Вона ніби відкривала ту річ, якої тільки обриси позначалися, коли юна була накрита. І з цієї тимчасової, обопільної мовчанки вставав неумолимий антагонізм, який не можна б було нічим звести до жодної згоди, якби обидва розмовники були однієї нервової сили, або одного розуму.
І тут же як навмисне одірвалося яблуко од гіляки і вдарилося об самовар, а відскочивши од нього, покотилося до призьби. Звук вийшов дуже голосний, неначе хтось кинув із-за тину грудкою. І комісар, здригнувши, припав правою рукою до револьвера маленької форми, який висів на реміннім поясі. Такий його інстинктивний рух став новим душевним чинником, щоб змести з дороги і цю перепону разом з усіма. І він тріпотливим гострометалевим голосом вимовив:
— Чи ви знаєте, що така ваша поведенція зі мною та ще тут, на Україні, де соціальна революція не йде так, як треба, і серед найбідніших мас, являє собою ніщо інше, як звичайну контрреволюцію.
Випадок з одірваним яблуком був ніби гуком на Єшку Хахлова, щоб перевів розмову на щось інше, аби тільки його почуття стало найдалі від тієї небезпеки, що дихнула всією постаттю начальника гепеви. Але де там? Голова колгоспу після останніх слів цілковито зів’яв. Його стрясло! і з пам’яті вилетіла і чемність, і вечір, і гарячий самовар, а замість них став виходити із серця одворотний холод і вступати і в руки, і в ноги, і в язик, який в роті став неповороткий, неначе груба повстина.
— Товаришу комісаре, я не знаю, чого ви приїхали до мене такої пори... Я не знаю, навіщо вам здалося так мої слова називати, бо я певний, що ви знаєте звідкіля я і хто я такий. А як і це забули, то я нагадаю. Контрреволюціонером я не можу бути вже через те, що я є московський робітник. І в свій час працював на фабриці Морозова прядільщиком, і одвідував народний університет Шанявського... Слухав лекції Горького і Тімерязева. І всі мої товариші стали Леніновою гвардією, і з ними я пройшов усі фронти: колчаківський, врангелівський і денікінський. І на Україні гасив контрреволюцію...
— Гаразд,— різко перервав його мову комісар.
— Це я все знаю, але щоб не товктися довше над моїм твердженням, скажіте простіше, чи ви прихильник насильного "пєрєварота" буржуазного суспільства во ім’я комуністичного побуту в цілому світі, чи ні? Дайте відповідь ясну. Я приїхав якраз для діла революції.— І Хахлов, вже цілковито дезорганізований, прохарчав:
"На таке питання я категорично заявляю — так, не тільки прихильник, але й активний борець"... А Тюрін домагаючись свого вів далі:
— Коли так, то я заспокоєний. Я чую у вас свого товариша по боротьбі за діло Леніна і Сталіна... Але мене цікавить ще і те: чи ви во ім’я нашої великої справи виправдовуєте всі засоби боротьби, аби прискорити тріумф робітничої кляси? І знаєте, що те діло, задля якого я приїхав, без ясної відповіді не можливо вам передавати! — І Єшка Хахлов, поклавши обидві руки на стіл, ніби для присяги болькотав:
— Я був знайомий з Володимиром Іллічем. І він так нам питань не ставив. І мені боляче, але як комуніст відповідаю: що визнаю єдину мораль на світі, яка прискорює падіння старого суспільства на всій земній планеті... Я абсолютно всі засоби виправдовую для цього...
І гість негайно встав, зробив крок ближче до Єшки Хахлова і взявши його праву руку в обидві свої стряс її:
— Дуже, дуже радий, що я не помилився... У цім краю, ми, комуністи, мусимо бути тісніше об’єднані. Бо робітничий клас всієї Росії загине без хлібного резерву України. І нам тут одна дорога боротьби: це роз’єднання всіх місцевих зв’язків суспільного життя. І диктаторські засоби для цього найпевніші засоби... І те, що ви сказали на початку розмови про жінку Лукіяна Кошелика, я вважаю хвилинною охлялістю вашої революційної пильності!
А тимчасом поволі підводився місяць на небо у тім напрямку, де має бути Чигиринський ліс. І навколо Попівки заблищали від його світла і високі могили, і далекі горби; і затемнені чарівними тінями долини. А вся Попівка уже без садків, без тополь і без яворів оголена заблищала білими стінами хат над Гнилим Тикичем, який пересікає її вздовж від Сердюківки до Ташлика. А церква на вигоні і без хрестів, і без вікон, з опалою штукатуркою, якоюсь рудою понурістю витяглася над селом і робила кладовище чорнішим і поле пустельнішим.
— Так чого ж ви, товаришу, від мене хочете, я вас не розумію,— нарешті трохи оговтавшись, спитався Хахлов.
— Одну хвилину уваги і все буде ясно. Ви ж згодні з тим, що все населення України тепер ставиться непримиренно вороже не то до нас, комуністів, а й просто до "кацапів".
— Згоден,— пролунав голос Єшки Хахлова. Але Тюрін його пропустив проз вуха і вів своє:
— А коли воно не бунтує, то тільки через те, що ми вже його вхопили за морду і над його душею поставили незримого і неумолимого сторожа, який зветься переляком або жахом. І це єдиний засіб і засіб найпевніший держати в своїх руках владу над ворожими нам силами народу. Ви думаєте, чого вже у вашому селі не ведуть розмов про "план до двору", виконаний кроваво над родиною Шиянів? Та тільки через те, що ми безпощадно знищили все гніздо осине. І людям роти замкнув жах. А ось про Кошелика все більше і більше починає село гомоніти. Так мої агенти доносять. І тут треба те доробити, чого ми помилково не доробили, пустивши в Венерину кручу старого контрреволюціонера і постійного підюджувача супроти нас. Ви розумієте, про що я говорю?
— Так, розумію. Ви вважаєте потрібним знищити в такий самий спосіб і Лукіяниху?
— Чи в такий, чи в інший, але так, щоб і сліду не лишилося на землі!
Після цих слів Єшка Хахлов устав із стільця і, підійшовши до вікна, подивився в хату, а потік заглянув за ріг оселі і, тручи обома руками чоло, знов сів до столу. Та Тюрін, нашорошено слідкуючи за хазяїном, зловтішно прошепотів:
— Я певен, що ми вже всіх справили на той шлях, звідкіля не вертаються. Всі відважні в землі, і нас немає кому підслуховувати. Недаром для цього краю пройшли такі роки, як 1929, 30, 31, 32 і 33.
— Ні, я не того... Я іншого.— І схвильовано, вагаючись, нарешті зважився голова колгоспу:
— Єрміле Міхеїчу! Шиянка з маленькою донечкою не знищена. Вони сидять під церквою у землищі... Їх глядять нам віддані душою і тілом комсомольці. І я певен, що село не почує ні звука про суть діла...
— А я ж вам казав, що і ту жінку і її дитину треба пустити в "разход". І то так само, як і Кошелика... Чого ж ви зволікаєте? Ось уже виникла потреба у такім запобіжнім засобі ще над однією істотою. І вже може статися так, що тут небезпечно буде над ними всіма провести належну операцію... Ай-яй-яй! Треба було негайно того ж дня... Їй-богу, я вважаю це за саботаж, коли не явно осмислений, то глибоко прочутий вашою психікою.
— Товаришу комісаре, я хоробро бився в рядах Червоної Армії. А вже, як служив у Воронізькій гепеві, то в мене не здригалася рука убити явного ворога революції. Але політична профілактика?..— І Єшко Хахлов безсило і безпорадно уставився переляканими очима на свого товариша і все ж таки додав:
— Я хотів Шиянку з дівчинкою ще трошки подержати та й випустити...
І Єрміл Тюрін встав і з кам’яним спокоєм підійшов до господаря. А той і собі встав, схиляючись назад на стілець і згинаючи чудернацько в колінах ноги.
— Слухайте, навіщо ви признаєтеся в своїм безсиллі? — узявши рукою за розстібнутий комір Хахлова, вимовив зневажливо Тюрін:
— І я і всі мої товариші певні вашої відданості партії. Але... Цього... Цього, я певен, ніхто з них не міг би від вас чекати... Щоб комуністична революція перемогла, треба ще в собі перемогти і старого гуманіста... А для цього треба пам’ятати, що якби на Україні зараз вибухло повстання, то і мене, і вас так само негайно знищили б. Вони не допитували б, хто з нас більше застрелив бандитів... І ми мусимо тепер серед населення піднести жах на найвищу скалю, аби кожного колгоспника і в сні, і наяву тримало розпеченим правцем і не допустило йому в голову якоїсь свіжої думки, навіть невинної... І я вас уповноважую ліквідувати Шиянку і її дівчинку і цим себе реабілітувати перед партією. А Лукіяниху я звелю забрати цієї ночі вдосвіта. І ми її спровадимо на той світ у другім місці, теж удосвіта...— І випустивши з рук комір Єшки Хахлова, ударив нею його приятельськи по плечі і підбадьорюючи закінчив:
— Будемо друзями, а через кілька днів ще до вас заїду. Знов таки в нашій спільній справі. І я гадаю, що тоді вже у вас не буде причини передо мною кліпати очима, а мені себе почувати ні в сих, ні в тих. То ж до побачення! — І, не поручкавшись, пішов швиденько до перелазу. Через якусь мить його машина уже мчала шляхом у поле в напрямку до Балаклеї. Коли голова колгоспу збагнув, що він вже сам, то аж зітхнув із стогоном полегшення. І відчув, що йому холодно.
З Гайдамацького яру тягло густою прохолодою. А з-за рогу, що зараз же був за хатою, пахло стернею і осіннім полем. Днів три тому звідти звезли останні копи ячменю і змолотили. Із Сердюківського поля гув трактор. А з церковної дзвіниці кричала сова. Місяця на небі вже не було, тільки великі зорі, ніби насичені росою, ворушилися проти потемнілих хат, над Гнилим Тикичем.
І голова колгоспу застібнув сорочку і, глянувши на стіл, на самовар, пішов у хату... У спальні було темно, тільки коло жіночого ліжка виднів білувато возик із сонною дитиною. А жінка сиділа боса на його ліжку з накинутим на плечі плащем. Він сів мовчки коло неї. І вона зітхнути промовила з великим смутком:
— Я все чула... Всю вашу розмову... Що ж ти думаєш із Шиянкою зробити?..
— Ти питаєш, а я тобі скажу, що я не знаю... Якось мені темно в голові... Не можу погодитися нищити людей таких, як ти, з дітьми... Але він правду каже, що треба. І я згоджуюся і не можу. І оце я прийшов лягти спати не для того, щоб відпочити, а для того, щоб утекти від певного рішення. Хоч я знаю, що завтра вранці все знов стане передо мною і вимагатиме від мене певних дій... Жінко моя дорога, я, мабуть, хворий: не можу вбивати підряд усіх...Що мені робити?
— Що робити? — немов луна відгукнулася жінка:
— Я розмовляла з одним комсомольцем, що її стереже. Він каже, що вона так виснажена голодом, що днів за два вмре. І тобі не треба буде напружуватися до чогось.