І Тимофій замість того, щоб сплюнути, проковтнув його!
Оля схлипувала над картою. До неї підійшов Куприк.
Справедливо було б з самого початку штурманом експедиції призначити його, а не цю безпорадну дівчинку. Проте старий морський вовк розумів і Григорія Савича: раз Оля і поняття не має, як користуватися картами і читати їх, хай навчиться. І він підкорився необхідності. До того ж матроси мусять бути дисциплінованими, витриманими, чемними, а надто щодо дівчат. Куприк і уявити не міг, як би ото він сказав Григорію Савичу: "Бач, призначили її, а вона куди завела!" Так ні один матрос в світі не міг сказати, не до лиця, це людям, висоленим морем, загартованим у бурях і штормах. Тому Куприк ні разу навіть не наближався до Григорія Савича, ні разу не дозволив собі лізти з порадами до Олі. Та коли вона розгублено спинилася, коли заплакала, дивлячись на карту засльозеними очима, йому стало жаль її.
— Можна, Олю, поглянути на твій компас? — спитав він.
Оля крізь сльози простягла йому експедиційний компас. Він був неушкоджений, правильний, як слід показував на північ синьою стрілкою і на південь червоною стрілкою.
Взяв Куприк у руки карту і компас, і в нього враз роздулися ніздрі. І став він високим, сильним.
Григорій Савич, поглянувши уважно на обох, спитав:
— Що тут у вас сталося?
— Та нічого,— відповів Куприк і неначе спиною своєю Олю затулив.— Ми трохи збилися.
Інший хлопець поспішив би скинути провину на Олю, ще, може, й висміяв би, а Куприк затулив її отим словом "ми". Бо хто це ми? Це можуть бути і Куприк та Оля; і Куприк, Оля та Григорій Савич, і ціла експедиція...
Григорій Савич подумав: "От у Куприка в мета життя — стати матросом, а ця мета робить його великодушним, красивим". А Оля своє подумала: "Куприк товариша не потопить, а підставить плече й допоможе". Вона вдячно позирала на Куприка і від чистого серця вважала, що на світі немає кращого хлопця за Куприка. Якби ж він знав це! А втім, не до Олі йому було. Щось інше привернуло його увагу. Він заглибився в карту і як підвів голову, то вже не весело, а турботливо, заклопотано.
— Що там у тебе, Купріяне? — стривожився Григорій Савич.
— Це не болото,— відповів тихо Куприк.— Це Тринадцята трясовина.
Як не сказав це тихо Куприк, а всі враз стихли. Про Тринадцяту трясовину всі знали. Є різниця між болотом і трясовиною. Болото хоч і залите водою, так не глибоке, вгрузнеш по коліна і намацаєш під ногами твердий ґрунт. Трясовина ж залита тванню, і ця твань іде в глибину. Біда тому, хто, не роздивившись, ступить сюди. Зразу загрузне по коліна; почне вилазити, та замість того, щоб вибратися на берег, застряне ще дужче. З води можна виплисти, з болота — вистрибнути; твань своєї жертви не випустить... Чим дужче жертва борсається, тим глибше засмоктує її трясовина — по стегна, по пояс... І затягне повільно, не хапаючись, як затягає удав у пащеку бідолашну сарну...
З трясовини йшов важкий дух. Поверхня її в тих місцях, де не росла трава, була не гладенька, рівна й весела, як на річках і озерах, а вкрита, як жаб’яча шкіра, зеленими бульбашками. Бульбашки ворушилися, тіснили одна одну, лопалися, заражаючи все довкола важким духом.
І зовсім стало тихо, коли Куприк, взявши Григорія Савича за рукав, показав на кущ верболозу, що ріс на межі берега і трясовини. Там, стягуючи дві гілки, закрутилася вісьмірками гадюка. Трясовина і гадюка! Хоч кому страшно стане. Явтух злякано позадкував, Білан тривожно і застережливо заскавулів. На довершення всього Женька скрикнув:
— Та ви гляньте сюди! Тут ось череп і дві схрещені кістки намальовані, як на стовпах високовольтної передачі!
Всі голови повернулись до сосни. На широкостесаному стовбурі побачили такий малюнок, як описав Женька. Череп і кістки попереджували експедицію про небезпеку. Всі збилися докупи і позирали то на страшне зеленкувате болото, то на змію, що вигрівалася проти сонечка, то на напис.
— Я виламаю лозинку і вб’ю її! — палко промовив Женька.— Ач як закрутилася!
— Стривай трохи,— придержав його за руку Григорій Савич,— і послухай, що я тобі розкажу.
Григорій Савич знайшов поглядом широко розкриті, повні тривоги й цікавості Хомині очі — Хома вмів надзвичайно гарно слухати — і почав свою розповідь.
Розповів він таке.
Діялося це давно. Хлопці Іван та Василь надибали в болоті гніздо дикої качки. Вирішили видрати. Притягли до болота повалену вітром деревину, примостили, щоб перейти по ній до гнізда. Іван взявся держати деревину, Василь поволі пішов по ній. І тут відбулася трагедія. В качине гніздо заповзла гадюка. Коли Василь простяг руку в гніздо до яйця, змія вкусила його за палець. З болю і від жаху Василь одсахнувся і впав у болото. А то було не звичайне болото, а трясовина...
— Ой! — з жахом вигукнула Оля.— Він-бо ж не вилізе, вона засмокче його!
Хома витер з лоба холодний піт. Підвів очі на Григорія Савича:
— А Іван хіба не кинувся рятувати його?
— Чого ж не кинувся? Кинувся! — аж затрясся Пилип.— Правда ж, Григорію Савичу!
— Правда,— відповів Григорій Савич.— Почав підсувати ближче до Василя деревину, зчинив крик. Та поки люди прибігли, то замість Василя на болоті побачили тільки його картуз...
— Коли б його гадюка не вкусила,— сказав з притиском Женька,— то він учепився б за деревину і врятувався б. А коли вкусила, то, звичайно...
Цю подію всі гостро переживали.
Полісся — легко сказати! А які тайни знає воно! Які трагедії відбувалися в глибині його хащ, його драговинні...
Розділ дванадцятий
Після того як Оля віддала Куприкові компас і маршрутну карту, її впізнати не можна було: йшла з Люсею і щебетала, або, коли говорити хлоп’ячою мовою,— пискотіла, пискотіла...
Коли б Куприк не був майбутнім матросом, він почув би багато цікавих речей про Олині плаття, про її ручку-самописку, котру поламала Олина сестра Галька; про Гальку, про те, як Галька засунула у глечик голову і не могла її назад витягти, і про інше таке й подібне.
Але Куприк був майбутній матрос. Матросам не до дівчачих розмов. До того ж його полонила думка найшвидше жабоїдом стати. Вигадавши фантастичну історію, щоб обдурити довірливу Олю, він сам повірив у неї. От як поїсть тієї страви, то одразу його вижене вгору, тоді поставлять його на крейсері не палубу драїти та кокові допомагати, а до найбільшої морської гармати. І, примружуючи очі, Куприк бачив себе високим, сильним, красивим, в одягу воєнного моряка, з стрічкою на безкозирці, котра спати не дає таким мрійливим хлопчакам, як Куприк. І вже ждав, не міг діждатися обідньої пори, коли Григорій Савич підкине руку з годинником і скаже: "Привал!"
Наздогнавши Пилипа, Куприк придержав його за руку і гаряче прошепотів:
— Я теж хочу такої печені покуштувати. Ви її на сковорідці пряжили, еге?
— Еге,— відповів Пилип, не розуміючи ще, куди хилить Куприк. І віддався солодким споминам: — Так то ж дома. Там баба Текля сковорідку геть викинула, нову купила. А тут як Григорій Савич викине, де ж взяти нову? Бо дівчата гидуватимуть...
Куприк і Пилип задумалися. По хвилі й Хома обізвався:
— Мене мати з собою чотири дні за стіл не садовила. Жінки на це діло ніжні. А в нас же і Люська, і Олька. Запискотять так, що й радий не будеш.— Потім Хома ще не таке сказав: — А вони смачні! І як люди не розуміють, що така сила поживи пропадав задарма! — Він оглянув болото, де на всі голоси шкварчали, кумкали й щебетали жаби, і додав, відповідним способом переказуючи те, що чув від Григорія Савича.— Кажуть, Полісся бідне! Так тут же незліченні багатства, треба тільки зуміти взяти їх!
— Ти це про які багатства? — наблизившись до хлопців, спитав Григорій Савич.
Пилип та Куприк змовкли і поховали в землю очі. Хома відказав щиросердо:
— Та це я про жабів. Бачите, скільки їх тут!
Григорій Савич, хоч і звик уже до всяких несподіванок, усе ж розгубився. Спочатку Хомина думка здалася йому дикою, несусвітною, бо він, як і кожен представник слов’янського племені, не уявляв собі чогось огиднішого за жабу. Але тут же в нього промайнула думка про умовність людських уподобань. Китайці вважають, за ласощі трепанга — морського черв’яка. Полінезійці полюють за морськими черепахами, споживають їх яйця, а щодо французів, то, як відомо, вони не одмовляються ні від жаб’ячого філе, ні від рагу з нього.
Усе це промайнуло в голові Григорія Савича і зразу ж зникло. Перед ним стояв Куприк і, дивлячись у вічі, говорив з надією:
— Он хлопці вже їли їх, так бачите, як їх повиганяло! Бо ціле літо на Скапенівку ходили, курінь там у них, земляну ніч викопали, щоб було де їх смажити. А що з Пилиповою бабою трапилося, так то вони вже перед екскурсією на прощання поласували. І я теж хочу.— Тут Куприків голос задзвенів.— Чого це вони ростуть і ростуть, а я, мов гриб, застряв на одному місці!..
Такий зворот думки звеселив Григорія Савича.
Цікава історія трапилася з Пилипом. Він, що тільки один раз з Хомою спробував французької страви, і собі щиро повірив у дійсність картини, намальованої Куприком. Враз перед його очима постала і Скапенівка, і курінь, і земляна піч... Пилип не стримався, вигукнув захоплено: "Ух ти ж!" — і, звівши очі на Григорія Савича, сказав:
— Бо в жаб’ячому м’ясі вся сонячна енергія! Бачите,— він показав на болото, де шаленіли від сонця, тепла й води жаби.— Цілісінький день проти сонечка вигріваються! Самі малі, а кричать як! Це тому, що в них енергії ніщо стримати не може!
До цього Куприк так само натхненно додав:
— І волога. Ні в чиєму м’ясі не буває стільки вологи, бо ніхто стільки не барбається у воді, як вони, та ще тут, у Поліссі. Бачите, скільки тут озер, боліт? Все м’ясо їх насочується вологою. А волога — мати всьому. У нас в колгоспі ще й не завесніє як слід, а вже всі поспішають закривати вологу. Є волога — все росте, як з води йде. Немає вологи — і все никне. І я теж никну, бо немає вологи в мені, а як наїмся цього м’яса, зразу вижене мене; як Пилип і Хома стану, а може, ще вищий і шовковистіший...
Як він замовк, обізвався Женька:
— Григорію Савичу, він же матросом хоче стати. А, бач, дрібненький який. А всі матроси високі, як пальми, бо тільки на довгій нозі кльош може красиво метлятися. Григорію Савичу, ви дозвольте Куприкові...
Про себе Женька мовчав.
Оля стояла, мов нежива.