Заповіт борцям за визволення

Володимир Винниченко

Сторінка 3 з 26

Скористувавшись слушним моментом, війною Москви з Швецією, він захотів скинути панування царів й відновити самостійність Української Держави. Але намір його не здійснився. Чому? Тому, що Мазепа в своїй акції, так само взяв орієнтацію тільки на зовнішні сили, а не на внутрішні. Він вступив у змову з шведським королем, а не з своїм народом, він мав на увазі за допомогою шведського короля і його війська здобути в визволеній Українській Самостійній Державі собі й свойому військові "вольності й маєтності", а про "хлопа" й мови не було. І Мазепа, і його прихильники, тодішні й подальші, скаржились, що народ український не підтримав Мазепу, лишився байдужим до повстанських національно-державних гасел, "зрадив Неньку-Україну", а через те, мовляв, і війна з Москвою була програна.

Цілком справедливо, дійсно, була програна через байдужжя народу. Але через що було те байдужжя? Байдужжя через національну несвідомість народу? Через його любов до Росії? до царів, до руських панів? Ні, через те саме, через що була програна Хмельницьким війна з Польщею, все через те саме байдужжя і навіть ворожість керівних елементів тогдішнього українства до соціяльно-економічних і політичних інтересів "хлопа" — народу. Народ отим своїм байдужжям відповів, "Чи чужий, чи свій пан, чи чужий чи "свій" канчук, батіг, ярмо, один чорт. За що я маю віддавати своє здоров'я і життя? За зміну назви ярма і батога?" Розуміється, самою зміною назви зла викликати ентузіазм і саможертвеність дуже трудно.

Тепер візьмемо приклади з недавньої історії нашого визволення, з часів Центральної Ради. Я в інших місцях не раз казав уже про ці приклади, але думаю, що не пошкодить повторювати їх безліч разів. За Центральної Ради так само висувалось питання орієнтації. Так само керівництво визвольного руху нашого під час революції 1917 року стояло перед вибором: де шукати помочі проти ворога нашого національного визволення (Росії)? І так само думка поділилась: одна частина стояла за те, щоб шукати її в народі, щоб піти назустріч вічним соціально-економічним прагненням його, щоб із гасла "Вільна Україна" зробити гасло "Вільна Україна без хлопа і пана", щоб з'єднати всі прагнення в одне, щоб однобічне визволення розвинути у всебічне. Але друга частина Центральної Ради не знайшла в собі ні сили, ні мужності, ні бажання прийняти це гасло, вона великою більшістю голосів висловилась за орієнтацію на зовнішні сили, за покликання на поміч проти більшовицької навали німецьке військо.

Різниця в орієнтації цих двох груп зрозуміла. Одна з них, ота керівна, складалась переважно з людей не трудового походження, урядовців царських установ, дітей поміщиків, фабрикантів, священиків та адвокатів, журналістів, учителів, із людей, які не стояли близько до трудових мас української нації, які до революції не брали ніякої участи в підпільній, підготовчій до неї роботі, але які своєю освідченістю, своєю національною свідомістю робили вплив на більшість депутатів Центральної Ради, вели їх за собою. Вони майже всі називали себе соціялістами, бо тоді ця назва була синонімом визволення, бо то соціялісти своїми жертвами, своїм життям готували переворот в Росії й на Україні. Але по суті своїй, чи то соціяльній, чи психологічній вони не були соціялістами, сміливими революційними борцями. Та досить сказати, що мало хто з цієї течії був арештований коли-небудь царською жандармерією. Це були люди спокійні, звиклі до свого більш-менш привілейованого соціального становища, вони боялись "ексцесів черні", вони хотіли посуватись повільно, помаленьку. А крім того, вони не були дуже чесні з собою: вони обдурювали себе вірою в те, що український народ пройметься самою ідеєю соціяльних "ексцесів", а, обдуривши себе, вони з запалом дурили й інших і вели їх за собою.

Друга група складалась із представників суто трудових кляс української нації, селян і робітників. Вона була плоть од плоті народу і знала його потреби, прагнення, вірування. Вона знала, що національна свідомість його, забита сторіччям неволі, була не така велика, щоб заглушити соціяльні болі й інтереси, що небезпечно було віддавати ворогові, руському імперіалізмові, одягненому в більшовицьку форму, керівництво отими болями та інтересами, що треба було, щоб українське ім'я було проводом у русі за соціяльно-економічне визволення нації.

Я належав до цієї другої групи. Я був сином робітничо-селянської родини, я з дитинства на собі самому знав гніт, приниження, визиск як соціяльного, так і національного характеру. Я з юних літ провадив боротьбу з цим віковічним злом нашої нації. Я прийшов до Центральної Ради не від царських "канцелярій", не від тихих посад, не від спокійного улаштованого життя, а від плугів, майстерень, підпілля, тюрмів, від життя непокійного, тяжкого, життя солдата підпільної революційної армії. І тому зрозуміло, що моя психологія була відмінна від психології моїх співробітників у Центральній Раді, що я інакше розумів український народ і його прагнення. Але я в той же час був головою Уряду і на мене спадав обов'язок виконати постанову більшості проводу Центральної Ради про заклик на поміч зовнішньої сили, німецької армії. Я не міг і не хотів брати на себе відповідальність за цей акт, який, на мою думку, мав принести Україні велике зло, і подав до демісії. Я був глибоко переконаний, що кайзерська німецька армія неодмінно мусить убити нашу революцію, мусить принести нам і політичну, і соціяльну, і навіть і національну реакцію... І, будучи так переконаним, я не поїхав разом з усією Центральною Радою і новим урядом її (з Голубовичем, с-р) на чолі назустріч закликаним німцям, а під чужим паспортом з дружиною своєю лишився з народом. Я хотів бути послідовним у погодженні з собою: я волів бути визнаним більшовиками й розстріляним ними, ніж іти назустріч реакції й самою присутністю своєю бути співучасником того заклику і всіх його наслідків.

На жаль, мої переконання справдились з цілковитою точністю. Кайзерські реакційні генерали, вигнавши більшовиків з України, не схотіли терпіти й демократію й швидко розігнали Центральну Раду, арештували проводирів її, наставили руського генерала П. Скоропадського за "гетьмана" й почали "пасифікацію" українського народу: засіяли Україну карними загонами, складеними з руських офіцерів, переважно синів поміщиків на Україні, які масово пороли селян, розстрілювали невдоволених, накладали на села й міста люті контрибуції. Будучи в гущі народу, я на свої очі бачив, що дала нашій нації "орієнтація на зовнішні сили". Я на свої вуха чув, як українські маси кляли Центральну Раду, а з нею й Україну, як відрекались од самого імені українця. Мені в лице казали робітники й селяни про мене найтяжчі лайки (не знавши, розуміється, що "отой проклятий буржуй Винниченко, отой німецький запроданець" був їхнім співрозмовником, товаришем у партизанській боротьбі проти німецької реакції). А ще болючіше, що наші маси всею душою стояли за нашого національного ворога, за такого самого ката нашої держави, як і руські білогвардійці, що їх пороли, за більшовизм.

Це — одна фаза цього прикладу. Друга — не менш повчальна. Вернувшись до Києва з підпілля, заставши розгром Центральної Ради і проголошену руським генералом Скоропадським "федерацію" з Росією, підперту формованою ним армією з руських офіцерів, утіклих на Україну від більшовизму, будучи весь пройнятий люттю від "пасифікації", соромом за нас, болем за українське ім'я, я почав організовувати повстання проти німецької армії та її "гетьмана". Але, мавши такий болючий досвід, я виставив своїм співробітникам умову: об'єднати гасло національне з соціяльним, стати в оборону не тільки національно-державних прагнень, але й економічно-соціяльного визволення. Цю умову прийняли всі партії. Про деякі деталі з цього історичного моменту я буду говорити далі. Тепер тільки скажу: ті самі маси, які лаяли і проклинали при мені "Україну", тепер, коли вона звернулась до них, як захисниця їхніх насущних інтересів, коли виявила себе не "панською", а своєю революційною, трудовою, рідною всьому народові, тепер вони з ентузіазмом кинули свої плуги, майстерні, родини, дітей, жінок і тисячами посунули в армію Директорії. І через кілька місяців запеклої боротьби німецька армія, захопивши з собою свого "гетьмана", втікла з України. Український трудовий народ, в образі свого представництва, Трудового Конгресу, одноголосно висловився за цілковиту Самостійність і Незалежність Української Держави. І з того часу, терплячи всі наступи руського імперіалізму, витримуючи всі його катування, він усім єством тримає прапор української державности і тримає так, що сам ворог поштиво схиляє голову перед нею.

І яку саме орієнтацію він вибрав і провадить, це найкраще показує його найактивніша частина, його бойова еліта, Повстанська Армія, яка і словом, і чином доводить її на Україні, а не в еміграції. Слово її є в її декларації, викладеній в книзі "Позиції визвольного руху", всебічно визвольного. А чин його є безперестанний бій з гнобителями нашого народу, бій, який, відповідно до обставин, то стихає, то розгортається, але ніколи не перестає.

Оце треба знати всім борцям за визволення України. Та не тільки борцям, а й простим, щирим членам української нації, які насамперед їй хочуть добра. їм треба перестати входити із твердженнями про "прапор української державности" та про "Державні Центри" за межами України, перестати зневажати український народ і його тамошні бойові сили "орієнтацією на зовнішні сили", які немовби дадуть Україні визволення. Без орієнтації на свій народ, без його участі в боротьбі, без його всебічного зацікавлення і ентузіазму зовнішні сили нас роздеруть і задушать ще на сотні років.

4. НАЦІОНАЛЬНА РАДА.

А з цього з необхідністю випливає питання про Національну Раду та її так званий "Виконний Орган" — "Уряд".

Стара еміграція, а за нею й велика частина Нової еміграції, як сказано вже, називають Національну Раду "Державним Центром", "Передпарламентом", а деякі, поспішаючи, просто "Парламентом", а її "Виконний Орган" — "Урядом". Так,— коли визнати, що на Україні ніякої держави немає, що вона є тільки в еміграції, то тут, розуміється, повинен бути й Національно-Державний Центр її та Уряд.

1 2 3 4 5 6 7