Народ війни не хоче (збірка)

Вишня Остап

"ШЕРШЕНЬ"

Сиділи ми з Домахою Петрівною у садку під грушею. Сиділи ми на горбочку, видно було за садком підмет, на підметі зеленів конопляний килим, за підметом голубіла річечка.

Надходив вечір, тьохкав соловейко, цвіла, аж шаленіла з того цвіту, груша, одцвітали вишні, витикалися на вгороді з пухкої чорноземлі картопля, у гнізді, що ото на стовпі на колесі, гріла чорногузиха майбутніх чорногузенят, ласкаво під тином квоктала квочка, скликаючи жовтеньких курчат, що тільки позавчора поскидали з себе яїчну шкаралупу, мекало в загончикові колинеколи телятко, сумуючи за мамою, що не прийшла ще з паші… Прогуркотів вулицею трактор, прогув угорі "Лі", прямуючи на Київ, а ми з Домахою Петрівною сиділи, балакали.

Кожен, значить, робив своє діло.

Почувши "Лі", Домаха Петрівна промовила:

— Не літала! Зроду не літала!

— А ви, — кажу, — полетіть.

— Боюсь. Дуже високо. Якби трішки нижче, полетіла б. Домаха Петрівна дійшла вже того віку, коли:

— Е! Вже недобачаю іштку в голку встромити. Як хто встромить, то ще штанці Васькові полатаю. Ну і рве, ну і рве, капосний хлопець, горить на ньому все. А як посварюсь, так ніколи не змовчить.

Зразу мені:

— Як такий, — каже, — буду, бабусю, як ви, то й у мене штани цілі будуть, як у вас, — каже, — спідниця.

— Отакі тепер онуки пішли. І в кого воно вдалося… Я зроду такою не була.

— То, — кажу, — бабусю, такі онуки, що на літаках так літатимуть, як ми з вами тепер пішки ходимо.

— Васько такий. Той літатиме. Як ото воно загуде вгорі, так він як упнеться поглядом, — ну, з місця його не зрушиш. Дивиться, дивиться, — а тоді аж підскочить на місці,— так ото його туди вгору тягне.

— Літатиме, бабусю, літатиме.

— Ох, і хлопець. "Я, — каже, — фашистам ні татка, ні мамки ніколи не прощу". А оце колись прибіг додому та до мене:

— Знову, — каже, — бабусю, "шершень" загув. По радіо ото в сільраді чув. Та ви, — каже, — бабусю, не лякайтесь, ми тому "шершню" крила пооббиваємо.

Я зразу не зрозумів та й перепитую Домаху Петрівну:

— Що, — питаю, — за "шершень"?

— Та хіба ж ви не чули, чи що. Аглицький ото "шершень". Той що до нас у війну приїздив. Та чули ви про його.

— Ааа. Чув, чув.

— Так, кажуть, знову загув. Тоді, як війна йшла, так не гув, а тільки ласкаво крильцями тріпав, а тепер, бач, гуде, та, кажуть, сердито гуде. Аж дзижчить. Чого йому треба?

— "Шершень", — кажу. — От і гуде.

— І ото воно думає, що як воно "шершень", так воно нас і перелякає. Та ви тільки гляньте. Рік же тільки без тої клятої війни живемо, а і в мене вже хата новенька. Та й скрізь по селу хатки новенькі біліють. І грушка моя ач як заквітчалася, а за німців ніколи так не цвіла. І вишеньки мої, як молоком облиті… І дерево знає, для кого воно росте, для кого воно цвіте, для кого воно родить. Не для німців, а для нас воно родить. І не для "шершеня" воно родитиме. Чи не так?

— Так, бабусю, так.

— А на підмет мій подивіться. До конопель мене приділили. Бачите, які: як щітка. І прополю, і догляну. І плоскінь виберу, і матірочку. І намочу, і витіпаю. Та насукаємо кріпкихкріпких ниточок, та наплетемо сіточок, та всіх "шершнів" і половимо. Щоб сердито не гули. Не вирвуться, бо нитка в мене кріпка буде.

А я дивився на бабусю Домаху Петрівну, і було в мене на душі спокійно.

"Шершні" гудуть, а ми День Перемоги святкуємо. Святкуємо в радості і в творчій праці. Хай гудуть.

А як догудуться, — ну, що ж, — доведеться день другої перемоги святкувати.

Коли не нам, то бабусиному Васькові, що так пильно на літаків удивляється.

ПЕРЧІЛЬ У ПОХІД ЗІБРАВСЯ…

Лорд Пістон Перчіль, зустрівши Новий рік келихом шампанського і побажавши справжнього миру всьому мирові, поцілував свою лордиху й лорденят та й проказав:

— Ну, ви мої любі та милі, доїдайте тут і допивайте, а я піду ляжу, бо в мене праву литку якось дуже сіпає, а в поперека ніби хтось кілка встромив чи залізною завісою гахнув!

Лордиха занепокоїлася:

— Що з твоїм, мій лорденьку, Пістошо мій, попереком?! Литка — це не дивно, — литку ще з бурської війни тобі сіпає, як ти, будучи хвацьким гусариком, у полон до бурів потрапив, а от що з попереком — недопойму…

— Ой, мабуть-таки, залізна завіса на поперек упала! — зітхнув лорд Пістон Перчіль.

— То, може, Пістошо, хай би баба Бірнсиха пошептала та напою якогось випити дала. Кажуть, у неї дуже цілющий трунок є! І всередину пити, і зверху натирати. Як вип'єш, кажуть, так тебе трохи ніби помакартурить і стає легше. А як зверху потерти, спочатку заачесониться, а потім заспокоїться, і ніщо вже його не монгобере! Може б, я збігала?

— Ні, моя люба міледихо, краще я ляжу та добре вгріюсь, — воно, може, й попустить! Скажи камердинерові, щоб прослав оте рядно, що на фамільному гербі сьогодні провітрювалось, та щоб укрив мене кожухом австралійської вичинки.

— Лягай, лягай, Пістошо! Лягай!

— Гудбайніч, моя міледичко!

— Гудбайніч, мій старенький! Гудбайніч!

Поклали лорда Пістона камердинери й лакеї на ліжко, фамільним рядном заслане, вкрили кожухом австралійської вичинки, міледиха його перехрестила та й проказала:

— Спи, мій Пістошо, спи спокійно, і хай не непокоять тебе ніякі сни! Гудбайніч!

А була ж якраз новорічна ніч.

Якій же людині, хоча б вона була й лордом Пістоном Перчілем, не сниться сон у новорічну ніч?

Тількино лорд Пістон Перчіль захропли, одразу ж і почалося!

Та яке почалося!

Спочатку приверзлася величезна єгипетська піраміда, на весь Єгипет піраміда, в сто разів більша, ніж Хеопсова, така велика, що крізь неї річка Ніл протікає.

А на тій велетенській піраміді стоїть індійський слон, великийвеликий індійський слон, такий завбільшки індійський слон, як сто слонів укупі, а на тому слоні йому видать: і Єгипет йому видать, і ПівденноАфриканський союз йому видать, і Індію, і Іран, і Палестину, і Аравію — всевсе йому з тої піраміди видать.

І всі в тих країнах народи перед лордом Пістоном Перчілем навколішки стоять і низько, вірнопіддано йому вклоняються.

А він, лорд Пістон Перчіль, на слоні сидить, молоточком розмахує та покрикує:

— Демократичніше! Демократичніше кланяйтесь! Нижче! Нижче! Демократичніше!

Аж тут і в Індії, і в Палестині, і в Ірані, і в Єгипті щось ніби бахнуло, загуло, тріснуло, і народи, замість уклонятися, підводитися почали.

Лорд Пістон Перчіль прокинулись і сердито засопли: не сподобався їм подальший розвиток сну.

Посопли лорд Пістон Перчіль, почухались та й знову заснули.

Тоді прийшов їм уві сні славетний їхній предок Мальбрук. У латах, у панцирі, на білому англоарабському коні прийшов славетний Мальбрук та й махнув золотою пікою:

— Чого спиш, лорде Пістоне Перчілю? — крикнув Мальбрук. — Чому в похід не збираєшся, як я колись збирався?! Адже ж ще не все тобою повойовано?! Хто ж його повоює, як не ти?!

І підводять ніби йому вороного коня, і сідає лорд Пістон Перчіль на коня вороного, як колись, бувши молодим гусарином, сідав, і в похід виступає.

А за ним танкові дивізії, моторизовані частини, артилерія, кавалерія…

А над ним гудуть самольоти…

Мальбруків нащадок лорд Пістон Перчіль веде військо своє одну шосту частину світу воювати… Хвацько веде!

Довів лорд Пістон Перчіль аж до того місця, звідки сяйво Червоних зір видко стало.

Як забачив лорд Пістон Перчіль Червоних зір сяйво, зразу за залізну завісу, якраз у тім місці, де "Made in Germani"[18] написано.

Зскочив із коня та й… прокинувся…

— Міледихо! — крикнув. — Давай камердинерів!

— А що тобі, Пістошо? — міледиха питає.

— Яв похід зібрався!

— Боже мій! Боже мій! Хіба ж ти забув, як предок твій Мальбрук збирався і що з того вийшло!

— Так отже ж!

— Казала, — покликати бабу Бірнсиху, щоб, може, пошептала, а тепер…

А НАРОД ВІЙНИ НЕ ХОЧЕ

І

Свербить агресорам воювати!

І не спиться тим панам, і не лежиться, крутяться пани, на своїх ліжках лежавши, і весь час їм увиджається, що кожний із них не менший, як генерал, а перед ним армії, корпуси, дивізії, артилерія, кавалерія, авіадивізії, мотодивізії, і що в кожного з них у кишені атомна бомба…

А він стоїть і командує:

— Вперед!

Гармати стріляють, літаки гудуть, бомби рвуться, кавалерія рубає, противник — урозтіч… Така баталія! Така баталія! Аж сам пан не витримує й кидається в атаку:

— Гурра!

І в цю мить прокидається:

Лап! — ні тобі артилерії, ні тобі кавалерії, ні мото, ні самольотів, — у руках у пана шмат одірваної в "бою" шовкової піжами, та й усе!

Привид… Марення…

А як же ж хочеться агресорам воювати! До болю, до різачки!

Уоллстріт хоче, щоб усенький білий світ, щоб усю земну кулю — у сейф! Клац! — ключем:

— Моя земна куля! Моя!

Сиди тоді собі спокійно й визискуй! Натиснув на одне місце — пливе золото вагонами, пароплавами, транспортними літаками…

На друге місце натиснув — каучук везуть.

Ще натиснув — уранова руда, пшениця, вовна, скот…

Все везуть панові — що на землі, що й під землею, що на воді, що й під водою, що в атмосфері, що й у стратосфері! Усе його!

Він! Тільки він — хазяїн! Єдиний!

ІІ

Опритомнює містерпан, озирається навкруги, вдивляється вперед, прислухається…

— Ми не хочемо воювати! — чує містерпан з Півдня…

— Ми не будемо воювати! — лунає і з Півдня, і з Півночі, з Сходу і з Заходу.

— Ми не дамо своїх дітей на гарматне м'ясо! — лунає з уст матерів усього світу.

— Ми ніколи не добуватимемо вугілля, коли воно піде на підготування війни проти Радянського Союзу! — заявляють англійські шахтарі.

— Повертайтесь додому, пане Черчілль, ми хочемо миру, а не війни! — заявила жіноча демонстрація Черчіллеві, коли він прибув до Сполучених Штатів Америки.

— Геть, Ейзенхауере, до Америки!

— Геть Північноатлантичний блок! Геть паліїв війни! — в усіх країнах лунає гнівний голос прогресивного людства.

Прогресивні представники науки й культури, трудящі всього світу збираються на конгреси: Геть війну! Хай живе мир!

Містерпан бачить це все і ще дужче скаженіє… Та хоч трісни, як кажуть, а народ війни не хоче…

III

А тут же агресорам з Уоллстріту до того ж припекло воювати, що аж-аж-аж…

А ви знаєте, недорогі панове з Уоллстріту, — із такого становища можна вийти: можна розв'язати війну!

Як?

Виберіть якунебудь територію, краще якийнебудь острів, бо на суходолі не можна буде морської битви показати, — збирайтесь і їдьте на той острів…

Беріть із собою всі генеральні штаби, всі пакти, беріть танки, самольоти, гармати, автомати, кулемети, лінкори, підводні човни, лоції, рації…

Приїхавши, розділіться на два фронти чи на дві армії, на два, словом, боки і починайте.

Одним боком хай командує якийсь американський вояка, другим боком — англійський.

1 2 3