Всі вже його бачили й перебачили, його колектив і він сам витисли з себе всі творчі соки й здібності, щоб зробити з цієї речі добру виставу. Вони її зробили. Був успіх. Але скільки ж можна!?. Разів зі сто йшла п'єса за ці роки, але останній раз було продано тільки... три квитки! Всі інші п'єси, які тільки дозволені до вистав, або до краю затягані, або — соромно було би такому колективові їх ставити, плямити свою репутацію, як-от, скажімо, поставити того самого "Сатану в бочці". Можна би було ризикнути поставити дещо з найновіших п'єс, правда, банальних, правда, простацьких славословлень ріжним вождям партії й уряду, але все ж — новотворів, одначе в такі часи, в атмосфері боротьби з різними "ухилами" й "ухильниками", в часи, коли "вожді" злітають геть, як голівки будяків під палицею, й щезають невідомо де, а все про них написане підпадає осудові й ліквідації (здебшьша разом з авторами), а також в час, коли тяжко угнатися за викрутасами й змінами т.зв. "генеральної лінії", ставити нові речі — дуже великий ризик. Хіба не було вже зняття приготованих речей і ламання всього геть перед самісінькою прем'єрою! Що ж ставити!?
Ось над цим бився давно режисер і мистецький керівник Сластьон. Шукаючи чогось підходящого, вигідного й безпечного під кожним оглядом, він радився зі своїми помрежами, скликав наради цілого колективу для обговорення ситуації та накреслення творчих планів. Раз з одчаю зробив пропозицію (в жарт, звичайно) піти по лінії найменшого опору й взяти справді до робочого плану, як чергову річ, "Сатану в бочці" (і навіть показав усім примірник цієї сміхотворної п'єси, надісланий з самого центру) — зчинилася ціла буря, регіт, обурення, тюкання на адресу того Наркомосу, що таку біду прислав, і навіть заяви декого, що якщо таку п'єсу ухвалять ставити, то "прощайте! йдемо в колгоспи буряки полоти, або на Донбас вугілля довбати!"
Та "без реперткому — ні кроку нікому"; все ж таки довелося вибирати з матеріялу рекомендованого тією всесильною інституцією, шукати щось, що відповідало би бодай приблизно всім вимогам, таким суперечливим і незмістимим: і щоб було гарно, не халтурно, і щоб було модерно, і щоб було неполітично, і щоб було сценічно, і щоб було витримано ідеологічно, і щоб було естетично, і щоб було виховавчо-практично, і щоб було гарне елементарно, і щоб було утилітарно... і т. д. В цих чудернацьких пошуках і прийшов щасливий помисл дівчатам — запропонувати "Марусю Богуславку". Мірило всіх вартостей п'єси, на їхню дівочу думку, в тім, що вона починається з прекрасного слова "Маруся". Інших аргументів не було (бо не знайшлося), та й не треба. Пропозицію цю всі інші підняли на кпини. Сластьон її категорично відхилив. Мотиви (ті, що й в усіх): хоч п'єсу і рекомендував Наркомос — п'єса сама маловартісна. Трохи-трохи ліпша за "Сатану в бочці". Щось виключно незграбне. Стара-престара тематика, неактуальна, несучасна, неспівзвучна; занадто велика відірваність від епохи, забагато шароварщини. Та ще й віршем написане — хто з публіки той вірш (та ще такий "дубовий", неоковирний) слухатиме! Це загрожувало би провалом театру. Підемо краще буряки сапати чи вугілля довбати! "Хто на буряки?!."
Але на другий день Сластьон скликав знов нараду помрежів і найліпших акторів й на ній, торсаючи за звичкою свого вічно скуйовдженого чуба, заявив:
"Устами младенців глаголеть істина!.." І довів, що конче треба ставити "дівочу п'єсу" — "МАРУСЮ БОГУ СЛАВКУ". Він простудіював її старанно за ніч від "дошки до дошки" і навіть уклав уже робочий план. Всі були здивовані, але Сластьон, з властивою йому здібністю захоплюватись ("вже готовий!"— муркнув хтось, знавши добре властивості цього їхнього "фанатика" потрапляти в полон якійсь ідеї і тоді вже хоч кілля теши на його голові!), довів усім, чому цей помисл "младенців" дуже щасливий. По-перше — це ж абсолютно аполітична п'єса! І вже в ній навіть найбільший "ловець політичних бліх" не знайде жодного політичного, ані "правого", ані "лівого", ані "перпендикулярного" ухилу. Гарантія! П'єса ця не має нині жодного політичного начала й політичного значення — як і всі п'єси такого типу на побічну або занадто старовинну тематику. Пригадати "Лісову пісню" або "Ніч під Івана Купала"... По-друге — п'єса надзвичайно сценічна, дуже вигідна до постави, має багато суто театральних ефектних можливостей, а це, зрештою, головне, бо якраз це може забезпечити їй успіх у простого глядача. По-третє — п'єса екзотична, і ця екзотичність — річ неоцінима, в ній найбільша запорука, що глядач буде захоплений, маса любить такі треньки-бреньки, лірику і красу невідомості. По-четверте — п'єса дуже барвиста щодо зовнішнього оформлення, дає можливості мистцям розгорнутися вповні, на всю широчінь і глибінь ("якби тільки ті майстри були!" — на цім місці режисер завжди тяжко зітхає, бо це його вічна біда і клопіт — брак художника; не взагалі художника, а доброго театрального майстра, творця). Так само вона дає можливості розгорнути костюмерам і бутафорам. А це дуже важне. Маса любить блискітки-брязкітки, оту всю мішуру казкову...
І, нарешті, — п'єса затруднить собою увесь колектив, бо всі в ній знайдуть своє місце, свою точку прикладення сил, — багата на масові сцени, вона дає можливості для використання всіх...
Словом, п'єса відповідає на всі сто процентів їхнім потребам. Найбільше сценічних можливостей, і жодної політики! Сама "археологія", а значить жодного ризику для театрального колективу й його керівника. Для дирекції також. І найбільше шансів на успіх у мас. Пригадати тільки, який успіх мала отака аполітична "Лісова пісня"!.. Захоплений і екзальтований Сластьон, як завжди, при кінці всіх переконав і загітував, і наелектризував.
Так і було вирішено — вони ставлять "Марусю Богуславку".
Ось така передісторія того анонсу, що висить тепер (давно висить!) на театрі й упоперек площі, в центрі, й виконує завдання начальства — "робить шум і грім, і движеніє в народі".
* * *
Аті Дахно Сластьонові аргументи не дуже сподобалися. Більше того, — зовсім не сподобалися. Як і ще декому з її друзів. Дерзка її душа хотіла чогось іншого, екстранадзвичайного, небуденного, шукала сміливого лету, ризикованого, але хвилюючого, ради якого тільки й варто жити, творити й мучитись. Вона шукала можливості пограти з вогнем, спробувати силу мистецтва на масах не для розваги тільки, не для усолоджування й колисання, не для присипляння різними треньками-бреньками, блисками-лисками, а для того, щоб сказати правду, часом страшну, може, гірку, але правду, так, як вона її розуміє, для формування таки їхніх душ. Всі хочуть (ті, що командують нарадою) формувати ті душі. Вона теж хоче! Так, як велить її власна душа, як велить власне її сміливе й жадібне, дерзке своєю волелюбністю серце. Вона відчуває своє покликання до того, вона відчуває в собі сили для того — вони бурхають у ній і потребують виявлення у великому мистецтві, як, зрештою, й у кожного з юних її колег. Ради цього і тільки ради цього вона стала на цей шлях, пішла "блазнювати" на сцену. Вона шукала якоїсь великої нагоди завжди, ждала її. Але як того всього досягти! Коли завжди все диктується згори, коли завжди все хилиться не в той бік. От і з цією п'єсою — для чого їй та вся екзотика!..
* * *
Під час праці молодь захопилася п'єсою. В процесі заглиблення в неї, в процесі "вростання", "вживання" в ту "археологію", в древню ту епоху й її персонажів всі почали відчувати якесь особливе значення цієї п'єси, якийсь особливий чар її й якийсь позапляновий, позачасовий смисл її. Це п'єса про їхніх далеких предків. Про предків їхніх і про предків усіх тих Перебийносів, Кривоносів, Пономаренків, Курил, Дзюбанів і інших, і інших козачих нащадків, що там, поза стінами театру, виповнюють собою місто Наше й його околиці й завжди чекають там від театру якогось чуда, чогось надзвичайного. Від театру, що став їхньою душею. Це п'єса про далеких-далеких романтичних предків, що потрапили в турецьку чи там татарську, неволю.
Захопилася п'єсою молодь, захопилися нею й всі, кожен по-своєму. В процесі праці виявилося, що ця п'єса влаштовувала всіх і всіх задовольняла, від режисера починаючи, через увесь колектив і дирекцію й аж до старого Харитона, завгоспа й сторожа театрального включно, що працював з усіма цілі дні й вечори, свята й будні, як "допоміжна сила".
Молоді, імпульсивній та експансивній, п'єса імпонувала чимсь невловимим і дерзким, якимись натяками, як здавалося, чимсь, що, далебі, перегукувалося з сучасністю, якщо би його зуміти увімкнути в цю сучасність, але про це всі мовчали, не змовляючись, боячись те "щось" сполохати, боячись, щоб його раптом не вихаластали офіційні наглядачі там, угорі. А воно, те "щось", під'юджувало й поривало до праці, обіцяло велике їм задоволення ... якщо би хтось зумів увімкнути його в цю сучасність, якщо би хтось зумів увімкнути в нього іскру нового вогню, якщо би хтось вставив нову душу в ту всю "археологію". Тільки от — як? Як?!. Відомо, що саме тут лежить джерело багатьох трагедій і поразок, коли людина дуже чогось хоче, а не знає "як", бо те, чого вона хоче, — здебільше звичайна наївна фантастика й для здійснення її не існує ніякого "як".
Для інших — навпаки, п'єса була надзвичайна саме своєю "археологією", своєю невинною романтикою й екзотикою, блискітками-брязкітками й цілковитою аполітичністю, віддаленістю від ворохобної сучасности з її "генеральною лінією", від її досадних "кампаній" і "планів".
Для режисера і помрежів п'єса була цікава, як вдячний матеріал для мистецького виявлення всього колективу й як ефективний засіб піднесення престижу й слави театру в очах великих людських мас ще на один щабель.
Для дирекції п'єса обіцяла великі грошові прибутки, тривалий фінансовий успіх, бо при її сценічності вона ще й давала гарантію цілковитої безпеки щодо політичних ухилів, а значить — запоруку тривалості її на сцені. Жодної в ній політики. Отака собі наївна колисанка. Отакі собі екзотичні, турки й татари (яких вже давно не існує!), отакі собі безобидні запорожці (яких теж давно-давно не існує!), отакі собі одаліски й євнухи турецького паші, яких теж давно не існує, довгі століття вже минули, як вони зійшли з життьового кону...