немає такої сили, крім хіба що гармат, яка була б здатна його зупинити.

Озирнувся на ходу. Побачив сяючу пику Абдуррахмана Ешека. Ех ти, круглопикий дурню! Мабуть, тобі не тільки за регіт і упертість дали віслюче назвисько! Чи думаєш ти про те, що станеться через хвилину? Чи ти хоч коли-небудь думав про завтрашній день? Ось посадять тебе завтра на казик — може, хоч там уперше замислишся.

Селім ладен би зупинитися, та його несла юрба розгарячілих яничарів і голоти...

"Отак, Селіме, три десятки літ прожив ти чесним і відданим слугою великих султанів, а тепер маєш: іс'янчи , відступник, злочинець!"

З тісної бічної вулички загін нарешті вирвався на площу, заповнену народом.

Тут усе кипіло, шуміло, колобродило.

"Еге, та ми тут не перші!" — на душі в Селіма трохи полегшало.

— Не хочемо йти в Мекку! — чулися крики яничарів. Якийсь вояк у формі сипаха , піднявшись на барило, вигукував у натовп:

— Скільки ми будемо воювати? У нас немає вже сили! Нас побили ілляхи й запорожці. А нас було більше! Нас було майже двісті тисяч, у нас було триста гармат і чотири слони, а що було в ілляхів? Їх разом із запорожцями було втричі менше... А що вийшло?..

— Нас побили! Нас побили! — загорлала юрма. — Бий невірних!

— Я теж кажу: бий невірних! Невірні сидять у себе на Запоріжжі, п'ють горілку і славлять свого поганського Христа, а наш хондкар, вождь правовірних, хоче іти в Мекку. Хай сам іде! Ми добре воювали, але ніхто не винен, що хондкар розучився керувати військом!

— Ніхто не винен!

— Хай менше п'є вина! Аллах казав: не пий вина! Це — гюнах!

— Гюнах! Той, що кричав з барила, повернувся до палацу і заволав:

— Це султанові гріхи принесли нам біду! 'Це гріхи наших башів та беїв мусимо спокутувати ми, сипахи, ми, яничари, ми...

З палацу почувся постріл.

— Це — сарай-мухафизлар! — скажено закричали в юрбі. — Вони нізащо вбивають наших людей!..

— Бий охоронців! — заволали навколо.

— Тихо, ви! Тихо! — загукали з іншого боку. — Посланці повертаються.

Майдан потроху стихав...

— Що сказав найясніший султан? Що? Він видасть нам Делавера-пашу?

Яничар з нашивками юзбаші прудко виліз на барило і закричав:

— Найясніший султан вигнав нас з палацу, як поганих собак! От що! Він шанує Делавера-пашу, а нас не шанує.

— А-а-а-а! — заревів натовп. — Ми самі витягнемо Делавера з палацу! Ми його віддамо на корм собакам!

Голодранець, який, напевно, вже забув, коли востаннє гаразд їв, зіпхнув юзбаші з барила і, відчайдушне махаючи руками, заволав:

— Ходімо громити Делавера-пашу!

— І справді! — закричав Абдуррахман Ешек. — Чого ж то ми стоїмо? Коли вже зібралися на Ат-майдані, то треба йти на хюджум Делаверового палацу.

— На Делавера-пашу!!!

Хапали на ходу дошки й каміння, тягли за собою озброєних яничарів та сипахів і з лайкою, з криком, з ревом бігли

до високої кам'яної громади, яку воздвиг для себе великий візир.

— На Делавера! Йаша!

Муедзин з мінарета кликав на молитву, але його ніхто не чув. Тільки напіврозтоптаний дервіш, кашляючи кров'ю, кричав під ногами: "Машалла" .

В палаці візира були міцні ворота й добра варта. Тільки-но повстанці наблизились, як їх зустрів убивчий вогонь. Та зупинитись не можна було. Величезний натовп кинувся на штурм Делаверового палацу. Варту було перебито, ворота просто повалили. Повстанці вдерлися в покої візира, зривали килими й золоті оздоби, розбивали сундуки й хапали усе, що попадало під руку: гроші — так гроші, шовковий халат — так халат, слізниця — так слізниця.

Делавер-паша упав на коліна й став цілувати брудні ноги яничарів.

Його підвели й почали бити по обличчю. Злетіла чалма, Делавер-паша крутив головою, з його очей лилися сльози, а його били, в нього плювали, кричали в обличчя найбезбожніші слова.

Деяавер-паша знов упав на коліна.

Згори долинув пронизливий крик, який тут же урвався. Це закричала його улюблена дружина Саодат. За що убивають її? Вона ж нічого не знала, вона ж ні в чім не винна...

Його знову підняли й ударили спиною об стіну.

"Боляче, ой, боляче, що вони роблять? Вони мені одіб'ють геть усе..."

Його ударили ще раз — і він скрикнув од пекучого болю.

Він не міг стояти, ноги його не тримали, він висів на руках бунтівників, і вони сміялися йому в обличчя й били, били, били...

"Боляче ж, ой як боляче... Це ж нелюдяне, це ж звірство, аллах милосердний..."

Ще один удар — із рота ринула кров. Йому на мить полегшало, а юрма, коли уздріла це, стала бити його об стіну з новим веселим азартом і натхненням...

Потім Делавер-паша відчув, що він на чомусь лежить. Хтось наступив на руку, потім щось прив'язували до ноги.

"Вони думають, що я мертвий", — з жахом майнуло в голові.

Його потягли за ногу. Голова билася об сходи, з рота текла кров. З натугою розплющив очі. Йому заболіло в очах, але він дивився, дивився, бо вже не мав сил заплющитися... А над Стамбулом весело грало-вигравало сонце. І голубі хвилі весело били в береги Босфору. І підіймався чорний дим над палацом Делавера-паші.

* * *

— Вар олсун айякланма!

Хто це вигукнув? Абдуррахман Ешек? Так, він! Біжить, сміється, по щоці кров тече, блищать оченята, обличчя розчервонілося від збудження.

— Де султан?

І справді — де султан? Вони ж ішли до нього. Ішли сказати йому: ми не хочемо йти в Мекку, йди сам, султане!

— Де султан? Де султан?

Відлуння:

— Де султан? Де султан?

І відповідь:

— Мустафа в нас султан! Той, що був п'ять літ тому... А Осман у палаці сховався!

— Мустафа? Отой кретин? О аллах!

Селім, забувши про все, побіг уперед. Він мусить бачити султана зараз. Він мусить сказати йому, що він і його орта не хочуть іти в Мекку, він мусить сказати, що яничарам осточортіло...

Але — кому сказати? Османові чи Мустафі? Ай-ай-ай, що буде? Мустафа — знов султан? Так супроти нього Абдуррахман Ешек — все одно, що дев'яносто дев'ять багдадських мудреців супроти віслюка. О аллах! Ми робили, а хтось їсть!

— Бий! — закричав Урхан над самісіньким вухом у Селіма.

Усі кинулися до палацу. Затріщали дошки, забряжчало залізо, тисячоустий гомін злився в грізний рев...

А над Стамбулом весело грало-вигравало призахідне сонце!

І голубі хвилі весело били об береги Істанбул-богааи! І грізно шуміли, мов штормове море, вулиці столиці. Селім незчувся, як вихопив з піхов свою шаблюку й подався за всіма до двірцевої брами. Поряд бігли Урхан і Абдуррахман, вони розмахували шаблями й кричали: "Бий охоронців!"

Натовп зупинився біля брами. Почулися постріли — стріляли з вікон султанського палацу. Натовп заревів, у вікна полетіло каміння, палиці, під натиском тисячі тіл брама розійшлася, і розлютована юрба увірвалася в найсвященніше місце імперії.

На якусь мить передні зупинилися. Та їх потурили задні, і повстанці розлилися по коридорах палацу. Лунали постріли, але на них уже ніхто не зважав, падали поранені, оскаженіла лава летіла просто по тілах, ревучи, шматуючи єдваби й килими, ламаючи двері, розбиваючи прикраси, розпорюючи подушки й перини, розкидаючи книги й папери...

Двірцева охорона люто відбивалася, але це мало допомагало. Повстанці змітали геть усе, що ставало на їхньому шляху. Один за одним падали захисники султанського палацу. Ті, що вціліли, відступали до покою мухафизлар-аги .

Мухафизлар-ага, високий і товстий серб з розкошланими вусами, стояв з шаблюкою в правій руці, а лівою стріляв із пістолів, які йому весь час подавали ушаки . Його обличчя було налите кров'ю, очі горіли ненавистю, ні краплі страху не було в них — це був завзятий і хоробрий вояк.

Юрба повстанців затупцювала на місці.

Ще трохи — і передні, ряди яких катастрофічне ріділи, одхлинуть назад.

Та назад ходу не було. В палац вливалися й вливалися маси народу.

І коли зійшлися груди в груди ряди повстанців та ряди бійців двірцевої охорони й почався страшний рукопашний бій, мухафизлар-ага ще довго вимахував шаблею направо й наліво, він був проколений списами, пробитий кулями, але все рубав і рубав, доки під натиском живих і мертвих тіл не впав на землю, під нещадні багатотисячні ноги юрби...

Селім протискувався крізь юрбу до виходу. Рвонувся з місива тіл, що було особливо щільне біля самих дверей, зачепив ліктем по носі якогось обшарпанця, і той став тут же сякатися на всіх кров'ю і кричати:

— Яничари людей калічать!

— Ану, цить! — гарикнув на нього Селім і вирвався назовні.

Посеред майдану сидів на мулі обірваний молодий чоловік.

1 2 3 4 5 6 7