Лев забравсь у сандалі і рве ті нещасні сандалі й зубами та лапами… А зверху написано:
Разорвеш, а не розпореш!!
А купіть ті сандалі, надіньте, пройдіться раз вулицею, і лева не треба, і попоряться, й подеруться миттю…
А чого ж Ялта задається? Яка тому причина? А от яка:
— "Дада". Дай деньги! Много дай деньги! Кулай пошла! Катер пошла! Кулай Ялта пошла…
Ось у чім річ!
"Кулай" у Ялті можна… І можна "кулай" по самісіньку зав'язку…
Така вже у тої Ялти традиція…
— "Кулай"!
Оцим "кулай" і жила Ялта завжди, нині, повсякчас і на віки вічні…
Особливо "завжди".
Зліталася туди вся "стомлена", "перетомлена", "виснажена", "недоїдюча", "недопитюча" царська аристократично-бюрократично-поміщицько-купецька Росія й відпочивала по гостиницях, по реставраціях, по яхтах, по автах, по фаетонах од "трудов праведних", громлячи дзеркала, лапаючи наяд пудронафарбованих і роблячи "акварії" з рояля та з коробки сардинок за допомогою своєї триперно-діабетичної сечі…
А музика хрипіла "Коль славен" та "На сопках Маньжурії"…
А повойоване кримське населення вирячувало баньки на великодержавних культуртрегерів, підхоплювало п'яних під жирну кисловонючу пахву й розвозило "блюющих та ригающих" по "меблірованих комнатах з видом на море"…
… А на набережній та на молі пахло дамським потом, пудрою, парфумами "Коті", шелестіли шовки, прикриваючи угрюваті синьо-зелені з поширеними венами стегна, і летіли бризки слиняві на зморщені, обкладені ватою, порожньожовті "бюсти", вилапані, вим'яті і "отсчественними саврасами" і повойованими чорно-гарячими з блиском у карих очах провідниками…
Звалося це:
— Ах, как ми в Криму отдохнули!
* * *
Ну, звичайно, тепер Ялта не та!
І погляди на вас, на приїжджих, не ті!
"Куди ти, — мовляв, — годишся?! От раніше! Що з тебе тепер візьмеш?!"
А в очах у кожного тубільця так і стрибає, так і миготить зажерливість…
І очі ті так і просвердлюють твою кишеню: "Чи варт з тобою хоч балакати? Скільки там у тебе є?!" А ви гадаєте, що тепер у Ялті казино нема? Нема рулетки? Нема шпендефера? Є! Все це є!
Сидить круп'є, крутить рулетку, стрибає "шарик", щасливих вишукуючи:
— Прошу дєлать ігру!..
— Ігра сдєлана!
— Двадцать три! Красная нечот! Вторая половина!
І літають довгасті лопаточки, соваються по розписаному столу, перекидають квиточки у тремтючі ручки "щасливчиків" і "нещасливчиків"…
А на "одкритій сцені" викаблучується діва з "кастаньєтами"…
Все це є!
Тільки ж!
— Ах! Єті податки! Они в гроб загонять!..
"Не загонять", очередно!
Бо ще плавають по "Набережній ім. Леніна" такі "примірники", що дивуєшся, як їх тільки витримує "Радянська платформа"… Як у тії "платформи" букси не горять, як її осі не лопаються.
Туристи
— А ви біля чого працюєте? Професія ваша?
— Власне, докторе, нічого не роблю. Пишу. Сиджу й пишу…
— Сидите й пишете? Так! Бачите, коли ви нічого не робите, а сидите весь час і пишете, то це не те, що зле відбивається на легенях ваших, а просто через таку вашу ніби роботу частина легенів не дихає як слід. Екскурсія, як по-нашому, по-докторському, кажуть, легенів ваших не повна. Сидите зігнувшись, завжди в однім положенні… Ну й, самі розумієте, частина легенів дихає як слід, на всю, а частина стискається… А час іде… Цілий рік ото так посидите — от воно та частина легенів й одвикає працювати, зморшками береться, застойні явища всілякі… Як плуг, що не працює, іржею береться… Розправити, значить, слід… Це в нас тут добре… Гори… Найкраще для таких легенів — на гору та з гори… Тоді грудна клітка роздимається, легені вщерть повітрям наповнюються, розправляються їхні закуточки найдальші, кров уся окисляється… Бадьорішаєте, веселішаєте, червонієте, молодієте… Гайда на гориї Молодцем будете!
— Спасибі, докторе! …Гайда на гори!
* * *
— Куди це ви так радісно?
— В гори! Легені не зовсім дихають! Екскурсія неповна! Застойні явища… Кров не окисляється… Молодішати треба… Бадьорішати… Веселішати… Красивішати… До чорта сидіти! Гулять, розправлятись, сили набиратись!.. От!
— Високо ж…
— Високо? Нам, туристам, високо? Нам, туристам, нічого не високо. Нам, туристам, усе низько. Високо?! Адьюс.
* * *
А гора… гора. Як гора! "Кішкою" зветься! Бадьоро на скелі, стежками крутими, з піснею нашою розлогою:
По цей бік гора,
По той бік друга…
Поміж тими крутими горами
Сходила зоря…
І голос лунає, лунає, лунає… Розлягається… Так… сажнів із п'ять розлягається… Вгору! Вгору!
— Ху-у-у!
— Х-и… по той бік… гора…
— А високо, лиха його година візьми!
— І по цей бік другааа! Ху-у-у! Сів!
Дивись! Нам, туристам, іще ж і далеко!
… А ну бадьоріше! Легені на всю дихатимуть! Кров окислятиметься!..
Гайда вище!
. . . . . . . . . . . . . . .
Ой! Чи воно там ще високо?
Сів!
Ху-у-у!
А ну підводься, туристе!
О-o-ox!
Уго-о-ору! Ще ж і далеко в ту го-ору! Сів!
. . . . . . . . . . . . . . .
А ну вставай!
Сів!
. . . . . . . . . . . . . . .
Ану…
Сів…
. . . . . . . . . . . . . . .
Сів…
. . . . . . . . . . . . . . .
Сів…
. . . . . . . . . . . . . . .
Сів…
. . . . . . . . . . . . . . .
Сидю…
. . . . . . . . . . . . . . .
Хто там? Може, яка спасенна душа внизу є? Ловіть мене, переймайте нас, туристів, бо чогось кляті ноги не хотять гори дотримуватись… Ох!
… Пошли, господи, на дорозі не кедра вже ліванського, а хоч нашу рідну бузину, щоб хоч за щонебудь було зачепитися, бо, їйбо, й черепків не позбирають…
… За сосну вхопивсь!
Ох!
. . . . . . . . . . . . . . .
І лежав на ліжку, як Ісус Христос, бо литки мов гвіздками попробивано!
* * *
Легені розправиш — ноги покарлючить… Ноги розправиш — легені покарлючить…
Туристи, одне слово!
"Природа й люди"
Ні, вірніше, не "природа й люди", а навпаки — "люди й природа"…
Які ото, значить, люди до кримської природи їдуть і як ота сама кримська природа на людей тих упливає й що з того впливу природного буває…
* * *
Ще в Севастополі на вокзалі…
— Ох, стомився, знаєте, до чортів!.. Голова — ну нікуди. Хоч викинь! І, знаєте, "верхушки"… І видих там і згук тупий! Температура почала оце останні місяці підноситись! Охляв, що називається, зовсім! Працездатність упала… Ледве-ледве дотяг оце до травня… Комісія просто сказала: "Їдьте! І що швидше поїдете, то краще! Поїдете, — каже, — подихаєте кримським повітрям, відпочинете, поправитесь!.." А я думаю, що навряд, щоб уже я поправивсь. Сили ні на жменьку! Та воно й не диво: сім років революції, як у казані кипів… Тепер і комісії, і підкомісії, і конференції, і наради… Чого тільки не везеш?! Як ти його везеш, так і сам не знаєш! Інерція, мабуть! Та ви подивіться на мене: хіба в 26 років такі люди бувають? Та я дід уже! Оце їду та й не вірю, що що-небудь вийде… Просто їду, щоб потім не жалкувати, що не скористав з можливості побувати в Криму. Їду, ляжу і пролежу цілих два місяці… Ні ногою, ні рукою… Просто лежатиму… За всі сім років одлежусь! Якби тільки в таку санаторію потрапити, щоб менше того галасу, щоб без шуму, без гаму… Тільки лежати, дихати, відпочивати… А головне — лежати, лежати, лежати… Чи довго нам їхати?! Хоч би швидше! Ой, лежати! А ви так само: відпочивати? Легені?
— Ні! Командировка! Треба подивитись, як там люд трудящий поправляється…
— Не хворі, значить! От щасливий! А я — лежати! Тільки лежати! Поправитись, хто й зна чи поправлюсь, а одлежусь — так уже одлежусь!
І вдивляєшся в його стомлені очі, такі сумні-сумні, і в сіре обличчя вдивляєшся: воно бліде-бліде, аж сіре, і синьоваті губи, і жовтяки під очима, і мляві руки, і кволий голос. Покуйовдане, пітне волосся… І байдужість, байдужість…
"Да-а-а… — думаєш, — перетерло людину… Революція — не танок… Вона міцно бере червоними руками, аби тільки втримався!.."
* * *
Вже в санаторії. Через тиждень…
— Здрастуйте!
— Здрастуйте!
Голена голова, голена борода, білий костюм, на голові тюбетейка, сандалі на ногах, обличчя вже червонувате, з легкою смагою, в очах блиск і чортики… В руках кримський ціпочок, і ціпочок той у руці вивертом, вивертом…
— Ну, що? Як? Лежите?
— Так, полежую потроху. Та чого, власне, лежати: і походити тут непогано… Му-гу-гу! "Харашо жить на востоке-е-е!.."
— Поспівуєте?
— Та чого ж не поспівувать? А ви як?
— Та нічого. Ходжу, придивляюсь потроху!
— Сумний ви якийсь! Чого ви?! Така природа, так чудесно навкруги… А ви похнюпились… Веселіше!.. Аа-а… Товариш Надю! Куди? На пляж? І я з вами! Пробачте, товаришу… "С той поры как стала шансонеткой я, мої друз'я, не сцене його я-я-я"! Тру-ля-ля! Товаришу Надю! А ну, наввипередки!..
* * *
Через два тижні… Вечір… Місяць…
— Добрий вечір!
— Добрий вечір! Куди ви таким вистрибом?
— Не бачите хіба? Місяць он підводиться! Піду посиджу трохи… "Місячні ванни"! Не пробували? Ех, ви! "Чу-ра-ра-ра-ра! Ку-ку!"
— Поправляєтесь?!
— А чого ж мені не поправлятись?! Дурниці! Хіба вже я такий хворий?! Ну, бувайте! Агов! Ого-го-го!..
— Я тут (тоненько).
— Іду-у-у
* * *
Через місяць…
Сміються очі… Чорне, з здоровим лиском обличчя… Тужавлять ноги! Меткий погляд! Різкі рухи! Ціпок у руках млинком! На місці — підстрибом… По проспекту — орлом…
А в руці — смуглява Надя.
— Ха-ха-ха!
— Хи-хи-хи!
І бризки навкруги! І весело! І все сміється!
. . . . . . . . . . . . . . .
І сміятимуться наради, іграшками будуть конференції… "Харрашо жить на востоке-е!"
Життя татарчине
Від легенд прекрасних, таємницями південними оповитих, до шаленої праці, праці каторжної.
Від пісень про гнучкий стан, про очі-смарагди, про постать кипарисову, про походку сарни гірської у чорноокої казинин (киз – дівчина), до раби, до невільниці, до хатньої речі, до безсловесної покори перед владикою-чоловіком у виснаженої дітьми та працею хашинин (хашин – жінка).
Які очі у стрункої молодої Фатьми?!
Який стан?!
Які чари жіночі?!
Золото, славу, честь і могутність за погляд очей-слив, за палкі обійми молодої красуні…
Все за жіночу красу!
І легенди про неї, про красу жіночу, казкові: "Коли висохла душа, кволим зробилось тіло — тоді золото".
"Коли кипить кров і не згас огонь в очах — тоді жінка".
.