Усмішки, гуморески, фейлетони

Вишня Остап

ЯК КОВБАСА ТА…

Ні, без чарки… Сама ковбаса…

…Закололи ік Новому року кабана. В Івана Петровича Дрімлюка. Голови колгоспу "Нова путь"…

Кабан годований не для продажу, а для себе, — отже, й сало таке, що хоч ножиком на паляницю намазуй, само в роті тане, і шкірочка аж просвічує! А здір який! Як решетилівська мережка! Смалець із нього біліший од сметани й ніжніший од вершкового масла; вишкварки такі, що з макітеркою можна ковтнути… Ну, й м'ясо там, і на холодець, і кендюх, і кишка… А ковбаса! Та що там говорити! Правильний, одне слово, кабан.

І не думайте собі нічого такого: вигодувано кабана чесно, похазяйському, без ніяких порушень, бо Іван Петрович Дрімлюк був голова чесний, хазяйновитий, добрий господар, добре сам знав, де своє, а де громадське, та й інших цього добре й наполегливо вчив…

Закололи, значить, того кабана ік Новому року. Закололи, обсмалили, пошкребли, хвоста та вуха дітям пооддавали, розчинили, — сало в липівку, м'ясо в діжку, натопили смальцю, наробили ковбас, ковбаси в липівці залили смальцем, з голови та з ніг наробили холодцю, начинили пшоняною кашею кишку, печінку з нирками на пироги, а сальника хазяїнові засмажили, бо Іван Петрович дуже любив сальника… І батько його, й дід теж полюбляли сальника, а прадіда Іван Петрович не пам'ятає.

Упорали, значить, кабана, сіли, відпочивають, і кожний сам собі подумав: "Коб швидше вже той Новий рік наставав!"

* * *

Аж ось зустріч Нового року.

Іван Петрович Дрімлюк— поважаний голова колгоспу та гостинний і привітний господар, — так що ж ви гадаєте, що він сам Новий рік зустрічатиме?! Та де ви таке бачили?! Такого не буває!

Завітало до Івана Петровича гостей чималенько: поприходили й родичі, та й бригадирів кращих він запросив.

Онися Ремез, краща ланкова, чорнобрива комсомолка, з отакенними очима та з найтовщими в районі косами, дуже гарненька — простотаки красива! — дівчина, прийшла… Хоч і довго одтакувалася: "Та мені, Іване Петровичу, ніяково! Та я й на людях не вмію", проте Іван Петрович умовив її прийти, бо дуже він любив Онисю, — талановите дівча було — і в роботі, і в співах, і на виду, — та до того ще й сирота, а як у хату до когось було зайде, — в хаті ніби аж яснішає…

Дідка старенького, городника, з дружиноюбабусею теж запросив Іван Петрович, бо поважав старого як великого майстра викохувати різну городину, а до його дружинибабусі ставився з великою пошаною, завжди перший при зустрічі з нею поштиво шапку скидав, вітався, бо бабагородниця бабувала, як Іван Петрович на світ білий забунтував, а про родильні доми та про акушерські на селах пункти за старого часу й думки в царськопоміщицького уряду не було…

Приїхали до Івана Петровича і з району добрі знайомі.

Та чималенько, одне слово, гостей за стіл посідало.

Зустріли Новий рік, як слід поколгоспному, пишно та врочисто, з тостами, з промовами, з дотепами, з експромтами, — весело та радісно…

І хто б міг подумати, що в такий урочистий, святковий вечір у такого лагідного, привітного та гостинного хазяїна за новорічним столом могла вибухнути така сильна драма. Як у кіно.

А вибухла!

* * *

Ковбаса підвела…

Подала господиня на стіл на двох величезних сковородах смажену, просто з печі, ковбасу… Смалець шкварчить та бульбочками на сковороді лопотить, а ковбаса аж підскакує… Кільцями, кільцями ковбаса підскакує й пашить.

— Пригощайтесь, дорогі гості! Самі начиняли! — припрошує господиня.

Як узялися за ковбасу, зразу ж і почулося:

— Ну й ковбаса! Ох же ж і ковбаса!

— Чи запікали одразу, як начинили, та тоді вже в липівку, чи клали незапечену? — хтось запитав.

— Запікала! — відгукнулася хазяйка. — І мати покійні запікали, та й мене навчили, — запікаю й я!

— Ну й ковбаса!

Та ось хазяїн, Іван Петрович, трішки скривився й зауважив:

— Шкода, що без часнику! От, якби з часником! Без часнику вона якась така вроді не така…

Хазяйка аж засмутилася:

— Звиняйте, дорогі гості! Без часнику! Не дістала часнику!

— Та вона й без часнику добра! — почулося з усіх боків.

— Будьмо!

Старенький дідок-городник, що сидів поруч Івана Петровича, якось так хитрувато, ніби між іншим, промовив:

— Що ви кажете, — без часнику! Та з часником же ковбаса!

А всі як зарегочуться:

— То вам, дідусю, мабуть, торішній часник унюхується!

— Ні, таки, діду, без часнику! Хоч і гірко це мені, а не клала я часнику! Не дістала! — ствердила хазяйка.

— Та що ви мене дурите, коли ковбаса з часником! — дідусь своєї.— Самі ось покуштуйте!

Наколов на виделку дід шматочок ковбаси із своєї тарілки та й подає хазяїнові:

— Покуштуйте й понюхайте!

Іван Петрович узяв у діда виделку з ковбасою, куснув, нюхнув і очі витріщив:

— Дивись! їйбогу, з часником! — Та до жінки — А кажеш, не клала часнику!

Бригадир один, гарячий і на роботі, й за столом, аж підскочив:

— Та що ви, діду, нам голову морочите! Ковбаса без часнику! Нате ось самі пересвідчитесь!

І подає дідові свою тарілку з ковбасою. Дідусь узяв тарілку з ковбасою^ щільненько до носа її підніс, знизав плечима:

— Принюхайся, голубе, сам! Ковбаса й у тебе з часником! На, їж!

Бригадир просто вихопив у діда тарілку (запальний такий був) з ковбасою та до носа й у рот… І отетерів…

Дивиться на всіх, дивиться і так ніби аж із стогоном:

— Їй-богу, часником пахне! Та що воно за лиха година! Дивись!

Примовкли всі, нічого ніби не розуміючи… Раптом тойтаки бригадир як підскочить:

— Та без часнику ж ковбаса! Слово честі, без часнику! То ніби запахтіло часником, а тепер ні духу, ні паху! То мені, мабуть, іздалося! Ось нате, діду! Де там часник?

Дідусь-городник знову взяв тарілку в бригадира, понюхав, повертає:

— З часником!

Бригадир аж засичав. Вихопив у діда тарілку, до носа і… сів. Не сів, а впав на стілець.

— З часником! — закричав.

Отут і пішла драма. Всі до діда біжать, тарілки дідові тикають.

— Де тут часник? — кричать. Дідусь тарілку з ковбасою принюхує:

— З часником! — каже.

І таке за столом вчинилося.

У хазяїна вже піт на чолі й чуб мокрий, а драма не вщухає. Тоді він і каже:

— З часником у нас ковбаса чи без часнику, та я вірю своїй господині, що часнику вона не клала. А чому не клала? А тому вона не клала, що ніде його не дістала. А чому вона його не дістала? А тому, що дідгородник проґавив і часнику не посадив.

Дід як підскочить.

— Я хіба не казав, що часнику треба посадити?! А ви що, Іване Петровичу, відповіли? "Обійдеться й без часнику!" А тепер дід винуватий! Неправильно, Іване Петровичу! У діда часник єсть! Та не для всіх!

При цих словах дідусь витяг із жилетної кишені величезний зубок часнику, надгризеного!

— Так от воно звідки! — всі на діда накинулися. Іван Петрович як трахне ще раз по столу рукою:

— Так от, діду! Наказую! Наступної весни посадити не менш як гектар часнику! Все!

— Гектар?! — усі.— Навіщо гектар? Що з ним робитимемо?

Дід підвівся:

— Єсть, гектар часнику, Іване Петровичу! На цьому таки драма вщухла.

* * *

Наступної весни дідусьгородник посадив цілий гектар часнику.

Дехто ремствував, дехто дивувався, навіщо, мовляв, стільки часнику.

Та ось як уродив часник, та як дізналися про це працівники ковбасної промисловості,— так і дідусь-городник ходив гоголем, і Іван Петрович Дрімлюк ходив гоголем, а бухгалтер колгоспний все посміювався та голові колгоспу доповідав:

— Знову переказ на наш рахунок у банок! За часник!

— Скільки? — питає Іван Петрович.

— Чотири нолики ззаду!

— І то гроші! — каже Іван Петрович.

* * *

— От вам і часник! — сказали ми мудрому колгоспникові.

А мудрий колгоспник:

— А ви що гадали?! Часник, та цибуля, та перець — це ж дуже потрібні речі — спеції у харчовій промисловості! Гав ловлять ті керівники наших колгоспів, що їх не культивують! А що ото драма з часнику вибухла? То нічого, воно ж на користь.

УДАР! ІЩЕ УДАР!

1

Коли над Києвом починають голубіти ночі, на каштанах бубнявіють бруньки, а на київських схилах витикається зелена травиця, — запахло, отже, весною! — кияни, зустрічаючись один з одним, весело посміхаються:

— Чули, коли сезон починається?

— В театрі?

— Та в якому там театрі?! На стадіоні травичка вже зазеленіла, а ви про театр!

— Та яка там травичка? Ще сніг на стадіоні! На схилах, щоправда, вже де-не-де зазеленіло.

— То ви не придивлялись! В середині поля справді ще сніг, а на штрафних площадках уже два кущики травиці виткнулось. Спеціально вчора сам ходив, сніг розгрібав. Осьось уже!

Кияни трохи нервуються, чекаючи відкриття футбольного сезону.

Та не тільки кияни. Чекають нетерпляче,і москвичі, і ленінградці, і тбілісці, і всі, всі, всі, хто болітиме за групу "А", за групу "Б", за першість у Союзі, за першість в кожній радянській республіці, в кожній області, в районі; в колгоспі — яка бригада повоює першість; на заводі — який цех; в інститутах, в університетах, технікумах — який факультет.

А в нашому дворі щодня відбуваються матчі між першим парадним, де за капітана Льоня, і четвертим, де капітанствує сіроокий Юрко.

І коли від пушечного удару летять з брязкотом у мене в квартирі шибки, капітани обох команд авторитетно заявляють:

— В штангу!

На цьому перший "тайм" моментально кінчається, команди розбігаються на перерву, не для перепочинку, а більше для того, щоб уникнути штрафу — одинадцятиударки… материним віником…

Кожної весни мільйони футбольних м'ячів літають над неосяжними просторами нашої чудесної Батьківщини.

— Сезон починається першого квітня! Але в Тбілісі!

— А в нас коли?

— Одинадцятого квітня!

— Ой, як іще довго чекати! Аж одинадцять день!

Кияни заздрять тбілісцям, москвичі — киянам, ленінградці — москвичам, а футбольна команда десь на Новій Землі заздрить усім командам на Великій землі, бо розпочне вона матч десь аж у червні… Але розпочне обов'язково…

2

Перший матч сезону в Києві.

Далеко задовго до матчу болільники вже по кілька раз обговорили поміж себе майбутні склади команд — і основного, і дубля, — і з цього приводу було чимало гострих суперечок, причім жертвами цих суперечок завжди бувають не спорщики, а ні в чім не повинні футболісти, що десь у Сочі чи в Гаграх готуються до майбутніх боїв.

— Центр нападу в основнім складі Н.!

— Хто?!

— Н.!

— Корова!

— Хто корова? Н. — корова?!

— Ну, як не корова, так сундук!

— Хто сундук? Н. — сундук?!

— Хіба ні?

— Самі ви сундук!

— А ви — корова!

До згоди, як бачите, в даному разі не прийшли!

Симпатяга Н., центр нападу, чесно й наполегливо працює на півдні, щоб удосконалити майстерність, а з нього болільники зробили і корову, й сундука, та й самі при тім коровоосундучилися…

Спортивна боротьба…

А як часто ви чуєте, що треба зробити, щоб вийшов ідеальний, непереможний футболіст.

Щодо київської команди майстрів футбола рецепт цей приблизно такий.

Заслужений — та де заслужений — народний! — болільник авторитетно заявляє:

— Ех, якби до сміливості Лермана та додати удар Лемешка, ліву ногу Віньковатова, праву ногу Товта, серце Пономарьова, лоб Годничака, голову Дашкова, очі Гаврилюка, хватку Макарова… От би був центр нападу!

А чорноволоса Інна додає:

— А волосся Юста! Кучеряве! Білоголова Оля вимагає:

— І щоб хоч трішечки Комана!

Тут, розуміється, може бути безліч варіантів в залежності від особистих симпатій.

А чому б, справді, нашому старшому тренеру товаришу Ошенкову не прислухатися до таких оригінальних порад наших заслужених болільників?

Варіанти можуть бути найрізноманітніші, але одне завжди буде незмінним: Інна й Оля в кожному варіанті вимагатимуть:

— Щоб волосся Юста! І щоб хоч трішечки Комана!

3

Любить наш народ футбол, кріпко любить.

1 2 3 4 5 6 7