До цієї візити я якось особливо готувався, бо чув, що Катря Гри-невичева шанує добрі манери і форму. І хоч я не мав ні фрака, ні циліндра, все таки старанніше, ніж звичайно, голився і навіть, здається, зиркнув на себе в дзеркало, чи все є в належному вигляді.
А коли я появився на вулиці Дояздовій 3 та подзвонив, відчував, що роблю візиту. Мені, не пам'ятаю хто, відчинив, прошено увійти, зайти до кімнати і хвилину зачекати.
Моє чекання не тривало довго, увійшла пані Катря, схвильована, як дівчина, радісно привіталася, нагородила мене компліментами за "Волинь", за Матвія, за Володька, а потім попросила до іншої кімнати, де вже чекав на нас чай. Тут ми перейшли на спомини, передусім про Василя Стефаника, з яким пані Катря була у близькій дружбі і навіть, здається, мало не стала нареченою ... А потім перейшли до Франка. О, Франко! Пані Катря на згадку про нього ще й тепер рожевіє, а що вже коли їй було вісімнадцять років і коли вона носила чудову, пишну, темного оксамиту сукню з криноліном .. . Коли вона заставала Франка несподівано серед купи паперів, викликаючи у нього збентеження, а в його дружини зриви ревнощів. Пані Катря оповідає барвисто, картинно, патетично, довгими реченнями з яскравими порівняннями. Я був захоплений її захопленням і, що рідко бува зо мною, був добрим, щирим, справді зацікавленим і трохи приголомшеним слухачем.
Враження від цієї візити лишилося тривалим... Враження барвисте, радісне, оптимістичне .. .
І ще одна візита... у автора монументальної трилогії "Мазепа" та коротенького вірша "Чуєш, брате мій", що під його слова і мелодію за празьких часів ми проводили всіх наших друзів на вічний спокій, що був нашим похоронним маршем ... У автора багатьох і багатьох, включно з підручником історії літератури, творів, насичених лірикою, смутком, тугою, щирістю й патріотизмом. Богдан Лепкий. Професор, поет, письменник, вчений, посол, промовець. Аристократ виглядом і душею. Останній могікан людей цього роду культури, стилю і форми.
І, здається, постійний краков'янин, що мешкав на гарній вулиці Слонешна 1, у просторому помешканні, заваленому книгами, Гравюрами, старомодніми меблями і килимами. Контраст до пані Катрі: ніякого захоплення, ніякої патетики. Тихий, повільний, спокійний. До всього — хворий на шлунок. При моєму вході він лежав на канапі, я просив його не вставати, але він все таки встав.
— Радий вас бачити, бо я про вас багато чув ... А я ось, видите — хворію. Перепрошую за непорядок! — сказав він на привітання.
Я знову вибачався, що його турбую, але я дуже хотів його пізнати і бачити. Він це розуміє, бо сам колись був цікавий. Це вже теперішня молодь не вважає нас, старших, за щось вартісне, казав він. Мені було ніяково затримуватися і тому моя візита не тривала довго. Він мав утомлений вигляд, і йому, видно, тяжко було говорити.. . На прощання він дякував за відвідини, просив ще заходити і знову вибачався, що так склалося. Я побажав йому видужання і пішов. Приємно, що міг ще за життя бачити цю людину. Тоді ще не думалося, що це буде востаннє, бо трохи пізніше, цього самого року, прийшла сумна вістка, що цього шляхетного поета не стало між живими.
А 22 травня у залі УДК відбувся мій перший виступ на ту ж тему, що й у Берліні. Заля була переповнена, дуже слаба адмі-ністраційна підготовка. Олена була захоплена виступом і гостро протестувала проти недбальства адміністрації. Вечір закінчився у каварні Бізанца у більшому товаристві, де не обійшлося без спічів та інших збудливих засобів. Олена вимагала нашу відому "Вдову"., яку ми інколи виконували з Ольжичем: Ольжич бас, я тенор. Чирський деклямував "Три вершники" Дарагана, а взагалі було шумно, і це потривало за північ.
Саме в цей час появився на цьому терені автор книжок "Сти-лос і стилет", "Земля і залізо", "Земна Мадонна", великий князь нашої поезії Євген Маланюк. На Зеленій його приймали у відділі військових як старшину української армії. Це була приємна зустріч, бо востаннє ми бачилися з ним давно перед війною в Празі. Але мало було часу для розмов. За кілька днів він від'їхав до своєї Варшави, і ми умовилися, що в скорому часі я ітоиїду туди також.
Двадцять третього травня об 11 годині 49 хв. вечора я вже лишав Краків, прямуючи до Варшави. Це для мене, розуміється, була подія, а разом і своєрідна пригода. Подія, бо вперше я мав нагоду побачити це героїчне місто, хоча б у його теперішньому скаліченому вигляді, і пригода, бо я вперше зустрівся з певними аномаліями доби у вигляді "законів" для "не-німців". Тобто, мені не дозволили їхати другою клясою, як "не-німцеві", і я мусів їхати третьою. Ні в Протектораті, ні в Райху цих феноменальних "законів" покищо не було. Цей смішний, наскрізь Гротесковий "закон", або краще — дурна видумка дурних голів у центрі Европи нашого все таки двадцятого століття, не викликав у мене якихось почуттів гострого обурення, скорше було співчуття до людей, що у своєму хвилевому засліпленні почали так фатально переплутувати поняття людей і худоби. Між іншим я з приємністю і своєрідною вдячністю пішов до третьої кляси. де знайшов і міг бачити зблизька широкі і найширші маси людей цього простору "не-німецького" походження з їх горами мішків, валіз, наплечників, які, по-своєму, вели завзяту боротьбу за існування у вигляді тотальної, всеобіймаючої, віртуозної спекуляції, при чому ці люди дуже яскраво відрізнялися від тих, яких я звик бачити в Чехо-Словаччині. Коли там панує тепер загальний понурий смуток як знак протесту, коли там люди мовчазні, спокійні, чемні і зрівноважені, тут натомість здавалося, що все це якась суцільна криклива, метушлива каруселя. Ані сліду якогось жалю чи смутку. Все рух, крик, сміх, жарти, штовхання. Все, здавалося, на колесах, все кудись їде, все щось купує і щось продає. Не помагає тут ніякий контроль, ніякі приписи, ніякі закони. О, ті справді дивні наші брати, як ми їх звикли добродушно звати "ляхи"! Які вони все таки безпосередньо щирі у своїх почуттях, не обов'язково, розуміється, морально виправданих і не конче культурно адоптованих. І це не диво, що вони з такою легкістю прозивали нас "дзіччю гайдамацькою", бо саме подібні характеристики інших дуже прикметні для словника людей такого темпераменту. їх політика, їх війна, їх опір — все це їх, чисто їх. Пригадується пісенька, яку ми співали у війську:
Хоцяж ґо обстомпі, большевікуф тілиста, Ренце вложи в кишень і так собє ґвізда!
Ха-ха-ха! Як чудово! І як точно! Почуття гумору у цих людей таке ж велике, як мале почуття відповідальности.
Біля восьмої години ранку я у Варшаві. Непроспана ніч, втомлені легені (у вагоні було повно тютюневого диму), і от ранок у гущі людей, висипаних масою, ніби на якийсь смітник. Поламані мури, потрощені хідники. Вперше бачу виразність війни. Це вже не фільм, це відчутність. Війна, крім звичайної руїни, приносить також своєрідну наркозу, навіть до певної міри — солодку. Людина вертається до дитячого віку, коли розламаний предмет спричиняє більше насолоди, ніж цілий. А до того гострий, збудливий акцент пристрасти, ніби жага, ніби секс, ніби отрута!
На вулиці снують, правда, трамваї, але я шукаю візника і щось з часом знаходжу. Мені потрібна — Алея нєподлєґлосьці 159. Це не так просто, бо не близько. Вулиці, вулиці, нова доза руїн, кілька великих цілих бльоків, поле, ряд великих нових будівель, і в одній з них, на якомусь там поверсі (здається, на третьому), знаходжу нарешті свого "імператора строф", прекрасного друга і кумира Євгена Маланюка.
Кожна наша зустріч з цією людиною була гаряча. І бурхлива. Тепер це у його лігві — у Варшаві. Він сам. Його дружина і син ще перед війною виїхали до Чехо-Словаччини (дружина чешка). Маланюк має велике помешкання і служницю, що приходить прибирати. Нарешті я знайшов його в його кліматі, в його атмосфері, яку він любив, і вона йому пасувала. Але нема вже справжньої Варшави, зісталася лише її тінь. Варшава в руїнах, Варшава в підпіллі, Варшава у Лондоні, Каїрі, Єрусалимі. Але все таки і ця тінь солодка і приманлива. Маланюк, цей "дух степу", як сказав би наш друг Купчинський, знайшов у гордій столиці бунчужного шляхетства найкраще місце для вияву своїх романтичних візій і свого бурхливого темпераменту.
Так. Я не знаю, чи Маланюк був справжній у Празі, бо хоча він і розумів барокко храму св. Миколая на Старому намєсті, або готику св. Вітта на Градчанах, але можливо, що Ян Гус або Томас Іаррик Масарик були для нього трохи незручні, як, скажемо, сталевий панцер козакові. Але Варшава з її радісними фантасмагоріями величности та її стигматикою мучеництва була для повноігрудого степовика своєрідним, носталгійним відпочинком після походів і боїв на тлі багряних ШОВКІЕ і оксамитів.
У кліматі Міцкєвіча, Сєнкєвіча і Пілсудського, у кліматі Дмов-ського, Ґрабського та інших заглоб козак-Мамай завжди знаходив для себе частину Січі, дармащо тут був і Замок-Крулєвскі, і Бельведер, і православний католицизм, і католицьке правосла-віє, що спліталося у болючу симбіозу на подобу статуї Лаокоона, разом з "духом Парижу" у вигляді експресіоністичної фігури Шопена, що, мов викрик, оздоблює площу парку Лазенкі.
Ніхто, можливо, у нашій поезії і культурі взагалі не зібрав і не скупчив такої широкої гами настроїв, зацікавлень, почувань, поєднуючи і Ґумільова, і Тувіма, і Махара, і Ахматову, і Рільке, і Ґріґа, як Маланюк.' Йому були приступні й візії Міцкєвіча, і корчі Достоєвського, і смиреніє св. Антонія, але ці останні для цього препонтійського Геркулеса були хіба споглядальним об'єктом подиву, бо його могутня плоть не могла аж так скоритися, щоб відчувати насолоду болю від болю. Він був завжди провока-тивно живий і грішний, щоб живитися акридами та диким медом, бо хоч і любив цей бджолиний нектар, одначе був достатньо реалістом, щоб оцінити життя з його п'янкими соками винограду і кривавими оргіями війни. Він — поет-воїн з титулом інженера, з твердим стилосом і стилетом. 'На тлі нашої безпідметної літературної буденщини Маланюк вичував і розумів нашу історично зумовлену проблематику, був утаємничений в її підземні течії і був вражливим сейсмографом її поворотів і змін.^Кожна зустріч з цим потужним співмайстром нашої модерної духовості була для мене хвилююче привабливою.
Такою була і ця зустріч.