Талан

Михайло Старицький

Сторінка 6 з 14

і твоя матінка на тім світі порадується. Заживете собі ладком; буде у вас, як у віночку, в господі; розквітнеш ти знову в розкошах та в божій любові; діточками-янголятками втішатимешся; я їх доглядатиму... Та якого ж ще тобі раю?

Л у ч и ц ь к а (лама руки). Няню, не спокушайте мене...

П а л а ж к а. Та що там на твої примхи вважати! Приведу його... він тут... змагайся сама з ним.

Л у ч и ц ь к а (вслід). Няню! Стійте! Після... Я тепер знервована... (Підбіга до дверей). Не чує... аж побігла! (Вертається і пада в знемозі на крісло). Що ж мені робити? Душа пошарпана... розум в боротьбі слабне... а тут... (на серце) ричить щось: "Щастя, щастя!" (П'є краплі). Та де ж воно? Де воно справді? Чи в широкій славі, чи в схованці власній? Одне тільки ясно, що двом богам служити не можна! Цить же, серце!.. Набік втіхи! (Підводиться).

В И Х І Д XI

Лучицька і Квітка.

Л у ч и ц ь к а (держачись за крісло, хитається). Ви? Ви тут?

К в і т к а. Я.

Л у ч и ц ь к а (важко дише). А як я просила, благала...

К в і т к а. Над силу...

Л у ч и ц ь к а. А мені б то за жарт??

К в і т к а. За що ж? Нащо ж?

Л у ч и ц ь к а. Щоб не піти за вітром... (Силкується перемогти себе). Нема у нас мови... все мертве...

К в і т к а. Стійте, не женіть мене...

Л у ч и ц ь к а (опускається в крісло). Сідайте, Антон Павлович!

К в і т к а (по паузі). Які ви стали супокійні, самовладні...

Л у ч и ц ь к а. Пора; багато пережилося, багато перемучилось, багато перетліло на попіл...

К в і т к а (зложив обидві руки). Єдиная, єдиная!

Л у ч и ц ь к а. Ви знову...

К в і т к а. Я... я... зараз... (Закрива руками очі). Даруйте... несила... (П'є воду і з сльозами в голосі). Тепер тільки... я зрозумів, що ви для мене і світло, і радість, і щастя! Без вас — темрява... Я не здолаю більше... У мене горить все... Майте жалість! Ох, для чого доля звела мене з вами?

Л у ч и ц ь к а (нарочито дражливо). Для чого ви одіпхнули ту долю? Я тоді була дитиною, ймовірною, щирою, і, світе, як я вас любила, кохала! Ви для мене богом були, якому я молилась, перед яким падала ниць... Скажіть ви мені тоді одне тепле слово, і я б за вами на край світу побігла, рабою б вашою стала. А тепер я не та: я втратила ясність і віру, я напилася отруйних сліз... Я, нарешті, пізнала нове життя, повне і обов'язків високих, і широкої втіхи...

К в і т к а. Даруйте, простіть, забудьте! Чи я розумів тоді що? Ну, був обурений гордощами, сліпий був, божевільний, безглуздий; думками за хмари літав, шукав якогось дурману, ганявсь за примарами... і постерегти не зміг, що в польовій квіточці — всі пахощі життя, вся краса миру, вся божа правда!

Л у ч и ц ь к а. Не те... а не постерегли ви серця, яке б за вас і в вогонь, і в воду пішло... А! Що там згадувати? Боляче тільки, що ви одсахнулись від мене так згорда!.. А! Як боляче!

К в і т к а. Або простіть, або убийте одразу! Не карайте тільки ганебою.

Л у ч и ц ь к а. Я не караю вас, я не серджусь... я навіть вам вдячна, сердечно вдячна: вам тоді легко було мене і згубити... Я себе не тямила, дитиною була.

К в і т к а. Маріє Іванівно! Марусе! Зоре моя! Не катуйте мене своїм холодом! Не топчіть ногами!..

Л у ч и ц ь к а (ламає руки). Боже мій! Ідіть, ідіть! Я молю вас... У мені щось надломилось...

К в і т к а. Не женіть мене! Я готовий зараз порвати своє зайве життя! Скажіть мені: "Умри!" — і умру, без вагання умру! Чи вірите — ні спокою, ні сну... І день і ніч — все про вас... про тебе: очі заплющу — ти, розплющу — ти... Одна думка, одна гадка... Рибонько моя! (Падає на коліна, цілує їй руки, коліна). Радість моя, щастя моє!

Л у ч и ц ь к а (боронячись, встає). Бога ради! Не то я піду... Це зневага!

К в і т к а (рве собі волосся). А! Згибло все... Згинуло! Туди дорога й мені!

Л у ч и ц ь к а (за ним). Антоне Павловичу, на бога...

К в і т к а (бере за руку і шепотом). Тікаймо звідсіль... Я готовий на все... яку хочеш покуту... Тікаймо з цього чарівного, але й чадного кутка, де на виду гримовані ухмілки та підведені очі, де усюди і почуття фальшиве, і мова облеслива та зрадлива...

Л у ч и ц ь к а. Ні, я вірю в сцену! Я вірю в її високу вагу: вона мене ласкою відігріла, і я мушу їй послужити!

К в і т к а. Марусе! Тікаймо звідсіль! Я тобі дам другий рай: жоною моєю, дружиною вірною зі мною тікай. Я тебе оточу розкошами, я тебе обів'ю коханням, я тебе сп'яню ласками...

Л у ч и ц ь к а. Не знаджуйте, не спокушайте! Ах, яке плохе і бездольне в нас серце: і образи дарує, і все нудиться за минулим... Ой, що мені з цим катом (на серце) чинити?!

К в і т к а. Марусе! (Притягаючи її стан).

Л у ч и ц ь к а. Бога ради! (Слабко борониться). Та коли б мені хто поміг вас з пам'яті викинути, я б щаслива була!

К в і т к а (обійма її), Марусе! Квіточко!

В И Х І Д ХІІ

Ті ж і Антипов.

А н т и п о в (за дверима). Можно войти?

Л у ч и ц ь к а (виривається, зрадівши). Можно, можно.

К в і т к а. Марусе! Що ж се! Знущаєшся?

Л у ч и ц ь к а. Тихо!.. Дай дух перевести, обмислитись дай...

К в і т к а. А, так кінець!

Лучицька скрикнула, а він зупинився як вкопаний.

А н т и п о в (весело). А, мы уже встали? Ручку, ручку за это, божественная, сердцекрушительная дива! (Целует). Нет, не шутя, что с вами было? Все в трауре... я голову потерял. (Не заметил Квитки, садясь спиною к нему).

Л у ч и ц ь к а (з зусиллям, намагаючись погамувати хвилювання). Просто... неможется... простудилась... у нас сквозняки...

А н т и п о в. Да, да, и это возможно. Я уже громлю нашу думу за театр... Да! Но ничего особенного?

Л у ч и ц ь к а. А вы уже готовы были предполагать... нечто ужасное? (Поглядає з тривогою на Квітку).

А н т и п о в. Нет, honni solt, qui mal y pense! Но ведь на сцене возможна всякая несправедливость, особенно на провинциальной. Я потому вас и прошу: бросьте зту сцену, переходите на столичную; там ваш талант развернется и засверкает чудным огнем, а здесь, в провинции, да еще при однообразии ролей, он заглохнет... Верьте моей искренности, дорогая Марья Ивановна, — я вас глубоко уважаю и люблю, и мне было бы жаль увидеть ваш ранний закат... А он неизбежен, — зто сила вещей.

Квітка поривається вийти; але під час репліки пішов непомітно в спальню.

Л у ч и ц ь к а. Может бьгть, не знаю... Но здесь меня любят, а всякая любовь есть эгоизм... да еще какой! (Побачила, що Квітки нема). Где это Квитка делся, вы не заметили?.. Хотела вас познакомить... Странно... Какая я, право, рассеянная хозяйка, и не простилась... Да, так любовь — эгоизм...

А н т и п о в. Вы правы, но от этого вам не легче...

Л у ч и ц ь к а (все більш хвилюючись). Какое легче? Этот эгоизм — неотразимая сила: он пытка, ужас!.. (Вбік). Куди б він дівся?.. (Антипову). Он ломает всего человека, разбивает в один момент все идеалы и делает его забавою чужой воли...

А н т и п о в. Вы очень зкзальтированны... У вас, вероятно, жар... Да, да! Знаєте что? Отправляйтесь прямо в Москву и дебютируйте в Малом: я и протекцию, и письма, и, наконец, сам с вами поеду...

Л у ч и ц ь к а (тисне йому руку). Спасибі! Щире наше спасибі за ваше участие... (Прислухається). Но я туда не гожусь... (Вбік). Ні, се щось так... (Антипову). Все то, чем вы здесь восхищаетесь и називаете художественным воспроизведением жизни, будет там чуждым, фальшивым!

Чути стук.

Ай! БожеЕ!

А н т и п о в. Что с вами?

Л у ч и ц ь к а. Выстрел?

А н т и п о в. Что вы? То хлопнула дверь.

Л у ч и ц ь к а. Правда?

А н т и п о в. Верьте!

Л у ч и ц ь к а. Видите ли, как у меня расстроены нервы! (Вгамувавшись). Да, для той сцены нужно будет все моє родное забыть и переродиться... Здесь я — оригинал, а там буду копией, и плохой: там нужна школа...

А н т и п о в. Нет, нет и нет! Вы не простой, заурядный талант, который на помочах водят, вы гений. Это я говорю вам без лести! А для гения школа не нужна...

Л у ч и ц ь к а (з хвилюванням і навіть сльозами в голосі), Полноте, какой я гений? Гений єсть сила, могучая, властная, гений верит в себя и в себе удовлетворение жизни находит; для него все прочие терзания страсти ничтожны, он выше их всех! А я... Андрей Витальевич, я, должно быть, и не талант даже...

А н т и п о в. Что вы? Что вы? Откуда такая мрач-ность и недоверие к себе?

Л у ч и ц ь к а. Не знаю... А я только не дорожу своим призванием... И брошу, кажется, сцену...

А н т и п о в. Вы с ума сошли? Это было бы преступлением, ужасающим... У вас инфлюэнца, решительно инфлюэнца.

В И Х І Д ХІІІ

Ті ж і Палажка.

Л у ч и ц ь к а (няні, що ввійшла). Не бачили Антона Павловича?

П а л а ж к а. Ні, не виходив.

Л у ч и ц ь к а. А поглядіть.

Палажка виходить.

А н т и п о в. Вы встревожены?

Л у ч и ц ь к а. Нет, просто интересно... Сльшите, какая беготня?

А н т и п о в. Поезд пришел... Пассажиры...

Л у ч и ц ь к а. Видите ли, куда я гожусь? (Встає). Нужно лечь...

А н т и п о в. Отдохните, отдохните... Вы расстроены, потрясены... Оправляйтесь; без вас торичеллиева пустота...

Л у ч и ц ь к а. Вы преувеличиваете... А Квятковская?

А н т и п о в. Что вы? Смеетесь? Она в сравнении с вами ничтожество... просто жалка...

Л у ч и ц ь к а. Я искренне ее считаю талантом... Да и вы ж сами что писали о ней... Даже во вчерашнем номере?

А н т и п о в. Мало ли что мы не пишем? Нашим пером водят всякне осложнения... Нас между строк читайте...

Л у ч и ц ь к а (прислухається). Нет, шум...

А н т и п о в. У вас, дорогая, галлюцинация слуха... (Цілує руку). Я пришлю доктора. (Виходить).

Л у ч и ц ь к а. Ух, насилу!.. Мало не зомліла. (Па-дає в крісло). Як тяжко перемагати себе... Я мов отерпла... (Тре собі лоба). Треба... нагло чогось... (Схоплюється). Як божевільний вискочив... а я сиджу! Побігти, розпитать, розшукать... (Бере шляпу, платок, але все падає з рук). Несила... впаду... (Хапається за крісло і повернулась). Ай! (Побачивши, в дверях Квітку). Ви?! Живі?! Як я вимучилась! (Нервово ридає).

К в і т к а (бере її за руку). Марусе! Сльози? Тобі жаль мене?

Л у ч и ц ь к а. Ах, як жаль!..

К в і т к а (обнімає). Моя! Моя! Я захлинусь від щастя!

Завіса

ДІЯ ТРЕТЯ

Кінець панського парку. Направо гарненькі офіцини з верандою, що заросла виноградом. Ближче до передкону справа ж садова мебіль. Посередині квітник. Наліво далі ідуть дві доріжки.

1 2 3 4 5 6 7