Візита тривала годину, прощання дружнє і приязне.
Трохи шкода, що я не знав ближче цієї контроверсійної постаті, щоб мати повне про неї уявлення. Знаємо цього роду наших людей не дуже добре. Ніяких дат, ніяких конкретних, інтимні-ших зарисовок, нічого особистого. Цим ми відрізняємося від європейців взагалі, які люблять біографії, які їх мають і з яких часто роблять добрий вжиток для свого інтелектуального розвитку. Ми ж не маємо біографій взагалі. Інколи не знаємо про людей абсолютно нічого, ніби це було за часу автора "Слова о полку Ігореві". Що ми знаємо про особисте життя Петлюри, Вин-ниченка, Донцова, Маланюка? Нічого. Рішуче нічого. На нашій мові це зветься "особистою скромністю", я ж схильний це звати культурним примітивізмом. Коли читаємо Андре Моруа про Байрона, — знаємо його до подробиць, коли ж хочемо подати кілька дат про Олеся, сперечаємося, де і коли він народився. Ситуація обурлива!
І, нарешті, мій Берлін кінчається. У вівторок, ЗО травня, їду далі, хоча ще не цілком до Кракова. Мій потяг, що відходить з "Ам-Цо" о 8 годині 40 хв. ранку, має пряме получения лишень до Бресляв, що мені якраз пасує, бо маю намір відвідати це місто, з яким сполучено у мене багато цікавих спогадів молодих років. Сезон зими 1928-29 року, перебування в родині Германіни фон Лінгельсгайм — матері мого друга Германа Блюме. Відвідування університету. Ціла епопея пережитого, двадцяті роки, програна війна, господарський бурхливий розвій, моря реклямних світел, студентство, каварні, лекції професора Ганса Кюнемана про "Фав-ста" Ґете і "Так говорив Зараггустра" Ніцше, мандрівки по Одрі, за місто, до Льойтену, молодечі залицяння, зустрічі з відомим тоді письменником, автором "Народ без простору", Гансом Ґрім-мом. І справді незабутня пані фон Лінгельсгайм, за другим подружжям дружина відомого професора Павла фон Лінгельсгай-ма, який недавно також помер. Вона мала добру освіту, належала до передової верстви німецької інтелігенції, багато подорожувала, також і по Росії, бо народилася на Кавказі, де її батько, професор геології фон Шнабель, працював над дослідженням природних покладів. .. Живо цікавилася справами літератури, мала таких особистих знайомих, як Герман Штеер, Ґергард Гавптманн, Герман Зудерманн. Цей останній у листопаді того року помер, і вона читала нам його листи і багато нам про нього оповідала.
Я увійшов до цієї родини випадково, ще у Бойтені на Горішньому Шлезьку, дуже з нею подружився, ми відвідували разом театри, оперу, каварні, робили візити знайомим. Ми жили з Германом в одній кімнаті, тут почалася моя літературна кар'єра з новелі "Образа" і перекладу новелі Томаса Манна "Залізнича катастрофа", які друкувалися в "Літературно-Науковому Віснику" за редакцією Д. Донцова в ті роки. Тут писалися такі мої початкові спроби, як "Собака у вікні", "Четвертий чоловік", тут також зародилася думка писати "Волинь", яку ми спільно обговорювали у каварні Шумахера і яку наполегливо радила писати наша "добра мама" пані Германша. "Це буде добре, Влисьхен", — казала вона звичайно, "це буде дуже добре" ... І вона терпляче просиджувала зі мною годинами, навчаючи мене німецької мови, читаючи мені "Фавста", коли треба було пояснити сливе кожне речення, перекладаючи зі мною Томаса Манна, Германа Штеера. Ми були розчаровані, коли Донцов забракував новелю Штеера "Бабця" за її містицизм, але тішилися, коли приходив "Вісник" у малиновій політурці і приносив щось з моїх писань. Ми пробували перекладати також "Народ без простору" Ґрімма, але ця книга була такого розміру, що наші видавництва тих часів не змогли б її подужати, а тому ми це підприємство мусіли залишити.
Не менше цікавим, інтригуючим і бурхливим було студентське середовище, до якого втягнув мене Герман — студент права цього ж університету, який готувався до дипломатичної кар'єри, вчив англійську, французьку і російську мови, брав семестри в різних університетах — у Кельні, Парижі, робив студійну подорож до Лондону і мріяв відвідати Москву, до якої мав чомусь особливе зацікавлення. Ми з ним вели завзятющі дискусії на теми політики, а особливо сходу Европи. Ці дискусії продовжувались у ширшому колі студентів у студентській мензі на острові Одри біля так званої Занд Кірхе або у студентській каварні "Над Одрою", де щовечора збиралися студенти на пиво і каву, де грали "шкат", співали "штудентен лідер" і звзятюще дискутували. Це було покоління, з якого виріс націонал-соціялізм, яке плянува-ло новий "дранґ нах остен", якому іноді здавалося, що той схід — це Мехіко часів Кортеза або інки чи ацтеки часів Колюмба. Я, звичайно, стояв у най гострішій опозиції, доводячи, що весь той схід, дармащо він такий невпорядкований, що його ріки вимагали регуляції, простори — доріг, а міжгагеменні чвари законности, — все таки може принести для цих хоробрих культуртрегер ів чимало несподіванок.
Завзятим моїм опонентом був студент Альфред Буркгард, що походив з польських Катовиць, який зневажливо ставився до слов'ян взагалі, а до поляків зокрема, не визнавав ніякої України, а мене вважав лишень за росіянина, а тим самим обдаровував мене поблажливим респектом; він цілком виразно передрікав нову війну за простір сходу з її неминучими консеквенціями: відтиснення поляків на схід, росіян за Урал, очищення України "нур фюр дойче". Я, розуміється, сміявся з цього, у чому підтримував мене також Герман, який був прихильником політики Біс-марка, а також і союзу з Росією. Мене він також не визнавав за українця; це, казав він, лишень примха людей "великого простору", зворотний бік "кляйнравму", який вони за всяку ціну хотіли б збільшити. Мої посилання на мову, культуру й історію ніяк його не переконували, бо, казав він, мови і культури, які до цього часу не ствердили себе державно, не конче мусять існувати взагалі. Ігнорував він також дуже модну тоді книгу Освальда Шпенглера "Занепад Заходу" як філософію штцбюрґера, який метиться сам на собі за власну неспроможність. Тоді дуже цікавилися спортом, особливо ужитковим, як наприклад, повітряний з його "люфт— ґ лі дер а ми " (плянерами), винаходом ракет фірмою "Опель", досягненнями Екенерових Цвітелінів, перелетом Ліндберґа через океан, питаннями раси і політикою типу Фрідріха Великого або Отто фон Бісмарка.
І от тепер, по десяти роках, прощаючись із заходом, я мав причину і нагоду ще раз глянути на Бресляв. Я прибув до нього пообідньої години. Був розчарований. За цей час тут багато змінилося. Було тихо, сумно, мало руху. На всьому помітно настрій війни. Я мав усього дві години часу, тгроїхався здовж трамваєм головною Швайдніцькою вулицею, кинув лишень погляд на
Швайднщер-келер, на університет, на вулицю Розенгайм, де жили фон Лінденсгайми, яких я також не зміг бачити. Пані Герма-ніна змінила помешкання, жила десь на вулиці Канта, Герман був мобілізований, а його мати, жінка і діти виїхали на село.
Тоді ще годі було передбачити все те, що сталося з цим містом кілька років пізніше. Що з Бресляв стане Вроцлав, що "дранґ" відбудеться, але не на схід, а на захід, що я бачу те місто востаннє. Можливо, це був інстинкт, але, перебуваючи на вулицях того міста цього гарного, лагідного літнього дня, я не міг позбутися виразно похмурого, якогось похоронного почуття, яке весь час мене переслідувало, дармащо в загальному я мав добрий настрій подорожнього з виразними надіями.
По обіді, який я спожив у якомусь ресторані, від'їзд далі, але все ще не до Кракова. По дорозі маю ще одне місце спогадів з минулого. Це Бойтен, тепер Битом, на Горішньому Шлезьку, центр вугільного басейну, до війни передове граничне місто Рай-ху, тісно пов'язане з моїм скитальським минулим, один з вирішальних ггунктів мого життя. У тому місті, що було тоді зо всіх боків, за винятком західнього, оточене границею Речі Посполитої Польщі, одного темного дощового вечора, 23 серпня 1927 року, появилася дуже своєрідна брудна, мокра і голодна постать у дуже зім'ятій уніформі вояка польської армії. Не вариться, що це міг бути я, що це зі мною таке трапилося.
Розповісти ту драматичну одіссею кількома словами нема змоги, а на багато нема місця і часу. Коротко, я був "дезертиром", як наслідок наших "братніх" слов'янських польсько-українських стосунків того часу. Це були тяжкі, небезпечні хвилини, години, дні і місяці, але я їх переміг, і переміг щасливо ... І згадую їх з схвильованою подякою долі, що вона мені їх дарувала, бо без них моє життя мешканця глибокої провінції під постійною "опікою" поліційних органів, без права, без законности було б мізерне. І хоча я втратив усі стежки до краю предків, але знайшов вихід у світ, і було це для мене вирішальним.
Це була моя друга (перша ще там, дома) нелегальна границя у моєму поході до Києва, за яку я заплатив трьома тижнями свободи за вироком німецького суду. Далі я працював три місяці биндюжником, тобто тягаровим візником. Я працював у багатого міщанина Павельчика і його кіньми розвозив по копальнях вугілля та залізних гутах тяжке залізо фірми Фібік-Ґрінфельд. Ще пізніше, сливе чудом, я опинився в родині директора гімназії цього міста на становищі учителя російської мови. Мій "учень", шановний студієнрат Павль Кроненберґ, у скорому часі став не лишень моїм учнем, але, можливо, найкращим і найближчим другом, якого я тільки міг коли мати. Він став моїм опікуном, моїм учителем, моїм виховником, завжди цікавим, багатим співрозмовником, ствмандрівником і товаришем. Він вивів мене дослівно "в люди", він зробив з мене письменника, він познайомив мене з багатьма цікавими людьми, а між ними і з панею фон Ліндельсгайм, щоб я міг побувати в Бресляв, прослухати університетський курс, познайомитися з ширшим життям країни. Тут також я набув ще одного великого друга, студента права Ґюнтера Ґерофке, в яким ми побраталися і пережили спільно багато років чи тої разом, чи то листуючись, чи мандруючи по Европі, а також по наших Карпатах.
Це було, здавалося, неймовірне. Я прибув до цього міста гнаним, обідраним, голодним дезертиром, а вже по рокові був бажаним гостем кращих громадян міста, почував себе краще, ніж дома, вивчив мову, пізнав багате індустріяльне життя і, головне, здобув стільки дружби, приязні і любови.
А ті наші розмови з Кроненберґом.