Та як же його зразу укоськати моїх батьків? Трудна річ, тут треба поволі.
П а в л о. Що? Ти сподіваєшся ще на згоду з своїми?
М и х а й л о. Атож!
П а в л о. Ха-ха-ха! От ушкварив! Та швидче в мене на долоні волосся виросте, ніж це станеться; і в думку собі не клади!
М и х а й л о. Чого ти так думаєш? Тепер не ті часи, щоб вони мою волю захотіли в'язати, та й люблять, — не чужий же я?
П а в л о. Тим-то, що люблять, то й будуть рятувати тебе; це ж для них "бесчестие званню".
Ми х а й л о. А як я не схочу їхнього рятунку?
П а в л о. Проклянуть. Тут уже так і клади: прийдеться з родом поламати навіки!
М и х а й л о. А далі що?
П а в л о. Жити своїми руками і завойовувати невпинною працею собі щастя.
М и х а й л о. Трудне щастя...
П а в л о. Звісно, шлях терновий; треба з певними силами рушати в дорогу. Але я тебе на цьому шляху не покину, вір!
М и х а й л о. Знаєш, і піп не повінча без согласія батьків...
П а в л о. Пусте! Ми вже про це балакали з дядьком твоїм; він домовить і попа!
М и х а й л о. Правда, правда; тут єдиний дядько поможе. Тільки почекай!
П а в л о. Що, страшно зразу одцуратися од панських розкош і придоб?* (*Придоба — зручність.)
М и х а й л о. Не страшно, а безглуздо, не спробувавши броду, кидатись у воду. Коли все одно ламати, то чому не зробити проби? Ану ж переконаю їх і випрошу згоду? Батько мій чоловік простий і не надто уже лихий; мати драматургію нехай і зробить, але...
П а в л о. Тож-то, що але: одкриєш таїну та гвалту наробиш! Слухай мене: кинь оті проби, їдьмо мерщі з Катрею: адже над нею висить тяжкий меч!
М и х а й л о. Як же його так зразу? Та от візьми, щоб поїхати повінчатись, упорядитись як-небудь треба грошей; то як же я обійдусь без батька?
П а в л о. Так-так, правда... дарма! У мене оце умерла тітка і по духовній одписала тисячу карбованців; вони там мені й прислані опекою. Візьми їх, серце!
М и х а й л о. Спасибі, друже! Але остатніх твоїх грошей не візьму: коли я і чим їх віддам?
П а в л о. Не плети абичого, тут діло іде про чоловічу жизнь, а ти будеш у якісь гонори грати! Хіба лишень для того, аби крутить!
М и х а й л о (чуло). Друже мій, Павле! Невже ти мене важиш за паршиве ледащо? Невже я буду здатен усе, що придбав найкращого у своїй душі, закинути ласощі ради? Невже ти мені більше не ймеш віри? Чи ж я упав так низько, чи безповоротну підлость вчинив? Чого ти мене кривдиш — що я один раз хочу побалакати з батьком за неї?.. Таж я серце своє готовий оддати за Катрю...
П а в л о. Угамуйся, друже! Вибач мені: може, справді у мою голову одне погане лізе? (Пригорта його). Тільки слухай, коли уже наважився з старими побалакати, то не одсовуй справи! Бо, не дай боже, дійде чутка до двору, то сяк чи так, — а замордують твою милу.
М и х а й л о. Я сьогодні конешне перебалакаю, а там, як не в лад, то я мерщі — до вас.
П а в л о. Ну, як знаєш; тільки поводься, як твоє серце прокаже, та не бари діла! Я ще з тиждень пробуду в цих краях у дядька. У його й гроші твої лежатимуть.
М и х а й л о. Не вимагай мене, серце, за гроші: вони тобі знадобляться на чорний день.
П а в л о (устає). Ти знов своє? Твоє діло та Катрине і є той чорний день: мені ваше діло дороге; то не смій мені й писнути, бо, їй-богу, ще поб'ю!
Михайло, усміхаючись, обніма Павла.
А мені на чорта вони, оті гроші! Поки оці мозольні руки не одсохли, — працюватимуть; та чи багато мені й треба!.. На діло — друга річ, а для мене самого...
М и х а й л о. Поки самого, а — усміхнеться доля, то й власного щастя заманеться...
П а в л о. Кому, нам? Гай-гай! Не на те пішли! Нам, лихом битим боякам, не про своє щастя дбати! Наша доля, Михайло, може, десь у тумані гойдається на гілці... Ну, прощай! Не дбай же тільки про себе самого, а пам'ятай, що в твоїх руках чужа жизнь! (Хутко обніма і виходить).
Михайло проводжа.
В И Х І Д ІІІ
Михайло сам; вертається з рушницею.
М и х а й л о. От тобі і щастя! Швидко минув чарівний сон: розбуркав Павло грубо, жорстоко, — і сувора доля, з турботами, з нуждою та скрутою, грізно стала перед очима... (Бере рушницю, опирається на неї). Але Павло правду казав: страшно за мою зірочку! Треба рішатись батьку сказати. Тільки як його підійти? Язик не повернеться. Коли б як наздогад; або призвичаїти потроху до цієї думки... А може, матері перше сказати, попросити? Просто голова туманіє... А треба, треба! (Замислившись, іде).
Декорація хутко міняється.
Картина 2
Дворище Дзвонарихи. Направо хата, збоку сінешні двері; за хатою садок. Ліворуч — тин і причілок другої хати, Дмитра Ковбаня. Просто — повітка й ворота; за ними йде вулиця. По той бік мріють городи, а над заленочком садків здаля сяє хрест і баня церковна. Вечір. Спочатку ясно, а під кінець сонце заходить і сутеніє потроху.
В И Х І Д І
Дзвонариха стара і Катря.
Д з в о н а р и х а (виходить, обпершись на Катрю, і сіда на призьбі). Ху-ху! (Оддихує). Хвалити милосердного бога, і не гадала, і не сподівалася уже більше бачити ясне сонечко, небо святе, а господь і привів.
К а т р я. Я така рада, така рада!
Д з в о н а р и х а.І я рада, доню: раз за тебе, а друге, що мені дано ще пільги спокутувати гріхи мої. (Позирає кругом). Як же славно тут дихати свіжим повітрям; дух який іде з садочка: гвоздиками, любистком, пахне... Дихала б і не надихалась!..
К а т р я. Дасть бог, мамо, швидко одужаєте тепер: я вже так молилась, на часточку подавала. Сьогодні і паніматка в церкві питались про вас і проскурку ото дали.
Д з в о н а р и х а. Спасибі їй, що згадала; як одужаю, то й я одслужу їй чим-небудь. А от, доню, чим оддячимо лікареві та паничеві, отим спасенним душам?!
К а т р я. Молитвою хіба однією.
Д з в о н а р и х а. Без їхньої добрості пропала б я... А що з тобою, сиротою, було б, — то й подумати страшно! Що вже лікар добрий, а що панич Михайло, — то такого й не бачила: щодня навідував. Тебе от читати довчив. Не знаю, у кого й удалася ота дитина? Хіба в дядька?
К а т р я. У якого, мамо?
Д з в о н а р и х а. У пана Олександра, брата нашого пана. Наші пани з ним у сварці з того часу ще, як він оженився з простою дівчиною, кріпачкою.
К а т р я. Як? З простою?
Д з в о н а р и х а. Еге, з Мотрею Пальоною.
К а т р я. Хіба бува, що пани беруть селянок?
Д з в о на р и х а. Рідко, але трапляється.
К а т р я. Ну, а покійні старі пани? Дозволили?
Д з в о н а р и х а. Прокляли були. Стара пані трохи не вмерла; по лікарів аж до Києва посилали... Уже перед смертію тільки помирилися, та й то сестра Анна Дмитровна перепросила уже, а наш то ще наговорював на брата, приску* (*Приск — жар.) підсипав, і до сього часу зашморгом дивиться, а надто наша пані: не дозволю, каже, мужичці переступити порога свого!
К а т р я. Так наші пани такі немилосердні? Господи!
Д з в о н а р и х а. А ти ж думала?
К а т р я. Лихо тяжке!
Д з в о н а р и х а. А тобі що?
К а т р я. Так... (Зітхає). А як же пан Олександер живе?
Д з в о н а р и х а. Нічого... Чула, — гаразд! Тільки все-таки йому тяжко: пани одцурались, одкинулись...
К а т р я. Так-так, — одцураються... всі одцураються... що мужичку ввів до панського роду!.. Бідний він! (Зітха і сидить мовчкщ перебираючи кісниками).
Д з в о н а р и х а (оглядає дворище кругом). А в тебе порядок у дворі, по-хазяйськи, по-хазяйськи, дитино! (Цілує її). От якби покійний батько побачив тепер тебе, радувався б, боже як! Не привів господь, а любив він тебе страх як! Ти пам'ятаєш батька?
К а т р я. Пам'ятаю: вуса були сиві, довгі; співали в церкві, мене з собою брали. Навіть на одчитування до мерців ходила була з татом. Спочатку боялася покійників, а далі привикла... Я й тепера їх не боюсь!
Д з в о н а р и х а. Живі, доню, страшніші! Тепер у мене тільки й думки, тільки й молитви, щоб тебе оддати до рук щирої, чесної людини, одружити! Привів би бог побачити дитину свою щасливою, порадуватись на неї, то тоді й очі закрити безпешно.
К а т р я. Мамо, годі про це! Не кину я вас, аби ви мене не кинули!
Д з в о н а р и х а. То вже божа воля.
К а т р я. Ні, я не про смерть кажу, одведи господи...
Д з в о н а р й х а. А про що ж?
К а тр я. Так, про всякі пригоди.
Д з в о н а р и х а (цілує її). Сумна ти чогось: все зі мною та зі мною, то й занудилась; не знать що в голову лізе. Ти б пішла до подружок абощо... а то подивись, як ти змарніла, мов зів'яла...
К а т р я (з сльозами прилада до матері). Зів'яла, мамо!
Д з в о н а р и х а. Дитино моя люба! Що з тобою?
К а т р я (утира хутко сльози). Нічого, мамо... вас шкода!
Д з в о н а р и х а. Голубко моя! Чого ж ти за мною так побиваєшся? Час і про себе думати...
К а т р я. Цитьте, мамо! Он Дмитро сюди йде!
Д з в о н а р и х а. А, Дмитро? Моторний, доню, хлопець, хорошого роду і до нас, сиріт, лине, бо й сам сирота...
В И Х І Д ІІ
Ті ж і Дмитро.
Д м и т р о. Здорові були, мамо, з неділею! Уже й з хати вийшли? Здрастуй, Катре!
К а т р я. Здрастуй!
Д з в о н а р и х а. Слава богу, Дмитре, дибаю потроху; уже час і за діло братися.
Катря одходить і почина дещо прибирати; здійма глечики з тину і зносить до хати тощо.
Д м и т р о. Де ж вам трудити себе? Спочивайте!
Д з в о н а р и х а. І то вже належалася; заїла багато чужої праці. От і ти, — не знаю, чим уже й одслужу, — оплів, охаїв наш дворик і всім нам, сиротам, допомагаєш.
Д м и т р о. Яка там поміч? Не варт про те й говорити. Зайвий був час, а руки не куповані.
Д з в о н а р и х а. Хоч і не куповані, так здалися б на своє діло, а не на чуже.
Д м и т р о. Не яке воно й чуже! Мені, може, ваша сорочка ближче до тіла, ніж своя. Що я? Один собі, як палець, — бурлака, та й годі! Багато мені треба? Заробив що чи де заробив — не велика журба. А от вам — друге діло: ви слабі, а Катря молода; і коло вас, і коло господарства сама побивається... Як же не пособити? Такій молодій дівчині і надірватися можна! Я ж не скотина яка нечувственна!
Д з в о н а р и х а. Нехай уже тобі за твою добрість господь оддячить!
Д м и т р о. Мені, може, — коли ви оце слабі були, — серце шарпалось, як гляну було на Катрю, що вона як тінь яка ходить! Я б, може, радніший був свої руки підложити, а не те що зробити яку мализну...
Д з в о н ар й х а. Та бачу, бачу, козаче, що тобі дочки жалкіше, ніж старої...
Д м и т р о.