Якщо воно хотіло залізти на дерево, до нього несли драбину, але по драбині Ях'я лазити не хотів. Якщо хотілося вийти в місто, то з наказу бейлер-бея вилаштовувалися по обидва боки вулиці, де мав проходити Ях'я, сипахи і яничари — і горе було тому. хто з лихого умислу чи з недомислу потрапляв охоронцям до рук.
Султаненя було ще мале — якихось вісім чи, може, дев'ять років, а його вже вчили наймудріші вчителі. Він умів добре писати й читати по-арабсь-ки, знав перську мову, міг напам'ять цитувати великі уривки з Нізамі Гянджеві, Аміра Хосрова і Абдуррахмана Джамі. Вчили малого й математики, географії, історії, музики — і все це він вбирав у себе, мов спрагла земля вбирає дощ.
"Таке розумне дитинча, — думалося Усті, — а тільки що людям з отого розуму? Одне слово — турок. Не людина, а звір. Поки ще мале, то й гарне, тихе, сумирне, як вовченя. А виросте, а вилюдніє — не вилюдніє, а визвіріє — то й буде людей мучити... Горе моє..."
Вона дивилася на Ях'ю і часто плакала — бачився їй Тодорко. Болгарка одного разу передала, що живий-здоровий, росте, вже перше слово сказав: "ана", хоч його там ніхто цього не вчив... Їй несамовито рвалося серце, але була вона рада хоч знати, що Тодорко живий, що Тодорко десь тут, поряд.
Якось захворіла няня Ях'ї і Усті наказали півдня побути біля султаненяти.
Вона прийшла до нього в невеликий покій. Там не було ні прикрас, ні килимів. На землі — постіль, на стінах — різна зброя. В кутку на спеціальній підставці — книжки.
Вона привітала його за мусульманським звичаєм. Хлоп'як тут же витріщив на Устю свої чорні, мов вуглини, очі. Чого вона прийшла? Що їй потрібно?
Устя дивилась на нього: "І коли ж то мій Тодорко буде такий уже великий і розумний, як цей хлопець?" І жахнулася: чим скоріше Тодорко виросте, тим швидше турки зроблять з нього яничара...
— Ти з яких країв, жінко? — суворо запитав султанчук. — Розкажи мені, бо я мушу знати, де побували воїни мого батька.
Устю вже давно вражало, що отакий малий хлоп'як звертається до неї на "ти". Тут, у неволі, кожен турок вважався паном і міг назвати свого раба: "гайван" , "чиркеф" чи ще якось.
— Я з України, — сказала Устя. — Ти не знаєш, що це таке…
— Розкажи мені казку українську, — сказав Ях'я. — Тільки щоб цікаву і не про квіточки, а про вояків.
— У нас багато гарних казок. Тільки не знаю, яку тобі розповісти.
— Розповідай найцікавішу. Ну? Я хочу слухати.
Й Устя почала розказувати про Івана — селянського сина.
Ях'я слухав, не перебивав. І тільки в кінці, коли Устя розказала йому, як Іван переміг змія з двадцятьма чотирма головами, мовив:
— Усе це казки. Якби у вас були такі хоробрі люди, то вони б не пустили наших вояків на свою землю.
— А вони й не пускають.
— Хто це не пускає?
— А козаки-запорожці.
— Я виросту і всіх поб'ю. І всю вашу землю завоюю. І буду слухати тільки ваші казки — вони дуже цікаві.
Вперше за півтора року неволі Устя всміхнулася. Диви, яке воно прудке, це мале!
— А навіщо вам завойовувати нашу землю? — все ще всміхаючись, спитала Устя в султанчука.
— Треба, щоб весь світ був турецьким.
— Навіщо? Ось туркам аллах відміряв стільки землі — хай собі і живуть; а українцям — стільки, хай теж собі живуть; а грекам — ще стільки, хай і вони живуть... Аллах же недаремно так багато народів на світ призвів. Якби він думав інакше, то були б тільки турки — та й усе.
— А з ким би тоді турки воювали? Де б вони рабів собі брали?
— Без рабів довелось би...
Ях'я замислився. Довго сопів носом. Потім сказав:
— Я на тебе розсердився: ти лиха жінка, ти не любиш ні мене, ні мого батька, ні моєї матері... Устя мовчала.
— Я хочу піти погуляти в сад, — сказав по паузі султанчук.
— Там холодно, простудитеся!
— Ага! Так ти мене любиш! — торжествуюче засміявся Ях'я. — Якби не любила, ти б мене пустила в сад, щоб я простудився і вмер.
"Боже, що мені з його смерті? Ну, не Ях'я, так ще якесь там султанча стане на престолі турецькому. У султана тих дітей хтозна-скільки. А царство ж одне!"
— Жінко, скажи, як тебе звуть.
— Устя.
— Устя... Я свого вчителя стрільби називаю "уста" . Що ти ще вмієш, Усте?
— Вишивати вмію.
— А що це таке?
— А отак — різноколірними нитками візерунки робити на полотні.
— А ще?
— А ще — жито жати, їсти варити, прати...
— А ще?
— Ще? Танцювати, співати...
— Заспівай, жінко.
Устя подивилась на малого перелякано. Він, мабуть, спостеріг в її очах цей переляк і спитав:
— Ти не хочеш співати? А мені всі співають, як тільки-но я накажу. А чому ти мені співати не хочеш? Не хочеш зробити мені приємне?
Устя подивилась на султанчука благальне:
— Ой ефенді , я вам заспіваю іншим разом, коли мені буде на душі легше. А зараз я просто не можу.
— Ох, мені так нецікаво. Ти нічого не хочеш робити. Я мамі скажу...
— Ну, слухай, я заспіваю тобі. Вона витерла пересохлі вуста.
Люлю же мі, люлю, де тебе притулю?
Під зелену вишню дитину розкішну.
Гаяй же мі, гаяй, та зо сну не вставай,
Ани мі, сину мій, біди не завдавай...
Їй тут же згадався Тодорчик, сльози застелили очі.
Але я ся діжду жалю великого,
Шкода, боже, буде колисання мого...
Коли вона змовкла, Ях'я стояв у кутку, обличчя його було охмарене; він подивився на Устю і сказав:
— Не треба, не треба таких пісень! Від них плакати хочеться! А чоловікам плакати не годиться.
Устя ствердно кивнула головою, не в силі мовити й слова.
— Я не люблю, коли плачуть, — вів далі Ях'я. — Чого ж ти плачеш? Чому в тебе такі сльози і такі великі очі? Чому?..
...Відтоді Устя стала часто бувати в покої Ях'ї. Думала про Тодорчика, як ішла до султанчука. Вона не тільки розповідала йому казки. Хлопця цікавило все: і як живуть люди на далекій та загадковій Україні, і чому в них не така віра, як у турків, і чому в них немає рабства...
— Усте, — попросив він якось, — розкажи мені не казку, а розкажи правду про ваших богатирів.
Й Устя розказувала все, що знала, — і про Марусю Богуславку, і про Байду, який, попавши до лап турків, волів краще вмерти, ніж зрадити свій народ, свою мову і віру.
— І от висить він на гаку — і дав йому джура лук — і він стрелив. Однією стрілою султана, й султанову, й султанівну вбив... Такий був наш козак Байда!..
— Усте, він же гяур, твій Байда, він не міг бути таким хоробрим... І наших султанів ще ніхто не вбивав і не посміє вбити. Султан — це священна людина.
— Кожна людина мусить бути священною, — одповіла Устя.
— Не кожна людина, а султан...
Він ще, мабуть, не знав того, про що недавно взнала Устя. Коли помирав турецький султан, його престол успадковував старший син. Решту синів задушували шовковими шнурками бостанджі — спеціальні глухонімі вбивці, які нікому не виказували своїх таємниць.
— Мама говорила, що мій батько — найясніший і наймудріший султан Амурат Третій — казав, що коли він помре, то султаном стану я. А мій нерідний брат Мухаммед не буде Мухаммедом Третім, бо він жорстокий, дурний і вдався в діда Селіма Места — любить пити вино. А я вина не люблю. Воно гидке... Правда ж, Усте, вино гидке?
— Правда, ефенді.
— Слухай-но, Усте, а чому, коли розповідаєш про своїх людей і героїв, то я їх люблю, а наших — османців — не люблю? Я ж теж османли , так?
— Бо ви, османли, багато горя завдали нам — і не тільки нам. От подумай. Я була б не тут, а в себе вдома, у селі Сугаках на Поділлі, я гралась би оце з моїм сином Тодорчиком, мій чоловік Никодим працював би в полі, а його батько Тодор малював би... А так що вийшло? Приїхали ваші акин-джі з однооким ватажком, кого повбивали, кого в неволю забрали... А хіба це добре?
— Добре! Так би я ніколи не знав тебе, а тепер знаю, — засміявся Ях'я.
— Ти ще малий, — похитала головою Устя. — Тобі смішно, а мені згадати страшно...
— Я знаю цього ватажка. Це Назим-паша, його звуть у нас — "Пазим Тек-гьозлю" — Пазим одноокий. Дуже хоробрий вояк. Він якраз не з турків, а з гяурів...
— Мій земляк, знаю....
— Чуєш, Усте, коли я виросту, я тебе одпущу на Вкраїну, бо тобі наша земля не подобається... А Назимові Тек-гьозлю скажу, щоб ніколи він на ваше село не нападав і щоб на Вкраїну теж не нападав.
— Коли це буде?.. І ще не було таких султанів, які б не нападали на нас...
— Мій прадід Сулейман Кануні не нападав...
— Один — то крапля в морі... Так на інших нападав...
Темної ночі зі Стамбула прискакав гонець. Він промчав багато миль, загнав не одного коня, але не міг зупинитися, оскільки віз надзвичайної ваги новину для бейлер-бея Якуба-баші, а також і надзвичайної ваги наказ. Про його зміст ніхто, крім бейлер-бея, не смів знати.
Гонець скочив з коня і, хитаючись, пішов до брами бейлер-беєвого палацу. Сторожа схрестила перед ним списи. Гонець вийняв шматок пергаменту з великою печаткою, підвішеною на різноколірному мотузку, і показав варті. Списи негайно розійшлися. Вартові низько вклонилися й пропустили гінця у двір... У дворі він ще кілька разів показував той пергамент — і всюди його пропускали, низько вклоняючись.
Нарешті гонець з Баба-Алі зупинився перед покоєм Якуба-баші. Великі, тонкої різьбярської роботи двері безшумно відчинилися, і гінця було з уклонами запрошено до покою.
Гонець увійшов до великої освітленої кімнати. Вся вона була завішана килимами, дорогою зброєю. Біля стіни на подушках сидів товстий чоловік років за п'ятдесят, рудий, низьколобий і похмурий. Пишні нафарбовані вуса стирчали вгору, борода кучерявилася під підборіддям, на голові — чалма з оздобленим діамантами місяцем-молодиком.
Бейлер-бей дивився на прибулого. Гонець був молодий, не більше тридцяти літ. Невеличкі вуса під задерикуватим носом. Тверді вуста, велике підборіддя.
— Я ласкаво слухаю тебе, посланцю найяснішого хондкара — султана Високої Брами, — сказав бейлер-бей.
— Я приніс звістку, перед якою геть усі печалі вісімнадцяти тисяч світів — ніщо. Я приніс звістку, від якої потемніє ясне сонце над сімома кішварами ...
"О аллаху всемогутній... Невже?"
— У синій колір увібралася вся наша земля, — вів далі посланець. — Наш великий і всемогутній хондкар Амурат Третій переселився в світ, де немає земних печалей і турбот...
Якуб-паша упав на землю і надто голосно заридав:
— Вай-вай-вай!
За хвилину вже ридав увесь палац. Стогони й плачі лунали звідусіль. Бейлер-бей лежав, ридав і думав про те, хто ж нині стане хондкаром? Невже Мухаммед?..