На руїнах столиць розквітне блакитна квітка нового вільного й справедливого життя.
Маестро Ґоцці міняв свої ґримаси на ліричний сум, жести Арлекіна на скарги П'єро і з легким зідхненням казав:
— Я дивуюсь, слухаю і мовчу!.. Не без жаху захоплююсь істинами, які зі зброєю приходять з того боку Альп!.. Але моє старе венеціанське серце обливається кров'ю й розривається на шматки, коли я згадую, що моя вітчизна рокована загинути й саме ім'я її зникне без сліду. Ви скажете, що я дріб'язковий, що я мушу пишатись новою, величнішою й могутнішою батьківщиною, яка несе людству волю й істину. Та в мої роки важко мати молоду мінливість думок. Ось тут на набережній Ск'явоні є оця лава, де я сиджу з більшою приємністю, як деінде. Мені тут добре. Ви не наважився сказати, що я зобов'язаний любити цілу набережну такою любов'ю, як і це улюблене мною місце! Чому ж ви вимагаєте од мене, щоб я розсунув межі мого патріотизму?!..
Була осінь. Було тепло й ясно. Зелена вода лаґун мляво плюскотіла й хлюпала коло сходинок кам'яних східців. Хмари, пропливали над вежами Сан Джорджо, танули над банями Джудеки.
Осінь нагадувала весну. Венеціанська, по-весняному ніжна осінь так м'яко обіймала, так лагідно пестила, що здавалось, ось зараз тут у щілинах камінців, порослих зеленим мохом, засиніє прозорий підсніжник.
У відповідь Екегартові старий граф, загортуючись у свій червоний неновий плащ, немов од холоду або внутрішнього нервового тремтіння, казав:
— Я консерватор, синьйоре Екегарте, і католик. Моя причіска не змінювалася від 1735 року, хоч люди з тих часів змінилися принаймні сто разів. Я не зношу Гельвеція й безвірництва, як мій предок, римський сенатор, за часів Веспасіана не зносив християнства й християн. Як і вони, ви хочете, синьйоре Екегарте, знищити все, чим жило й досі трималося людство протягом тисячоліть, ви хочете відмінити всі канони й догмати. Але трохи послідовности, мій друже! Вам подобаються мої п'єси, чи ж не так?
Екегарт хитнув головою в знак згоди.
— Так, вони вам подобаються, — казав Ґоцці далі. — Проте ж вони теж канон і догмат. Як щирий католик, я вірю в вічну привабливу незмінність Труфальдіно й Коломбіни так само, як і в святу непогрішність папи. Театр і театральний блазень повинні керуватись такими ж непорушними законами, як і катехізм нашої святої церкви. Якщо ви вимагаєте од блазнів і акробатів, щоб вони дотримувалися догматів, то як ви можете заперечувати необхідність непорушних канонів для держави й церкви? Адже ж кардинали й міністри, щоб керувати людьми, повинні проявити не менше зусиль і мистецтва, ніж Арлекін або Панталоне, щоб вивчитися стрибати або стояти на голові. Я заклинаю вас, синьйоре Екегарте, будьте логічні й послідовні. Французи були ґаллами, варварами, які споконвіку ненавиділи сталий лад і законних владарів, такими вони лишилися й досі. Що ж до мене, то в моїх жилах тече кров начальників леґіонів.
Ґоцці змахнув у повітрі своєю тростиною з жовтою слонової кости кулею й, почувши якісь згуки, повернувся вбік.
У кількох кроках від нього, спираючись на парапет набережної, стояв худий і довгий молодий чоловік. Він похитувався і щось невтямно белькотів, і його намагалася підтримати дівка, хоч вона, здавалося, була не менше п'яна, як її супутник. П'яний, відсутній, з блідим обличчям, з пасмами волосся, прилиплого до спітнілого лоба, він ледве міг встояти на ногах.
Ґоцці смикнув Екегарта за рукав камзола й, показуючи пальцем, уїдливо сказав:
— Ось вам сценка, з якої Ґольдоні охоче зробив би цілу п'єсу. Сценка зовсім у його дусі!..
Екегарт побіжно глянув у той бік, куди показував Ґоцці. Молодий чоловік відштовхнувся від парапету й, ухопившись за руку дівчини, хитаючись, непевними кроками, пішов до таверни. Хлюпнувся на стілець і крикнув: "Вина!"
Екегарт одвів очі. Його не цікавили ці дрібні подробиці побуту, життя, яким воно було й є у своїй незмінності. Він бачив в уяві нове, інше, змінене життя. Життя таким, яким його творить революція.
— Я, — казав Екегарт, повертаючись до урваної теми розмови, — мушу теж вимагати од вас логічности й послідовности. Ви вимагаєте непорушности державних канонів, посилаючись на те, що вони потрібні навіть для театру. Але ж, щоб бути послідовним, чому ви не вимагаєте од міністрів і кардиналів, щоб вони вміли добре стояти на голові й кукурікати, як того, приміром, вимагають од своїх ватажків американські ірокези? В людині, що вміє стояти на голові або стрибати через трамплін, ви хочете бачити людину, що репрезентує вищий сенс моралі й філософії?.. Не заперечую, мені може подобатися різнобарвне мигтіння плижків і сварок Арлекінів. Я можу почувати себе закоханим по черзі в кожну з ваших чарівних Коломбін, але я ненавиджу канони попів і королів! Я ненавиджу мерців! Я люблю тепер Францію, бо Франція зуміла полюбити свободу!..
— Я був у Франції! — відповів Екегартові Карло Ґоцці. — Філософи там атеїсти й безвірники, нижчі верстви — вбивці й демагоги. До речі, чи ви чули? У Парижі від голоду гинуть тисячі. Діти шукають по смітниках покидьків од їжі. Ваша воля — це воля загибелі!
— Хай загинуть мільйони, але ті, що лишаться в живих, зуміють створити щасливе для всіх і доброчинне життя. Хай з мільйонів людей лишаться самі тільки Поль і Вірґінія, але Поль і Вірґінія, які перейдуть крізь революцію, заснують нове людство, щасливіше за породжене Адамом.
— І, певно, — уїдливо кинув старий Карло, — ваша Вірґінія, ваша virgo pura, буде однією з засланих до Америки Манон Леско. Ви не дбаєте за голодних дітей, чистої діви ви шукаєте поміж сволотними дівками брудних таверн. Жах, голод, бруд і кров — ось джерела вашої доброчинности.
— Хай буде! — кричав Екегарт. — Хай ми сволота! Хай ми вийшли з грязюки! З принципами звичайної моралі нам немає чого робити. З правилами звичайної гуманности ми знов поринемо в болото й пітьму. Ми прагнемо вищої моралі й іншої гуманности. Хай нині ми можемо керувати лише за допомогою жаху, але так треба… Треба, щоб між нами, між огидним минулим і блакитним царством майбутнього протекла річка крови. Тільки порочні й жорстокі люди, такі порочні й нездібні до філософії, як король та його двір, можуть не співчувати нижчим людям у їх прагненні до доброчинности.
Ґоцці обурився. Він схопився з місця. Розмахуючи руками, розкидуючи поли плаща, він бігав по набережній.
— Ви обвинувачуєте мене в порочності, жорстокості, байдужості до нещасних?..
Він спинився. Витягнувшись навшпиньках, наблизивши своє лице до Екегартового, він говорив, скандуючи, пальцем одраховуючи склади своїх слів.
— Я співчуваю людині, що не має свого житла й мешкає на вулиці. Я співчуваю людині, яка не має чого їсти й годується об'їдками од обідів, викинених до помийниці. Я поділяю гіркоту почуттів того злидаря, який, повернувшись пізно ввечері до своєї нужденної хижі після дня важкої праці, мріє про цибулину до шматка свого черствого хліба. Але визнаю й покутую: я не менше співчуваю також і вродливій Барберіні в її мармуровому палаці, — Ґоцці відкинувся назад і з трагічним жестом старого актора ударив себе в груди, — яка, володіючи всіма благами цілого світу, не може втішитися, бо їй не вистарчає золотого яблука з Гесперидиних садів і води, що співає. Її горе не менш зворушливе й журба не менш глибока, ніж того злидаря, який не має цибулі.
Ґоцці знов сів на лаву й, поклавши руки на плече Екегартові, дружньо сказав:
— Погано, синьйоре Екегарте, те, що ви скептик, надто скептик! У своєму скепсисі ви не хочете повірити, що тільки Зелений Птах може зробити людство щасливим. Труфальдіно свої ковбаси й сир загортає в сторінки творів Гольбаха й Гельвеція, а ви, разом з цими безвірниками, твердите, що Зелений Птах — звичайна папуга, а нова філософія — єдиний шлях, що може привести людей до бажаного щастя й доброчинність звести на олтар. Ви нехтуєте ілюзіями і захоплюєтесь розумом, — і в цьому полягає ваша помилка. Коли б вам трапилася статуя, яка розмовляє, ви почали б сперечатися з нею й доводити їй, що, згідно з законами природи, вона не може говорити. Ви не схочете її слухати й підете геть од неї такий же голодний і філософічний, як і прийшли, хоч статуя говорила вам про те, як ви можете нагодуватись. Я не вірю ні в філософію, ані в природу. Я вірю в Зелену папугу й кам'яні статуї, що розмовляють.
Екегарт скинув руку Ґоцці з свого плеча.
— Ваші папужні месіади можуть роздратувати якнайлагіднішу людину. Од ваших арлекінад тхне жорстокістю вашого венеціанського Шайлока. Мені подобаються дзеркала Венеції, але не подобається подвійність ваших уявлень і слів.
З таверни почувся крик.
Екегарт і Ґоцці перервали свою розмову й повернулися, щоб побачити, що сталося.
Блідий молодий чоловік учепився в волосся дівки й, поваливши її на землю, бив її кулаками й ногами. Почала збиратись юрба. Один з обідраних веслярів кинувся захистити дівчину від п'яного гультяя. Той залишив її й з вигуком: "А, я знаю. Ти один з багатьох коханців цієї паскудниці!" — схопив зі столу пляшку з вином й вдарив нею по голові нещасливого оборонця. Заллятий кров'ю, зі стогоном, той упав на брук.
У повітрі блиснули ножі. Починалася запальна бійка.
Треба було відходити!..