А попереду, перескакуючи з гілки на гілку, пробиралася до берега темна Жорчина постать.
Я ще раз оглянувся на тітку: чіпляючись за гілля, вона просувалася до мене. Тоді я теж став пробиратися до берега.
Вода перекочувалася через стовбур, весь час намагаючись змити мене. Деревина сповзала все нижче й нижче: ось-ось вона зовсім одірветься, і тоді нас уже ніщо не врятує...
Врешті добрався до берега, одразу ж упав. Все у мені огидно тремтіло, перед очима пливло. Мене канудило. Я лежав, боячись оглянутися назад, на потік: а що, як тітка Павлина зникла у водоспаді?
— Живий?
Тітка Павлина! Викручує волосся, обтрушується від води.
— Ну, тепер житимемо тисячу років!.. Пішли глянемо!
Я не встиг спитати куди, а тітка вже дерлася на скелю. І ми, хоч-не-хоч, полізли за нею.
Стояли на скелі й дивилися з острахом під ноги. Зриваючись із стометрового порога, велетенська маса води з ревом падала донизу. Там вирувала, злітала вгору, люто пінилася, і там уже була наша деревина. Її крутило, жбурляло, мов тріску, — ось вона зовсім пірнула під воду і щезла.
Потім ми обернулися в бік джунглів. Звідси, з цієї високої скелі, видно було, які вони безконечні: суцільне зелене море, тільки ген-ген аж на обрії червоніють гори.
— Далеченько ж нас занесло, — мовила тітка Павлина. — Та нічого: як добре будемо йти, то завтра доберемося до місця... Як, хлоп’ята, згодні?
Ми похмуро відповіли, що згодні. А що нам робити? Не лишатися ж на оцій скелі, поки й з голоду помремо!
Мені одразу ж захотілося їсти. Так захотілося, що хоч каміння гризи!
І навіщо я полетів за тим держи-деревом? Потрібне воно мені!
— Пішли! — скомандувала тітка Павлина. — Поки почне смеркатися, треба пройти хоч з десяток кілометрів.
Їй легко було казати: "пройти". Тільки ми спустилися з скелі, тільки занурилися в джунглі, як під ногами зачвакало болото. Вода тут, мабуть, не висихала ніколи, ноги весь час роз’їжджалися в сирій глині, чіплялися за коріння. Скрізь, куди оком не кинь, — велетенські стовбури дерев, оброслі мохом, обплетені ліанами, а високо вгорі — щільне шатро, що майже не пропускає проміння. Душно, парко, наче в лазні, повітря якесь аж липке, просякнуте пріллю. Я бреду і бреду, ледь переставляючи ноги, і все в мене аж пухке: і голова, й руки, і груди.
Жорці ж дістається ще більше. Він набагато нижчий од мене і часто бреде у болоті по пояс.
А в животі аж кавчить — так хочеться їсти...
І чого я полетів на цю прокляту Венеру? Сидів би оце за чистим столом, а Джек подавав би обід...
При згадці про Джека в мене сльози навернулися на очі: так стало себе жалко! І на Джека образа запекла: сидить, мабуть, зараз у чистій квартирі, а ти міси тут болото.
— Відпочинок! — оголошує тітка Павлина. — П’ять кілометрів ми вже подолали...
Хи, п’ять кілометрів! Звідки вона знає, що п’ять кілометрів?
Дивлюся на тітку Павлину вже з люттю: мені здається, що вона навмисне нас сюди затягнула. Аби ми отут мучилися з голоду.
Тітка Павлина витирає тим часом корінь, що витикається з болота, запрошує:
— Сідайте, хлоп’ята! Тут сухіше.
— Не хочу! — відповідаю похмуро.
Вперто стою долі, хоч ноги просто підламуються.
— Не хочеш, як собі хочеш. А ми з Жорою посидимо.
Тепер я уже лихий і на Жорку. Він одразу ж примостився на корені. І не дивився б на них!..
— Ну, рушили далі, — трохи спочивши, мовила тітка. — Вже недалеко.
"Ага, недалеко! Цілих п’ять кілометрів! Вам добре іти: ви посиділи!.."
Бреду понуро за ними. І вже нічого довкола не бачу. Появися оте держи-дерево, не звернув би на нього жодної уваги: попер би прямо на нього.
— Галявина! — вигукує тітка Павлина. — Хлоп’ята, галявина!
Попереду й справді світлішає. І під ногами немає болота. Тільки мох та перепріле паліччя.
Високо піднімаючи ноги, Жорка біжить на те світло. Він завжди отакий: як тільки щось побачить цікаве, так одразу ж забуває про втому. Ми й дійти не встигли, а вій уже видерся на високе дерево, що росте посеред галявини.
— Віть’ю, лови! — І жбурляє донизу довжелезні зелені ковбаси.
— Схоже на банани, — каже тітка Павлина. Піднімає метрову ковбасу, нюхає, пробує сколупнути тверду лискучу шкірку. — Жоро, їх їсти можна?
— Можна!
Примостившись на гілляці, Жорка наминає, тільки шкірки летять на землю.
— Ну, якщо можна їсти... — І тітка рішуче впивається в банан зубами.
А в мене одразу ж — повен рот слини. І спазми у животі.
— Вітю, чого ж ти?
Піднімаю одну із ковбас, — ого, яка важкенна!
Банани я вже не раз куштував: на Землі, вдома. Татко їх дуже любить, а мама терпіти не може: каже, що сира картоплина і то смачніша. Я ж до бананів був просто байдужий. А зараз здалося, нічого смачнішого ще не їв. Мов ананас, але набагато духмяніший. М’якушка ніжна-ніжна, так і тане в роті.
Ум’яв майже всю "ковбасу". А Жорка знову гукає згори:
— Віть’ю, лови ще!
— Не хочу!
Я вже на них пересердився: на Жорку й тітку Павлину. Вони обоє хороші, то я просто так...
— Тут і заночуємо, — вирішує тітка Павлина.
Зібрала всі банани докупи, склала під деревом.
— Рвіть, хлоп’ята, траву!
Ми із Жоркою, який спустився з дерева, швидко нарвали трави, наносили цілі оберемки. Тітка Павлина вимостила — постіль, кращої й не треба!
Полягали рядком. Лише зараз відчув, як натомився. Тіло болить, м’язи судомлять. Хочеться спати, а заснути не можу. Тільки очі заплющу, так і бачу то болото, то воду. Отой скажений потік.
Крутився, вертівся — ліг прямо на спину.
Небо високе-високе і все наче з срібла. Сяє — не видно й зірок. Я вже звик до нього, а спершу було якось аж дивно. Велетенські дерева обступають з усіх боків галявину — ніде й не шелесне. Довкола усе мов вимерло. Та й хто в болотах оцих житиме?
Хотів запитати тітку Павлину, чи довго ще нам вибиратися, та й не зчувся, як заснув...
Прокинувся од того, що приснилася пожежа. Наче загорівся будинок, отой, в якому мешкаємо на Землі. Вибіг на лоджію — вогонь аж гоготить довкола. Метнувся по махольот, а він теж у вогні. Я од страху й прокинувся.
Лежу із заплющеними очима, а в повіки так спалахи й б’ють.
Невже ліс загорівся?
Сів, очі розплющив — ліс не горів. Зате все небо переливалося вогнями. Білі, червоні, сині, жовті, зелені — вогні котилися гігантськими хвилями з краю в край. Та ось хвилі наче осіли, і на сріблястому тлі з’явилися вогняно-сліпучі стовпи. Мов увімкнув хтось гігантські ліхтарі. Стовпи палахкотіли все яскравіше і яскравіше, вони то перехрещувалися, зливаючись, то знову розходилися, аж поки враз зникли, і небо знову запнула срібляста завіса. Я вже подумав, що все скінчилося, коли із-за небокраю, одна за одною, попливли догори величезні яскраво освітлені кулі. Повільно обертаючись, мінячись всіма кольорами веселки, вони підіймалися вище й вище, і я, не витримавши, розбудив тітку Павлину.
— Сяйво, — сказала тітка Павлина: вона захоплено дивилася в небо. — Заради одного цього варто забратися в джунглі!
— Гляньте на дерева! — вигукнув Жорка, який теж проснувся.
А непорушні досі дерева враз ожили, зашелестіли листям. Гілля повільно підіймалося вгору... Дерева наче простягали зелені руки до неба, до світлих куль, що пливли й пливли безупинно. Ось кулі зникли, небом знову покотилися хвилі, і тоді увесь ліс, всі дерева довкола стали ритмічно похитуватися : в один бік — у другий, в один — у другий. Мовчазно й таємниче, лише чутно було, як ритмічно потріскує гілля.
— Танець лісу, — прошепотіла вражено тітка Павлина. — Я тільки чула про це, але досі не вірила.
Згодом хвилі почали знову опадати й бліднути. Ось вони зовсім розтанули, і небо знову стало спокійним і срібним. Дерева, похитавшись ще трохи, наче у трансі, опустили гілля. Зімкнулися кронами, застигли. А ми все ще сиділи, переповнені враженням від щойно побаченого, сиділи й мовчали.
Нам так і не пощастило добратися до гір: наступного дня, десь опівдні, нас захопили в полон.
Ми саме обходили велике болото, грузнучи в густій грязюці по пояс,
— Це вже останнє, — втішала нас тітка Павлина. — Джунглі незабаром скінчаться.
Хоч мені особисто здавалося, що джунглям не буде кінця-краю: з самісінького ранку ми продиралися ними. Через плечі несли по дві "ковбаси", бо не знали, де ще трапиться їжа.
Тож ми обходили саме болото, коли ліворуч, у зелених сутінках, я помітив якісь чорні постаті. Я так і завмер. Постаті сунули в тому ж напрямі, що й ми, вони то зникали за стовбурами, то появлялися знову. Рухалися вони швидко й безшумно, мов привиди.
Тітка Павлина теж їх помітила: вона сховалася за стовбур і застережно махала мені рукою. Я метнувся до найближчого дерева, обережно висунув голову.
Постаті вже не рухалися: збились докупи, завмерли. Вони, мабуть, помітили, як я перебігав до дерева, і дивилися, здається, у наш бік.
Ось вони розсипалися віялом, рушили прямо на нас.
Прикипівши до стовбура, я не зводив із них очей.
Постаті наближалися. Уже виразно видно, що одні з них великі й масивні, а другі набагато менші, дрібніші, й оті, дрібніші, снують поперед масивних, як мисливські собаки, зазирають за кожен стовбур. У руках у них не видно зброї, а ті, що сунуть за ними, озброєні важкими палицями й луками.
Тут я пригадав про орангів. Про татка й Ван-Гена, які вирушили на пошуки здичавілого,племені та й зникли безслідно у джунглях. Мені стало так страшно, що я не витримав : кинувся до тітки Павлини.
І тільки-но я виткнувся з-за дерева, як оті низькорослі істоти, що снували попереду і були дуже подібні до венеріан, заверещали й побігли на мене. Вони рухалися так швидко, що перехопили мене на півдорозі до тітки, оточили, вчепилися в руки і ноги. Вони аж вищали од радості і тягли мене вглиб, до отих похмурих істот, що, наставивши луки, помалу підходили, але тут на них вихором налетіла тітка Павлина.
Аж тепер я на власні очі побачив, що таке карате: в тітки Павлини враз наче виросло сто рук і сто ніг. Залишивши мене, істоти накинулися на тітку Павлину і зустріли такий град ударів, який, мабуть, ще не стрічали ніколи. Вони одлітали од неї, мов м’ячі, котилися в болото, верещали од болю, і невідомо, чим би скінчилася сутичка, аби не пі доспіли оранги.
Тут уже безсила була й тітка Павлина. Могутні лапи і ноги, товсті, наче дерева, тулуби, важкі щелепи й низькі надбрів’я, ще й страхітливі палиці й луки.