І другий. Цей настрій ховався в Григорія Савича на самому дні серця, під купою всіх денних клопотів. Пов’язаний цей настрій був з Ієреміадою. Коли 6 маршруту не змінили, пішли б у Білу Криницю. Там йому напевне пощастило б побачити Ієреміаду. Під час останньої зустрічі вона так дивно зазирала йому в очі, тільки що не казала: "Григорію Савичу! Не зважай ні на того студента Колю, ні на Олега Кучерявого. Дивись тільки в мої очі, а вони кажуть правду". Але Григорій Савич більше зважав тоді на квіти, якими була прикрашена коляска мотоцикла Олега Кучерявого. Довго потому Григорій Савич м’яв собі чуба: "Ех, було б заплющити очі на ті дурні квіти. Було б... Ну, нічого. Все виправлю в Білій Криниці. Там уже розуму мені ніщо не затьмарить".
Може б, усе так і сталося, але замурзана Олина рука повергнула важіль в другий бік, і хай тепер Ієреміада бродить по Білій Криниці! Курс змінено. Маленький капітан спрямував корабель експедиції не на північний схід, а на північний захід.
...А з Ієреміадою вийшло так, як розраховувала Оля. Вона примчала на попутній машині в Білу Криницю і проблукала там до самого вечора, все розпитувала про новопшеничанську експедицію. Даремно! Про таку експедицію ніхто тут і не чув!
Коли б Оля бачила, як Ієреміада плакала, повертаючись з Білої Криниці, їй напевно стало б шкода дівчини, і вона сказала б: "Коли ти так любиш нашого вчителя, то я віддам тобі його". Але Оля була далеко від Ієреміади, то й не віддала їй Григорія Савича.
Вночі в Ієреміади боліло серце, вона не могла заснути і промучилася до ранку. І вранці була недужа.
Але прийшов бригадир, приніс повен двір гамору. В колгоспі відкривали пекарню і кухню. Бригадир запрошував Ієреміаду варити борщі для колгоспників.
Ієреміада любила своє діло.
— Добре,— одповіла Ієреміада,— піду попрацюю. Для чого ж і вчили мене?
І почала ходити на роботу в колгоспну кухню.
Жила в селі баба Галущиха. Вона варила такі борщі, що коли хто сяде до столу, то не знає, що діє: їсть український борщ ти п’є той нектар, що його споживали старогрецькі боги, зібравшись на Олімпі.
В колгоспній кухні обидві й зустрілися — Ієреміада і баба Галущиха, котру вона зразу ж назвала Немидорою Харлампіївною. Ієреміаду баба Галущиха чукикала колись на руках, то й була вона для неї не дівчиною, а дівчинкою, навіть дитиною, а то й дитям.
"Ну що те дитя тямить у борщах? У технікумі навчалася? Технікум технікумом, а дитину треба навчити такі борщі варити, щоб робочий чоловік з’їв миску і сказав: "Якщо можна, то ще насипте".
Ієреміада не ставала впоперек Немидорі Харлампіївні і пильно дослухалася. Немидорі Харлампіївні це подобалось. Але незабаром сталася обставина, яка ускладнила життя в колгоспній кухні.
Йдучи одного разу біля підкатів, де збиралися трактористи після роботи, Немидора Харлампіївна почула, як Семен Халява сказав: "Ієреміада такі борщі може варити, що куди тій Галущисі". Від цих слів Немидорі Харлампіївні аж дух забило. Другий тракторист, Лука Гречаник, докинув: "Торік, як орали на третій балці, запросили її нам їжу готувати. Вона й показала клас: Тангенс Петро три миски борщу упоров, по четверту підійшов, тільки пізно. Правда ж, Петре?"
Петро мав справжнє прізвище Сидоренко, однак всі його Тангенсом називали у вічі і поза вічі. Він удавав, що сердиться, то й тепер підніс Гречаникові кулака під носа й поцікавився:
— А такого Тангенса не бачив?
— Е, ні, ні...— позадкував Гречаник.
Немидора Харлампіївна, скориставшися з цього, мерщій чкурнула в кухню. І була все одно що варена. Ієреміада про подію біля підкатів нічого не знала. Побачила зов’ялу Немидору Харлампіївну і зразу до неї: "А чого це ви такі, бабусю? Може, нездужаєте? Чи не болить голова? Чи, може, серце? І проти серця є. Ось бачите, в пляшечці!" Набрала в кружку води, одрахувала з тієї пляшки крапель, дала випити Немидорі Харлампіївні, зібгала свій светерок, поклала в куточок на лаву, запрошує: "Приляжте, бабусю, воно одразу полегшає". Помогла прилягти, ще й черевики з ніг постягала і красиво рядочком біля лави поставила. Полежала трохи Немидора Харлампіївна, а як відпустило, почала нишком, ніби вперше побачила, придивлятися до Ієреміади. Висока, ставна, лице чисте, волосся підібране під косинку — ніде єдиної волосинки,— погляд одкритий, а волошкові очі так і ваблять до себе. Немидора Харлампіївна з гордістю думала: "Від такої дівки перепаде не одному бідоласі. Недарма говорять і про студента Колю, і про Кучерявого, і про вчителя Григорія Савича". Але баба Галущиха не осудила Ієреміаду, а, навпаки, додала: "Так їм і треба. Бо коли хлопців у руках не держати — зледащіють, поганці!"
Отак, незважаючи на інцидент з трактористами, Немидора Харлампіївна віддала своє серце Ієреміаді. А незабаром ще дужче полюбила її.
Ієреміада кришила капусту й казала Немидорі Харламіїіївні:
— У нас в технікумі, та й у багатьох кухнях, куди ми ходили на практику, вже поставлено машини, руками ні кришити, ні чистити не доводиться.
Це було новиною для Немидори-Харлампіївни, і вона спитала недовірливо:
— Картоплю теж чистить машина?
— Чистить — ствердила Ієреміада,— хоч вічка все ж доводиться руками виколупувати.
Розповідь збентежила Немидору Харлампіївну. Вона з сумом подумала: "Розледащів народ. Діди й прадіди руками чистили і нічого — жили і бога хвалили".
Ці думки викликали навіть підозру до Ієреміади. "Певне, чистити не хочеться, то й говорить про ті машини..." Галущиха прискіпливо глянула на Ієреміадині руки. Те, що побачила вона, вразило її.
Руки дівчини не кришили капусту, а строчили; за ними встежити було важко — тільки ніж мигтів та посувалися під нього пальці, довгі й гнучкі, як у піаністки.
У Немидори Харлампіївни було велике й справедливе серце. Стежила за тими пальцями, немов слухала музику, Вголос вона нічого не сказала, підвелася, стала по другий бік столу, взяла в руки ножа. В кухні зацокотіли два ножі.
Від літ баба Галущиха обважніла, руки в неї не були такі тонесенькі й легкі, як у Ієреміади. Але пальців своїх Немидора Харлампіївна не віддала на поталу часу. Хай Ієреміадині руки були куті з платини, срібла й лебединого пуху, хай! Але ж, крім цих благородних металів, є і бронза на світі. І проти Ієреміадиної платини, срібла і лебединого пуху баба Галущиха виставила найблагороднішу бронзу, ту, з котрої колись були куті мечі із котрої тепер виливають погруддя Героїв і Героїнь. Ієреміада ще не бачила в роботі Немидори Харлампіївни, а тепер побачила і ножа сивого випустила. Стояла зачарована, трохи розкривши рота з ніжними рожевими губами. Як одійшла, сказала:
— У нас в технікумі ніхто так не вміє! Кажуть, я січу добре, та куди там мені!
Жінки почали з пошаною ставитися одна до одної. Від цього в кухні робота кипіла. Механізатори, доярки не могли нахвалитися обідами. А тим часом Семен Халява вів свою лінію.
— І все ж таки,— сказав він якось Тангенсу Петрові,— ніхто не зварить такого борщу, як Ієреміада.
— Не скажу, що у неї погані борщі,— відповів Тангенс Петро,— але куди їй до баби Галущихи!
— Хто з них краще варить, можна легко вирішити,— втрутився Лука Гречаник.— Хай вони викличуть одна одну на змагання! Тоді й побачимо!
Коли Тангенс Петро і Семен Халява про все поінформували Ієреміаду і Немидору Харлампіївну, остання вдарилася в поли і зразу ж з мокрим рядном накинулася на трактористів.
— І вигадають таке, чорт батька зна що!, Чи вам часу дівати нікуди, чи святої роботоньки немає?! Вік прожила без змагання і нічим, слава, богу, люди не штрикали у вічі. Ідіть геть, забирайтеся, щоб я вас і у вічі не бачила!
Баба Галущиха розходилася, бо боялася, що змагання внесе в кухню ворожнечу, посварить бабу Галущиху з Ієреміадою і зробить з кухні не місце, де баба Галущиха священнодіяла біля столів і печі, а пекло. В пеклі ж баба Галущиха не могла бути пасивною особою. Вона не належала до тих, хто любить, щоб його смажили на сковородах; а сама любила банити у киплячій смолі грішних, а як підвернеться під гарячу руку, то й праведних. Могла й Ієреміаду в запалі в ту смолу посадити, ще й жару підсипати. А дівчину вона полюбила. Отож і розходилася.
Бог був щедрий, як творив бабу Галущиху: дав їй такий мовний запас і такий жалький язик, що інші хлопці вже давно, вхопивши шилом патоки, дали б драла. Але Петра й Семена вибити такими засобами з позиції було неможливо. Вони тільки посміхалися і, підтримуючи один одного, самі переходили в наступ. Тангенс Петро ще й обняв за плечі Немидору Харлампіївну, посадив на стілець і промовив:
— Та ви ж, Немидоро Харлампіївно, тільки послухайте. Не такий страшний чорт, як його малюють! Думаєте, ще посваритеся з Ієреміадою? Та нізащо в світі! Ви ось гляньте: це я, а он Семен Халява. То спитайте нас, скільки разів ми з ним на соціалістичне змагання ставали? А посварилися хоч раз? Чи хоч раз я позаздрив, коли наперед вибивався Семен? Або Семен — коли я? Та ще ж казна-що було б…
Світ знав до цього часу лише двох, древніх, ораторів — Демосфена і Цицерона. Демосфен жив колись у античній Греції. Цицерон у Стародавньому Римі. Після смерті обидва, будучи язичниками, потрапили в пекло і там коротали вечори в теплих казанах, які звільнялися після того, як чорти шабашили і грішники йшли відпочивати. А тепер на світі з’явився третій, вже сучасний оратор, Тангенс Петро. Головною прикметою його ораторського хисту були "ведмедячі" лапи й груди, неначе артилерійський полігон. Петро тримав за плечі бабу Галущиху і, низенько нагнувшись до неї, бутів, як бугай: "Так отож, бабо, бачите, так отож, бабо; чуєте..."
Баба Галущиха нічого не бачила, чула тільки, як тріщали їй кістки в суглобах, як від ваги їй дух забивало. І вона крикнула:
— Лапи свої забери, ведмедю клятий! Бачиш же, що задихаюся...
Петро зняв руки з бабиних плечей. Баба Галущиха скоса глянула на них, подумала: "Такими й справді задавити може!" її ще і ще поривало до лайки, але що щ поробиш, коли несила її! І вона сказала, зітхнувши:
— Ну то вже гаразд, згодна. Відчепися тільки.
Отак і почалося змагання між обома куховарками.
А наші мандрівники про це нічого ж не знали, навіть не здогадувалися.
Розділ одинадцятий
Болото розстилалося безмежне. Та це й не болото було, а ланцюги озер, котрі залишилися від весняної повені.