Що він там бачить — невідомо, але все його єство наче б'є блискавка, а чи пропасниця... Кажуть, що то йому ввижається тюремний вовчок у камері смертників і що хтось у той вовчок підглядає за ним.
А то розповідають ще й таке: часом Сміян, задуманий і самозаглиблений, підходить до дверей своєї (а чи й чужої) кімнати й стає в кутку за звичайною людською потребою... і лише в останній момент похоплюється, буйно червоніє, озирається, а як хтось є присутній, щось бурмотить і утікає; часом навіть і шапку забуде чи те, що мав у той час при собі. Так він раз забув течку з якимись помальованими шпаргалками в приміщенні міської бібліотеки-читальні. І не повернувся по неї.
Та течка пролежала там пару днів. Нарешті завідувач читальнею, не знаючи, кому течка належить і не припускаючи, щоб вона могла належати тому непритомному маньякові, передав течку в міліцію. І там вона й мала пропасти без сліду, коли б на сторожі божевільних часом не стояла сама доля...
Або ще розповідають, що цей Петро Сміян іноді вийде на край міста, на піски (по-місцевому конче наголос на першому складі — піски) і там з дітлахами бавиться, сам немов дитина, — нагрібає з піску вали, будує козацькі фортеці, вежі, церкви... Діти з ентузіазмом зустрічають цього будівничого... Маленькі діти бавляться з великою дитиною...
І багато інших дивин розповідалося про Сміяна в місті Нашому.
Всіма цими легендами Ата була дуже заінтригована, її химерне дівоче серце, не раз преболюче шарпнуте й до сліз розчулене якою-небудь особливою деталлю з пригод того божевільного, на зразок "зустрічі" з мертвою матір'ю, почало не в жарт марити тією дивною й такою бідолашною людиною.
І от одного разу Ата з ним зустрілася. Віч-на-віч.
* * *
Одного буденного дня вони налетіли одне на одного на сходах театру, вірніше, в дверях театру. Ата швидко бігла додому під час обідньої перерви, пролетіла порожніми й дзвінкими фойє, перебігла вестибюль й вхопилася за ручку останніх дверей, що вели з вестибюля на вулицю... В цей час хтось з вулиці сильно потяг двері до себе, й Ата випала просто в обійми якомусь мужчині. І все на ній потерпло — це був той божевільний, це був Петро Сміян. Він стримав дівчину від падіння сильною рукою, інакше би вона зробила сальто по інерції на сходи й покотилася вниз, на осяяну сонцем площу, — підхопив, як пір'їну, поставив на ноги й, нічого не кажучи, став осторонь, даючи дорогу...
Це був високий, кремезний і гарний мужчина... ні, не красивий, а гарний, хоч і рябий з виду. Це був би зовсім юнак, коли б не якийсь особливий вираз очей і чола та коли б не яскраво-білі пасма волосся в зачісаній угору темній чуприні. Був він добре виголений, мав вираз обличчя людини, безмежно спокійної і в той же час чимось безмежно й тихо запечаленої, задивленої в себе, в ту свою невідому печаль, і через те байдужої до всього світу зовнішнього. Так видалося Аті. А може, таке враження надзвичайне тільки тому, що над цим обличчям невидимо витала авреоля всіх тих, часом чудернацьких, часом зворушливих легенд, і головною з тих легенд була та, що він божевільний. Це легенда легенд. Проте Аті впало в око, як перше блискавичне й безпосереднє враження (а перше враження, кажуть, буває завжди вірне), що в тім обличчі, як і в усій фігурі, немає зовсім нічого від божевілля, нічого божевільного, анічогісінько: обличчя зовсім нормальне, лише вражає своєю відчуженістю, своєю суворістю, своєю зосередженістю й укрите ряботинням, як стальною кольчугою. А щоб сказати точніше, — вражає своєю небуденністю й суворою мужеською красою. Так відгукнулося в Атиному серці. Бідолашна дівчина зовсім розгубилася і в той же час впилася в обличчя цієї людини гострим поглядом, намагалася проглянути раптом в її душу і від того, вже згаданого, блискавичного спостереження відчула, як її серце чомусь шалено затрепетало. В сандалях на босу ногу, в літньому білому, акуратно випрасуваному костюмі, засмалений сонцем, Сміян стояв і вже, як видалося Аті, тонко посміхався... Зовнішня чистота й акуратність абсолютно суперечили репутації божевільного. Але особливо видалася суперечливою посмішка, що йшла, без сумніву, з зовсім притомної, чистої, незбаламученої душі. Дівчина зашарілась. В голові майнуло, що ця зустріч, та ще так химерно випала, — не випадкова; що ця зустріч заважить на всьому її житті та що її химерність символічна. Від цієї блискавичної думки дівчина розгубилася остаточно й, не пам'ятаючи себе, кинулася сходами вниз, перестрибнувши всі шість приступок одним духом, і подалася сонячною площею, їй хотілося озирнутися, але вона не озиралася, лише відзначила кутиком ока, що Сміян стоїть на площадці перед дверима, тримаючи їх одчинені однією рукою, і дивиться їй услід. І довго їй це ввижалося... Обличчя з сивими пасемками над крутим чолом як стало увіччю чи, вірніше, в серці, так вже його звідти нічим і не можна було вигнати. Серед виру думок і рефлексій, породжених несподіваною зустріччю, може, найцікавішою була рефлексія — чітко-чітко викликаний якимось дивом до життя колись чутий каламбур чи афоризм на тему божевілля:
"Божевільний — це один нормальний серед тисяч ненормальних". Або: "Нормою є більшість, а кожне відхилення від норми сприймається як ненормальність. Отже — серед тисячі ідіотів один нормальний буде потрактований тією тисячею завжди як ідіот, тобто як відхилення від норми"... Так колись вправлявся в діалектиці один товариш студент.
І ці думки тепер завирували в Аті, як вислід того блискавичного враження від обличчя Сміяна. Те враження постало, як маленька брунька, і тепер та брунька буйно й радісно розпукувалася в серці дівчини великою чарівною квіткою — брунька хвилюючої надії, бо... Бо те серце так хотіло.
Одначе після тієї несподіваної зустрічі більше Ата не могла Сміяна здибати.
А доля, либонь, вже мала свій присуд. Вона не тільки зіштовхнула їх у дверях, вона мала вже якийсь далекий свій плян, можливо, навіть божевільний плян... І прирекла його здійснити. Й, можливо, почала вже його здійснювати.
V
"Четвертий вождь"
"Павлик" зовсім не "Павлик"... О, ні! Так фамільярно зверталася до нього тільки мати колись, а тепер звертається тільки одна дівчина, одна така от диктаторка над його серцем, хоч і безпартійна, хоч і не свідома цієї своєї жорстокої диктатури... Більше Павла Гука ніхто не називав "Павликом". Його місце в суспільно-політичній ієрархії таку назву виключає, бо він стоїть у ряду великих "тузів". Молодь називає його півжартома-півсерйозно "четвертим вождем областs" (перший — начальник НКВД, другий — секретар КП(б)У, вождь партії, третій — голова Облвиконкому, вождь трудящих, і четвертий — вождь комсомолу, вождь молоді). Звичайно, це не зовсім так, бо вождів є занадто багато, і Павло Гук, може, від багатьох ранuою нижче, і взагалі згадана нумерація не цілком відповідає дійсності. Бо якби цю нумерацію продовжити за такою її логікою, то виходило би, що п'ятим вождем треба рахувати провідника піонерів, шостим — жовтенят... А тим часом є такі "аси", як генерали й генерал-полковники в місцевій дивізії і комісари та інші, взагалі екстериторіальні, "риби" в місцевім полку, що вважають себе вищими за всіх місцевих вождів. Є й начальник міліції, є й цілий синедріон "вождів", іменований Бюро Обкому КП(б)У, є й голова Жінвідділу (теж вождь, та ще який!), є й директори радгоспів, як поміщики могутні, є й директори інститутів, технікумів або директори заводів, безпосередньо підпорядкованих Москві, як-от: авіаційного, труболиварного, тракторного (все-бо це військові об'єкти). Так що Павло Гук не четвертий вождь області, якщо брати фактично. Але все ж — і він велика "риба". З усіма іншими "рибами" він на одній нозі... Гне виглядає зовсім на Павлика. Почуття великої відповідальносте й його суспільно-політична роль наклали на юнака сувору печать, а вічна переобтяженість суспільно-громадською й політичною працею, як також розумовий характер тієї праці, що вимагає колосального і постійного напруження інтелекту, напруження всіх душевних сил (а особливо потребує душевного й нервового напруження стан вічного балансування на достославній хисткій линві т.зв. "генеральної лінії") — зробили його передчасно суворим, занадто суворим, і занадто дорослим; опанцерованим в офіційний маєстат партії та комсомолу.
Одначе замітним в суспільстві робить Павла Гука не так його офіційне місце, як його особисті властивості. Він інтелігентний. Вродливий. І гордий. Тільки не з чваньковитости гордий, а тому, що походить з найнижчих соціальних низів, а вибився власними силами вгору... І вгору не на якесь там формальне місце вгорі, а таки вгору, до людських вершин, якими є освіченість, знання... Хоча трудно сказати, де справжня причина його гордості. Бо й сама гордість та — особлива якась, презирлива; попри всю свою молодість, він має презирливо укладені кутики уст, так ніби душа його все з чогось іронізує. Щось має в собі. Але ніхто не шукає тих глибин "чому" та "через що". Всім ясно й так, згідно їхнього світорозуміння, — це хлопець гордий, бо зависоко стоїть. Справді, Гук мав би підставу гордитися саме цим. Серед усіх партійних вождів і найвищих партійних стовпів области він один має закінчену високу загальну освіту, а також закінчену високу спеціальну політичну освіту. І про це не тільки написано в його паперах, а це пробивається з обличчя й з усієї його поведінки, з стилю праці, з розмов, з публічних виступів і, нарешті, з манери триматися в товаристві. І з стилю життя. Він дуже багато читає, вчить чужі мови на дозвіллі, має колекції з рідної зоофауни й орнітофауни (тварин і птахів, яких сам препарує ), він добрий промовець з ерудицією. А походить Павло Гук з бідної селянської родини. На тлі загального анальфабетизму й примітивності місцевих соввельмож такий високоосвічений, хоч і молодий, їхній колега — це явище неабияке. Висока освіта вкупі з простим соціальним походженням і ряд талантів, від Бога даних, — можливо, це й є джерело гордості юнака. А що є джерелом презирливого заломлення кутиків уст — невідомо...
Ось він сидить за столом свого кабінету, і презирливий залом кутиків уст особливо кричущий. Він щось читає, якийсь секретний обіжник надрукований на тонюсінькому папері, і залом уст стає все презирливіший.