Під чорта, під диявола!.. Під що завгодно, бо пече!.. Бо свердлом гарячим голову твою просвердлює оте око вогняне, що виткнулося з блакитної перини поміж двох пухкеньких хмарокподушечок!
…В лісі… Ху! Ніби віялом махнуло… Лежиш, і все тобі байдуже…
Чи вб'є Пілсудський Шептицького на двобою, чи Шептицький Пілсудському черепну розколеть коробку… Так тільки іноді думка, як кирпичина, в голові повернеться: "Краще, якби той того, а той того… Обопільно".
…Пече…
* * *
— Тррр!.. Куди, ряба?! Та куди ж ото ти, ряба? Кажи, га? Тррр! Тррр! Та бодай же ти йому була ж іздохла! Тррр!!!
В лісі содом… Тріщить ліщина, летить сухе гілля… Якась шалена лавина мчить лісом до узлісся…
І в цім галасі, в цій бурі тріску й лопотіння, як вибухи гарматні, виривається люто, тривожно, з плачем:
— Куди, Манька?!
— Куди, Мура?!
— Куди, Рижа?!
— А не здохла б вона тобі?!
— Тррр! Тррр! Тррр! А лавина мчить…
Ось вискочила Мура на узлісся… Очі дикі, червоні… Тремтить уся… Стала…
Замість хвоста автомобільна шина…
— Тррр, Мура! Тррр! …Ніби гарячим залізом жигнуло!..
Опукою б'є на місці, підстрибує, як молода сарна, люто кидає задніми ногами, хвіст скручується ще щільніше…
— Ммме!
І стрілою в яр!..
Бере бар'єр, як премійований скакун, і котить житом, просом і огірками до колодязя…
За нею "колбасою" смалить Митрів третяк половий…
Він іде якось вихилясом. Голова йому збоку, передніми ногами забирає так, ніби хоче ними вхопити щось перед себе, пригорнути його, стиснути й поперти далі… В нього "ммме" мужнє, люте й загрозливе… Хвіст — обичайкою…
На мить зупиняється перед тиномбар'єром… Раптом рвучко б'є лівою задньою, і вже "обичайка" його тільки мигтить серед колосся…
Мура вже позад нього…
…Хвилина… Й розгорнутою колоною вихором жарить уся череда…
Молодняк іде жартуючи, "з колінами"…
Поважна Чорна, що "вже оце восьму весну все бички й бички" в ар'єргарді, як "коміческая старуха" за балетом у веселій оперетці…
…Тину нема. Стирчать тільки кілки…
І плаче, ' випростуючись, жито, плаче просо, плачуть огірки…
А з лісу, наближаючись до узлісся, біжить спотикаючись:
— Тррр! Тррр! Тррр!
— Не впасеш, лобуряко?! Не впасеш?!
— А що я йому зроблю, як вони мов показилися!
— Показилися?! На вулицю так на налигачі не вдержиш, а худоба так у житі?!
— Самі впасіть! Закрутить хвоста та й подалось! Що я його, за хвоста весь час держатиму?
— І держи! Бачиш, що задирає, візьми й "оддери"! Лясь! Лясь! Лясь!
— Я більше не буду! їйбо, не буду!..
* * *
А Онисько:
— І от же лиха личина! Одрубай йому хвоста — мух нема чим одгонити… Залиш йому хвоста — дрочиться…
Становище безпорадне.
МЕД
Мед — штука солодка!..
Це найстаріший у нас пасічник дід Глушко так. Сидимо на пасіці, люльками попахкуємо, на бджілок милуємося.
А вони дощем золотим на сонці до вічка падають. І гудуть, гудуть, гудуть… — Гудьоть! Медок несе!
— Хароша, дідусю, комаха! Маленька така, жвавенька… А дивись, на зиму й буде з чим шулики їсти!
— Тваринка діствительно бідова!.. Ач, як гудьоть!.. Дааа! Загув і я оце якось! От, брат, загув! Думав, що анба мені! Не буде, думав, старого Глушка!
— А ви чого "загули"? Побджолячому, чи як?
— Побджолячому… Як хряснувсь, так думав, чи хоч цурпалки стара позбирає. А все язик наш поганий! Не вдержишся, скажеш, согрішиш, от воно тебе й кине! З бджолами треба похорошому… Божа вона тваринка й порядок любить…
— А що сталось, діду?
— Сталось… Таке сталось, що й досі, в три погибелі зігнувшись, ходжу… Роя збирав… Тільки ото підобідали, вийшов у садок, дивлюсь: гонить… Я за колодку, за драбину й чекаю, де сяде… Сів, бачите, он на тому бересточку… Воно хоч і височенько, а щоб невдобно, сказать не можна! Драбина достає, і колодку підставити можна так, що струснеш — і все! Мій, думаю, буде! Підставив драбину, поліз… І колодку в самий раз пристроїв, і все… Тільки наважився струсонути — воно, лиха личина, хай бог простить, тільки — дззз! Та в самісінький же вам ніс: раз!
Та так же болюче, як ніколи!
Одмахнувсь! Сльози тільки: кап! кап! кап! Чую, жене мого носа! Як рисаком жене! Труснув ще…
А воно штук із десяток у лоба як ужарять!
— Чорти б вас!..
Тільки ото промовив "чорти", коли це: Трісь!
(А колодку з роєм держу!)
Трісь! — та як поперло, як поперло, так, їйбо, хай бог простить, сажнів з п'ять, ноги вгорі, а голова внизу, летів, як яструб. А потім як кинуло, аж кавкнув. Кинуло та ще й колодку на голову наділо! Так вони як рвонули мене з усіх боків, то я як висмикнувсь із колодки, та як ударив, так у сажі з кабаном опинився…
Упав та й стогну!
Виволокла стара з сажа, насилу очуняв! Запричащався. Такого вони мені меду дали! Отаке буває…
"Ото не чортихайся, раз із бджолами діло маєш", — каже стара.
Так воно таки правда! Я вже запримітив: раз по пасіці чорта згадав, тікай краще. Особливо як за роєм лізеш.
Чорт, знаєте, та ще при трухлявій драбині завжди таку халепу вам устругне…
А мед… мед, що й казати, штука солодка…
ЯК Я РИБУ ЛОВИВ
Раанок! Не ранок, а вірші!
Угорі — небо. Внизу — земля. А передо мною ставок… Ви знаєте, що таке ставок?
Це така великавелика глибока з землі тарілка, а в ній не "Supe a la peisanne" (так у "Ренесансі" пишуть), а вода.
А у воді — риба, раки.
Моє завдання як рибалки впіймати оту рибу, а коли трапиться то й рака.
Це одно.
Друге: мати з отого всього: 1) насолоду, 2) відпочинок душі моєї розхристаної і 3) юшку Із свіжої риби.
Для того з собою взяв:
а) Обов'язкову постанову № 118 Харківського губвиконкому (правила, як ловити рибу),
б) сантиметр,
в) циркуль,
г) парасолю (сонце!),
д) кошика, де вмістилося б півдесятка тарані, пляшка перцівки ("довоєнного качества"!), 2 ф. хліба й ін.,
е) посвідчення особисте, є) учотну картку,
ж) удку,
з) жінку.
Все, значить, що полагається. Закинув…
— Клюйоть, дядя?
— Проходь! Проходь! Свого часу клюніть! Пішов… І вже здалеку на голос "Гречаників":
Удіть, дядя, удіть,
А вечерять чтосьто будіть.
"Смійся, — думаю, — смійся!"
Перші дві з половиною години стоїчно дививсь у ставок і думав: "Отже, дивись: кисень з воднем, якенебудь Н20, а скільки риби має…"
А я, можна сказати, людина, homo, а хоч би тобі паршивенька тулька!..
Коли це: плигплигплиг! Поплавок!
Сіп!
— Є!! Ага! Лови, жінко, ловиловилови! Держи! Впіймала?
— Є!
— Карасик? Давай сантиметр. Давай циркуль. Давай обов'язкову постанову Губвиконкому. Як там сказано? "Карась не менш як три вершки. Міряти від середини ока до задньопрохідного плавника". Добре! Шукай око!
— Є!
— Шукай середину ока! Найшла? Став сантиметр. Тааакс! Держи! Шукай задньопрохідний плавник!
— Я не знаю де!
— Шукай ззаду! Раз задньопрохідний, значить, ззаду! У проході! Найшла?!
— Та нема!
— Зоологію забула? Чого вас по тих гімназіях учили? Давай сюди!
— Ой! Уже!
— Що вже?!
— Виплигнув! У воду! Ононон! Поооплив!
— От іще! А ще й на курсах була! І у Вукоопспілці служила! Паршивої риби не вдержиш!..
…Плигплигплиг! Поплавок.
— "Прочая риба"?! Скільки там для "прочої" одміряно?
— Три вершки!
— Давай сантиметр! Око є! Перевертайсь, "прочая". Де тут у тебе той "плавник задньопрохідний"?.. Нема! Дивись: плавника нема! Щука од'їла! Як же тепер?
— А я не знаю!
— Викину! Іди назад у став! Плавають тут без "задньопрохідних"! А потім відповідай!
— Ооо! Рачок! Іди, йди, йди! Ну, дивись, як там раки? Де їх вимірять?
— Два вершки! Від кінця голови до кінця хвоста!
— Давай сантиметр! Почнемо від голови.
— Та то ти з хвоста починаєш!
— Як із хвоста?! Це ж "шийка"! А на шиї й голова!
— Та то хвіст, а не шия! Сам нічого не знаєш, а лаєшся!
— Не все тобі 'дно, чи од хвоста до голови мірятиму, чи від голови до хвоста?
— Ну?!
— Вершок і сім восьмих! Іди к чорту! Пливи! Не міг на паршиву восьмушку вирости?! А теж лізе!
…Ходім додому!
Вечеряв "дядя" не "чтосьто", а тараню.