Кажуть, юна у тім землищі уже і не встає, і ходить під себе. Її прибирає ота її чорноока та розумна донечка. Ніна. І комсомольці її шкодують і вряди-годи кидають якийсь шматок хліба. А Нінка половину з’їсть, а половину віддає матері. А мати не їсть, а ховає в пазуху. І коли побачить, що дитина хоче їсти, витягає і віддає Ніні А та як звірятко... Як усяка дитина бере і з’їдає. І мати вже доходить краю, а дівчинка сидить над матір’ю і плаче...
— А хіба їм не дають їсти? — спитався неначе злякано Єшка.
— Ніби то ти вже і не пам’ятаєш? Адже ж ти сам при Тюринові сказав, щоб їм їсти не давали...
— Ох, яка ж я підла людина!.. Я вже собою не можу керувати... Я цілком вибитий із норми... Ну, що ж, може юно так і краще?.. То ти кажеш, що юна може ще прожити днів два?..
— Мені комсомолець розказував, але таким тоном, що може юна вже і не живе.
— Ху, гора з плечей! Я звелю, щоб її труп уночі вивезли і вкинули туди, куди вкинули і Кошелика: у Венерину Кручу... Причеплять камінь до шиї і вкинуть... Не знаю, що тільки мені з тією дівчиною робити?..
— Зроби так, щоб вона втекла, і справі .кінець. А тебе я прошу у всьому радитися зі мною, бо ти справді так засмиканий, що вже у твоїх очах всі стежки переплутались. Уже не знаєш, що робити і що робитимеш. Он і рушник і досі висить у тебе на плечі... Хоч уже і самовар напевно захолонув... Дай його сюди...
— Добре, жінко... Мені справді полегшало від твоїх новин і я засну спокійно. Але що це таке? У великій світлиці світить електрика. Дивися, як освітлюється яблуня з яблуками і стіл накритий. Треба погасити...— І він вийшов із спальні... Через деякий час і на подвір’ї колгоспу було тихо і темно так само, як і над всією Попівкою. Тільки з-під церкви із "Сторожовки" світило два вогники, неначе очі того жаху, що над українським селом мусить бути невгасимо-недрімним так, як говорив про це Тюрін.
Глава дванадцята. Мати казкою рятує рідній дитині душу
Через добу після цього вночі в селі була така тиша, що кожна жива душа боялася чи стукнути, чи шерхнути. Бо як у селі не було ті тинів, ні дерев, крім випадково залишених, то луна від порушення тиші била нагло в кожне вікно і на далекій відстані. І таке безлюддя почувалося в порожніх просторах вулиць, що якби хто голий пробіг від краю села до краю, то ніхто і не помітив би. Одна тільки сова на це зважала і гуками гула на церкві. Здавалося, що і вона на службі у Балаклейської гепеви і своїм містичним криком робить совєтський жах ще й таємничим. Почувалося, що сова сидить на тій дзвіниці, над якою загнуто вниз хрест. Бо на другій бані хреста не було, а тільки стримів залізний шпичак, а на ньому хтось із комсомольців почепив відро, що було глиняником, коли мазали колгоспну управу. Вдень проти сонця воно дуже біліло. А вночі так само чорніло, як і інші речі. Тільки місячної ночі позначалося проти неба неначе велетенський ніготь, зірваний у дивезного покійника. А на тім місці, де була ограда кругом церкви, робили смугу шматки битої цегли та штукатурки. Правда, проти входу в церкву на захід сонця стояли два цеглові стовпи, між якими колись припиналися залізні ворота. Зараз вони лежали трохи збоку від цих стовпців.
Тепер "Сторожовка" була одчинена. На її порозі один комсомолець сидів з рушницею, а другий стояв, обпершися спиною об облупану стіну церкви. Вони гляділи арештованих, запертих під церквою у землищі. Тепер тут було найжахливіше місце в селі. Кожну людину, яку Гепева мала зігнати із світа, садили сюди під церкву. У землищі була єгипетська тьма. Людина, попавши сюди, спочатку не розрізняла серед темряви жодної, навіть пригашеної смуги світла. Але проходила година часу, як помічалася у дверях світла пляма такого кольору, який буває зимою у вікні після трьох півнів. Світло виходило з того присінку, що ішов із "сторожовки". Сторч у землю під церкву, у землище. Воно було розміром невеличке: в’язка зв’язана соломи захвачувала б половину його простору.
Насередині цієї в’язниці лежала скоцюрблена жінка, коло неї сиділа дівчинка, її дочка. Вона була неспокійна, хлипала і нахилялася до матірних уст, аби щось почути. І коли вона це робила, під нею чвакотіла солома. Звичайно, упізнати не можна було б, які то в’язні, бо їхні тільки постаті чорніли ясніше від кутків того страшного землища. Але ми вже і раніше знали, що це якраз заперта Шиянка з дочкою. Зараз Софія, насилу відтягаючи глас, говорила:
— Дитино моя... Сирітко... Ти будеш жити, а я швидко піду туди, до батька...
— І я піду до батька...— швиденько поспішилася вимовити дитина, і зараз же притиснула руки до очей і заплакала дужче.
— Не плач, тобі треба жити... Тобі...
— Мамо, вони ж мене вб’ють... Як же мені жити?
— А так будеш, моя дитино жити, як і всі люди. Поки молоде, то живе, а постаріється, то вмирає..."
— І навіщо ви мені таке кажете, неначе нетямущій. Ми ж і не старі, а що з нами? І все через отого, що в нас ночував.
— Не думай так,— ледве чутно одізвалася мати. І взявши обома руками за діл, під своїми грудьми спробувала підвести голову і не подужала. І руки, ослабши, притулилися до моквини так, як це буває із шматком мотузки, кинутим на землю у розлиту із мазниці смолу. Але очі материні, до дитини повернувшися, гаряче дивилися і справляли до її серця слова, повні животворящої надії і всемогутньої людської любові:
— Ніно, і звідси буває початок щастя для таких дітей, як ти. Ти тільки перестань хлипати.. Послухай, як одній сирітці почалося із тюрми щастя... Це дуже, дуже було давно... Їхав на весілля у чужий край гетьманенко, син гетьмана.
— Мамо, це того гетьмана, про якого люди розказують? Що в людей панську землю однімав?
— Дитино, не перебивай. Я ж тобі кажу, що це дуже, дуже було давно... І мій дід і прадід його не пам’ятає... Їхав гетьманенко у чужий край одружуватися. З ним не було ні почоту хоч би з одного козака; не було ні слуг, не то що багато, а навіть не було ні одного. Тільки той кучер, що правив кіньми. І застала їх в дорозі ніч. А кругом степ, степ та ліс. А над ними незчисленні зорі. І приїхали вони до чужої ріки і тільки що з’їхали на міст, коли це враз під кіньми дошки та бальки трісь... Та гур-гурр! Так і пішов увесь поїзд під міст у чужу ріку!
— Як, мамо, і той гетьманенко шугнув у ріку?
— Потривай, не хапайся так, дитино. Гетьманенко не шугнув у ріку, а спасся. Йому пощастило вхопитися за якийсь гак. А від коней та кучера залишився тільки батіг, який за той гак теж зачепився і висмикнувся з кучерових рук. І відчепив гетьманенко від гака батіг. А кругом ніч, куди його йти? А треба йти. І ось іде та й іде... І почало світати... Куди не гляне, степ та степ, а з лівого боку далеко-далеко темніє ліс. І йде та йде гетьманенко, батіжком помахує і над шляхом квітки зачіпає, аж роса йому на руки бризкає. А батіг був такий: шийка срібна, а наконечник та вузлики з найкращої сириці. І ось іде гетьманенко, батіжком помахує і над шляхом квітки зачіпає, аж роса йому на руки бризкає... Аж гульк: назустріч ідуть п’яні люди, самі чоловіки і жодної жінки або дитини. Б’ють коні. Коні летять... А люди на возах свистять, кричать. Та й зупинилися перед гетьманенком. А саме сонце ранок золотило і в роси кришилося дрібненькими іскрами. Та й питаються п’яні в гетьманенка:
"А що ти за людина і куди йдеш?"
А він каже:
"Я гетьманенко і добиваюся на весілля волоської королівни". А ті так і зареготалися:
"То ти це з батіжком ідеш до нашої королівни на весілля? Хіба такі гетьманенки? Ану, брехуне, скидай свою оту крадену одежу, та бери ось цю, що тобі до шмиґи".
Тай прискочили два до нього та й роздягли його до нагла. Тай один з розбійників роздягся теж до нагла та й одяг гетьманенкову одежу, а свою йому оддав. І та одежа була на череві засмальцована, а на ліктях подрана. І каже розбійник гетьманенкові:
— "Коли ти щось путнє, то наша королівна і в цій одежі тебе впізнає... А шлях до неї ось"... І не повірив гетьманенко розбійникам і не зійшов на показаний шлях, бо в такій одежі не на весілля треба було йти, а на посміховисько людське... І вернувся назад гетьманенко і поспішав піхотою додому. Батіжком помахував і придорожні квітки зачіпав, аж роса йому на руки бризкала... І втомився він без їжі, і втомився від дороги, бо йшов багато ночей неспано. І надумав піти в ліс та горіхів пошукати. І під лісом під кущами упав знесилений, тай гадає:
"Прийшла смерть".— І заплющив очі. Коли це чує:
— А-бир-бир,— і він — гульк, аж невеличка дівчинка, може така, як ти, Ніно, завертає вівці. Завернула тай стала коло нього. Голова не запнута, косенята висять зліпленими пацьорками, бо не миті. Сама рябенька, ніс кирпатенький, ніжки взуті у постоли босоніж.
Він і каже:
— Як ти мені їсти не даси, я вмру.
Дівчинка побігла і принесла йому з ліса глечик кислого молока і доброго півхліба. Він молоко випив, з’їв трохи хліба, а що осталось, то сховав, тай питає: "Де це я?" А вона йому: "На Україні". І гетьманенко радісно подякував і, відчепивши батіг від пужална, віддав його їй:
— Оце тобі плата за їжу, і гляди цей батіжок, він тобі колись стане в великій пригоді — Та й пішов до найближчого міста. А дівчина взяла батіжок і подумала, що він не годиться завертати вівці, а годиться тільки підперізуватися, і підперезавшись пішла з порожнім глечиком у хату, що була в лісі скраю. І не встигла переступити поріг, як її хазяйка хап за руку, та й каже:
— То це ти в мене вкрала глечик молока, як я за хатою полола буряки. Ні голубко, більше не крастимеш!
Та й гукнула:
— Пилипе, а йди сюди...
І увійшов високий широконосий чоловік у тій одежі, що була на гетьманенкові, і, поглянувши на дівчину, вимовив:
— Я віддам її в тюрму!
Дівчина заплакала:
— А хто ж тітчині вівці віджене додому?
А він:
— Це вже я про овець потурбуюся...
І віддали маленьку дівчинку в тюрму. І ніхто про це не знав, бо юна була сирітка...
Тут Ніна сквапно спиталася:
— І її батька вбили, так як і нашого?
Шиянка застогнала і насилу вимовила:
— Підожди трошечки, моя дитино, я все скажу... І пройшло після цього немало часу. Коли це одного ранку почали сурмити та гукати: "Хто має такий батіг: шийка срібна, а наконечник та вузлики з найкращої сириці? Признавайтеся, за нього не буде ні добра, ні зла, а тільки відберуть той батіг і дадуть кращий." І по всім гетьманстві ніхто не обізвався.