Так вже давно ведеться — де велика любов, там неодмінно хтось когось убиває... Отело он коли ще зарізав свою любов... Чи як там було, Грицю?.. Гу, а Матісові — і Бог простить, це його фах... (сміється)
— Але думаю, що він обеззброєний... і вже не підійме тут пужална... (цитує іронично) — "ЛЮБОВ ОШЛЯХЕТНЮЄ НАВІТЬ БАНДИТІВ і РОБИТЬ З НИХ ПОЕТІВ"... — так ніби, Грицю?..
ГРИЦЬ:
— То залежить від бандита...
КАТРЯ стривожено:
— Але як він ітиме задалеко?.. Не забувай, що він завойовник...
ОЛЬГА в тон.
— Не забувай, що я — твоя сестра Ольга... (пхикнула гордо) — В кожнім разі я не збираюся бути ані долметчером, ані Марусею Богуславкою, ані навіть тією Султаншою Роксоляною... (та й засміялась) — Я не можу їм тепер оголосити війну збройно, але зате я оголошую війну іншу, якої ніякими гарматами не виграєш... Це йому не з пукавки стріляти і не стеком хвиськати... Анум вечеряти!.. (закінчила несподівано).
Саме увійшла МАТИ, лаштуючи стіл до вечері...
14
МАТИ внесла вечерю й поставила її на стіл... Варена картопля в лушпинні, хліб, сіль і чай... ОЛЬГА, розшаркуючись галантно:
— Нум, — барони й баронеси!.. Генерали й професори!.. — Українська єдина і безсумнівна аристократіє!.. До картоплі!!.
Всі сідають кругом столу. Катря любовно допомагає Максимові... Мати теж у гурті... Беруться до їжі, орудуючи виделками, ножами й щелепами.
МАКСИМ дивиться на всіх і від зворушення аж заїкається:
— Бож-же мій... Я — між вами!.. І... (здивовано) — Всі живем...
ОЛЬГА:
— Живем, Максиме!.. Живем... І житимем... І тільки МИ житимем... Наїдайся лишень, товаришу Комбриг! а решта — все тим часом єрунда...
ГРИЦЬ — дивиться на Ольгу, потім на всіх, на свою єдину руку затиснену в кулак — і голосно сміється...
ОЛЬГА:
— Чого ти іржеш?..
ГРИЦЬ, торсаючи чуба:
— Ні таки — ми... (крутить головою) — Ми зовсім, зовсім інше покоління!.. Га!.. Гримить... Товче нас, меле... і — будь ласка... (розводить рукою та й береться знову їсти).
ОЛЬГА:
— Еге ж... Любі мої графи і барони, інженери і майбутні маршали! — не кидайте лушпиння на підлогу, але й не їжте його, бо думка, що там є вітаміни,— абсолютно помилкова, хоч і занесена з Европи... на баґнеті...
КАТРЯ:
— Ви так молотите, друзі мої, наче це вам не картопля, а баронські шнітцелі та фіґлі-міґлі...
ГРИЦЬ і ІНШІ:
— То в нас баронські апетити...
— І геркулесові щелепи...
— І вовчі шлунки...
— І арештанський режим...
МАКСИМ, оглянувши всіх зворушено:
— Наче вві сні... Дорогі мої!.. (і прикладає кулак до грудей, крутить головою... і мовчки береться їсти...)
МАТИ нишком витирає очі, дивлячись на схудлого й блідого суворого Максима...
………………………………
Скінчивши їсти, ОЛЬГА відкриває шухляду і частує Максима сигаретами:
— Це нашого Рафаеля... (підморгує) — щедра плата цивилізованої Европи дикій і нецивилізованій Азії за геніяльні творіння нашого бідного професора і... першого артиста Республіки... Такса офіційна — пачка сиґарет за пачку Сикстинських мадонн з ориґінальних німецьких фото... Чи так Грицю?..
ГРИЦЬ сміється...
ОЛЬГА:
— Чи то пак... обмін продуктами цивілізації — мадонни разом з майстром по десять феніків, сиґарети — по десять марок штука...
І МАКСИМ, скінчивши їсти і слухаючи Ольгу, закурив. Похнюпився. Тяжко зідхнув...
ОЛЬГА:
— Не зідхай, товаришу Комбриґ!.. (зсунувши брови) — Я думаю, що ми таксу змінимо... Чи як?..
МАКСИМ — тре чоло, довго мовчить, погойдуючись і закривши очі...
— Який жах... Ольго!.. Який, який жах... ОЛЬГА здивовано:
— Ти став боягузом?!. (сідає до рояля, задумано щось награє, хмуриться...)
МАКСИМ гірко:
— Я не бачу виходу... Ні, я не бачу перспектив... Руїна... (посміхнувся) — Не даром поети римують — "Україна — руїна..." (зідхнув тяжко). Нема... нема перспектив...
ОЛЬГА звелась, хруснувши пальцями енерґійно:
— Неправда, Максиме!.. Що ти не бачиш — це правда. Але неправда, що їх нема... Перед нами з тобою... беручи в мільйонній цілості — грандіозні перспективи... І ми до них ідемо!.. Тяжко їх проглянути крізь дим і сморід цієї паскудної епохи... Тяжко вірити в них, коли гори жертв заставили обрії... Але вони є!.. І ми до них маршуємо... Гм... Це покищо не марш переможців, ба, це — марш каторжників, але то неважно... Ми маршуємо невблаганно і таки до них... І ми дійдемо, Максиме... Ти — Комбриґ, — і Я.. і Сашко і Остап... і Альоха... І ось Гриць... і Катря... І рештка твоєї бриґади й інших незчислених бриґад... І он вони — (показує на портрети)... Сотні й тисячі нас — вчорашніх пастухів і наймітів, — хіба ми не ті, що маршуємо крізь вітри й бурі... Ми йдем до свого таки... І можна крізь всі ці завірюхи і свист лихоліття прочути нашу ходу, ходу все наростаючим темпом...
Слухай, Комбриґ!.. З нас з тобою без сумніву здеруть шкуру... Нехай... Ще з сотень тисяч здеруть шкуру... Нехай... Але не їм — не цим завойовникам рудим і брунатним — належить майбутнє... НАМ належить майбутнє, товаришу Комбриґ!.. І тому вони з нас з живих здирають шкуру...
МАКСИМ, хвилюючись:
— Слухай, Ольго!.. Це так. Я в це вірю... Але от сьогодні?!. Сьогодні?!. Ах, моя бриґада!!.
ОЛЬГА похмуро:
— Що ж... Матимеш армії... А не ти — то інші, що стануть на твоїм місці, матимуть... Але матимуть! І водитимуть їх... З тих самих Лубенців, Херсонців, Охтирян...
МАКСИМ:
— Але сьогодні, Ольго, сьогодні!.. (гірко дивиться на руку, стискає пальці в кулак) — Ось моя сила і ось моя голова — і... і я йшов, щоб сьогодні творити історію, вогнем і мечем... Нашим вогнем і нашим мечем...
ОЛЬГА з тихим смутком:
— І я, і ти, — ми шалено прагнемо, ми хочемо, але... цього замало ще... (зідхає) — Я думаю над тим... Так, це трагічно... На цей раз наш час ще не вибив для переможного бою, Комбриг... Але він ось-ось надходить... Тим часом ми б’ємось і будемо битись, — але то все в страшному хаосі, бо не мали ще змоги розставити всі сили і скоординувати... Ми виграємо аж тоді, коли нам дадуть змогу підвестись бодай на одно коліно... Тоді ми двом силам зможемо протиставити рівнозначну третю... І це буде... Історично — ми до того йдемо, Комбриґ. Нам потрібен уже лише отой "випадок", що допомагає поваленому безнадійно, ніби, нагло вивернутися з довгого лежання на "лопатках"... І тоді, Комбриг, ти поведеш бриґади... А Альоха поведе ескадрильї... Сьогодні ж... Сьогодні ми виграємо в іншому бою!.. Хіба ти не бачиш?..
МАКСИМ понуро:
— Сьогодні, Ольго... Ось ми розтоптані, збезчещені, скромсані геть — ціла нація... І нізвідки ні порятунку... ні допомоги, от... Де перспектива, Ольго?.. Що робити?.. (стискає й розправляє пальці п’ястука)... От я — комбриґ — питаю в тебе... І Альоха питає десь... всі ми...
ОЛЬГА:
— Максиме... (зідхнула смутно) — Це ясно, що двох таких колосів сьогодні ми не повалимо мілітарно... Ані обох разом, ані поодинці... Це ясно... Але у цій безвиглядній боротьбі нам мусить бути ясно й інше — і в цьому мусить бути джерело нашої сили, друже, — а саме... Чуєш?.. Цю війну як і всі попередні бої... Так, так... все ж таки виграємо ми!.. і то перед обома супротивниками... Не фізично, ні!.. Ми її виграємо в історичному аспекті, морально і етично, духовно... Так, як виграв колись біблійний Христос... І тут навіть смерть і кромсання нехай нас не страшать...
МАКСИМ зробив жест... ОЛЬГА:
— Ти не посміхайся, Максиме, а ось слухай, — ти можеш бути атеїстом... але Христос виграв саме тому і тільки тому, що власною смертю навіки ствердив свою правоту... Наша правда є такаж безсмертна... От.
МАКСИМ посміхнувся, тихо:
— Дитинство... Прекрасне моє дитинство... Наївне і прекрасне... (раптом, відсапнувши) — Це правда, Ольго... Але що ж має сьогодні робити комбриґ?!.. Скажи...
ОЛЬГА тихо:
— Ти сам знаєш, що має робити комбриґ...
МАКСИМ:
— Комбриґ має бути готовий для "Завтра"?..
— Не тільки...
МАКСИМ посміхнувся з полегкістю, ніби щось знайшовши:
— Значить... сьогодні?.. (озирається й зміненим голосом) — До речі, я не маю жодних документів... та ще й ранений... Я, як зацькований вовк... Тут небезпечно — і для мене й для вас, друзі...
ОЛЬГА:
— Завтра Гриць одведе тебе на хутори...
— А — потім?!.
Всі мовчать пригнічено, МАКСИМ думає якийсь час... Потім враз стріпнув головою:
— Добре... Лише б загоїти руку!..
КАТРЯ:
— Що ти надумав?!.
МАКСИМ, пестячи Катрю по голові, засміявся:
— Ну, ну... Мала... Комбриґ знає вже, що робити… (подумав) — Ольга в одному має рацію... По-моєму, це буде так:
У нас є до вибору — умерти за Сталіна... За Гітлера... І за себе... За свою правду. І тим перемогти...
ОЛЬГА:
— Не забігаймо із смертю наперед, друже...
— Мене смерть не страшить... Мене страшить рабство і безчестя... Це найгірше. Так?..
— Так...
МАКСИМ глибоко вдихнув повітря й з шумом випустив його з грудей, і враз прорік якось моторошно, тягуче-поволі, як сомнамбула:
— Тоді я чітко проглядаю контури нашої кривавої, тяжкої, й далекої... але неминучої перемоги... (стріпнувши головою, починає зводитись): —
— КОМБРИҐ ПІШОВ!..
15
Раптом відчинилися двері (без стуку) і ввійшов ДОЛМЕТЧЕР Капка. Вломився нагло, гупаючи на порозі чобітьми підкреслено-зухвало...
КАТРЯ враз погасила лямпу... Всі змовкли...
ДОЛМЕТЧЕР КАПКА, стрельнувши ще при світлі очима до столу, вже в темряві гмикнув значуще, а тоді прорік призирливо, на повен голос:
— Увага!.. Полковник армії "ҐРОС ДОЙЧЛЯНД" — фельдкомандант гер Матіс НАКАЗАВ повідомити, що він буде взавтра, рівно о 8-й вечора... Пані... пані ОЛЬГА УРБАН мусить взяти це до відома... і нікуди не виходити...
Чути як повернувся на обцасах... Пішов... Хряпнув дверима...
16
Тиша... Темрява... І голос комбриґа. Він раптом прогув у тій темряві, в тій тиші з безмежним обуренням, люттю, жалем:
— Е-е-х-х... МОЯ... БРИҐАДА-А!!...
Павза — антракт.
..................
В темряві якісь мавпи починають піряти каміння... Просто в заплющене око моєї кімнати... Вони галасують і кричать. Крізь маріння утоми я розрізняю голоси!..
Гм... Дивно... Звідки він узнав той Долметчер, що я тут? Дивно...
А вони намагаються видертися перед заслону... Хочуть "грати"... Я все таки спихаю їх геть...
Втома... І манюсінька думка:
— "Так ніби це я винен, що Матіс дав йому по щелепах..."
Але це маленька думка й байдужа, як місячний промінь...
В розбиті шиби дивиться місяць... А може то не місяць? Тоді мені пригадується чомусь обличчя з випеченими очима — обличчя безрукої й безногої людини на перехресті автострад, захряслих інтернаціональними юрбами й машинами, регульованими чорним мурином в центрі Европи...