— Це нам найдешевше обходиться. Спробуйте запастися дичиною, щоб нагодувати цю прірву! Поки не почалася війна, ми змушені годувати держи-дерево цими ось істотами. А потім, я сподіваюся, йому вистачить харчу, — всміхнувся перекладач. — Котра зараз година? За чверть дванадцята?.. Рівно о дванадцятій ми будемо спостерігати захоплюючу картину!
Я весь аж здригнувся: згадав, як оранги кидали через багаття скулених істот. Татка теж не приваблювала майбутня процедура, бо він холодно відповів:
— Дякуємо, але в нас обмаль часу. А ми ще маємо побувати в храмі держи-дерева.
Храм держи-дерева стояв неподалік од плантацій. Це була височезна споруда з позолоченою банею. Над нею стирчала гігантська чорна колючка: символ держи-дерева.
Там уже були попереджені про наш прихід: нас зустрів натовп жерців. Усі вони були в чудернацьких плащах, що нагадували листя дерева, з непокритими, гладко виголеними головами. Найстарший жрець ступив нам назустріч, застережно підняв над головою батіг держи-дерева, всіяний отруйними колючками.
— Чи знаєте ви, що оці брудні істоти не мають права навіть наближатися до храму? — запитав він гнівно і тицьнув держидеревом в бік Жорки й Ван-Гена.
— Знаємо, — відповів татко спокійно. — Але ми одержали дозвіл.
— Чи знаєте ви, що за порушення цього закону ми повинні негайно кинути їх держидереву? — наступав на татка жрець: очі його аж палахкотіли.
— Знаємо, — відповів так само незворушно татко. — Але дозвіл нам дав сам Оранг Третій.
— Наш фюрер не міг дати такого богохульного дозволу! — заволав жрець.
Татко поліз за пазуху, дістав невеличку пластинку із золота:
— Ось цей дозвіл!
Жрець втупився у неї так, наче все ще не вірив власним очам. Потім неохоче повернув пластинку таткові, схилив поголену голову:
— Ми змушені виконати волю нашого божественного фюрера... Але до храму ми пустимо лише вас, без оцих двох нечестивих!
Ми змушені були скоритися...
Всередині було темно й похмуро. Високі чорні стіни, така ж чорна підлога, застелена чорною товстою тканиною, приглушувала кроки. Ми мимоволі стали розмовляти пошепки.
— Не підходь близько до стін! — застеріг мене татко.
Я придивився пильніше: із стін звисали батоги держи-дерева. Отруйні колючки стирчали повсюди, а попереду, перед позолоченим олтарем, була наче нора, виплетена з держи-дерева.
— Що то? — запитав я татка.
Татко не знав. Тоді ми запитали екскурсовода. Той із видимим страхом подивився на нору.
— Це — шлях для тих, у кого перед фюрером нечиста совість, — пояснив він неохоче.
— Який шлях, що він городить? — тітка Павлина присіла перед норою, пробувала заглянути досередини.
Старший жрець раптом щось вигукнув. Очі його тріумфуюче зблиснули. Кілька жерців одразу ж метнулися в глиб храму, до стіни. Стіна враз розсунулася, там утворився темний отвір. Жерці пірнули в нього, затупотіли вниз. Якийсь час стояла напружена тиша, потім із отвору вирвався рев.
Хтось кричав, надсадно й страшно. Спершу низький, рев ставав усе вищий і вищий, врешті переріс у таке пронизливе вищання, що у мене аж у голові задзвеніло. Я затулив вуха, але виск прошивав навіть долоні, пронизував мене усього — я сам ледь утримувався, щоб не закричати.
Ось жерці знову появилися в страхітливій щілині: вони волочили якийсь темний клубок, що звивався й дико вищав.
— Хто то? — вчепився я у таткову руку.
— Мовчи! — прошепотів татко.
Клубок виявився орангом. Страшенно брудним і голим. Шерсть на ньому збилася в суцільні ковтуни, ребра ходили ходором, очі безтямно блищали.
Старший жрець непорушно стояв, чекаючи, поки жертву підтягнуть До нього. Потім опустив гілку, торкнувся колючками оранга. Крик одразу ж урвався, по голому тілу пробігла судома. Оранг враз обм’як, і жерці, які досі щосили тримали його, розступилися.
Оранг лежав на підлозі. Важко дихав, дрібно тремтів.
Старший жрець підійшов до нього, копнув ногою. Щось вигукнув, владно і різко.
— Лізь! — переклав нам тлумач.
Оранг звів голову. Очі його були все ще безтямні, він, певно, не розумів нічого.
— Лізь! — заволав знову жрець: — Допоможіть!
Жерці враз підскочили до оранга, потягли до нори. Кинули перед самісіньким отвором, ткнули головою в нору.
— Лізь!
І оранг поповз. Притискаючись до підлоги, звиваючись усім тілом. Ось уже не видно плечей... Ось уже зникла й спина... В мені все аж стиснулося, аж м’язи заболіли, наче я сам оце зараз повз жахливою тією норою... Ось уже видно лише ноги... Ще трохи, і оранг вибереться по той бік, неушкоджений... Раптом він голосно скрикнув, забився у конвульсіях, завмер... Два жерці, що стояли по той бік, зачепили його двома довгими гаками, поволокли геть із храму.
— Він не витримав випробування, — оголосив старший жрець. — У нього перед фюрером нечиста совість, і священне держи-дерево його покарало.
— Пішли звідси! — смикнув мене татко.
Вийшли із храму — старший жрець ув’язався за нами. Понурий погляд його зупинився на Ван-Генові, потім — на Жорці. Підійшов упритул, став роздивлятися, довго й уважно. Потім повернувся до татка, щось запитав.
— Він запитує, де ви взяли цих істот, — переклав нам тлумач (таткові перекладати не треба було, він уже й так знав мову орангів). — Вони не схожі на роботів.
Татко щось відповів.
Застигле обличчя жерця враз ожило, він ще з більшим інтересом подивився на Жорку. Чомусь тільки на Жорку. Потім повернувся до татка, знову щось запитав.
— Чи знаєте ви, що незабаром настане велике свято цвітіння? — переклав нам тлумач.
— Так, я про це чув, — відповів йому татко.
Обличчя його враз стало стривожене, він, мабуть, відчув, що жрець задумав щось погане.
— У цей час держи-дерево покривається квітами! — вигукнув жрець: він аж розхитувався в екстазі. — Прекрасними чорними квітами, найкрасивішими у всьому світі квітами! І тоді ми, жерці, з священним трепетом підступаємо до нього. Ми збираємо його колючки, бо під час цвітіння у них найсильніша отрута, ми несемо їх до храму й обвішуємо стіни. А потім виготовляємо з них стріли для воїнів храму... І в пору цвітіння, під час великого свята цвітіння ми піднесемо держидереву оцих-о істот, — показав жрець на Ван-Гена й Жорку. — Ви оддасте їх нам!
Ми поніміли. Татко зблід іще дужче, а тітка Павлина метнулася до Жорки, вхопила його за руку:
— Дідька лисого!
Жрець і без тлумача зрозумів, що відповіла тітка Павлина. На обличчі його з’явилося таке здивування, що я ледь не розсміявся. Потім він розуміюче усміхнувся:
— О, я здогадуюся, чому ви не хочете розлучитися з ним! — презирливий жест в бік Жорки.
Підняв догори руки, клацнув пальцями. Й одразу ж з низенького приміщення, що стояло недалеко од храму, появилася ще одна група жерців: кожен із них: вів на ланцюжкові істоту.
— Вибирайте... Беріть собі будь-якого....
— Скажіть йому, хай забирається під три; чорти! — вибухнула тітка Павлина. — Скажи: цьому йолопові, що нам не потрібні його роботи!
— Двох беріть!.. Трьох — замість одного вашого! — вигукнув жрець.
Я не знаю, чим би скінчився оцей торг, бо тітку Павлину вже аж тіпало від люті, аби не татко. Боючись, що тітка Павлина от-от накинеться на жерця, він виступив наперед і заговорив примирливо:
— Ми прилетіли з планети Земля вп’ятьох, п’ятеро й повинні повернутися на Землю. Такий наш закон. Пішли! — Татко одвернувсь од жерця й пішов геть.
А ми рушили слідом. І тітка Павлина ще довго тримала Жорку за руку.
Прощаючись із нами, татко сказав:
— Бережіть Жорку. Хай не виходить сам на вулицю. Від цих фанатиків можна чекати всього.
— Хай тільки спробують — я їм і храм рознесу! — відповіла тітка Павлина.
Тепер вона ще запопадливіше взялася до роботи. З раннього ранку до пізнього вечора виводила свої формули. Коли в неї щось не вдавалося, дерла списаний аркуш на шмаття, жбурляла під ноги. А в лабораторії била колби. Схопить ступку чи склянку — і в колбу! Як махоне — скло так і бризне! Оранги, які працювали з тіткою, боялися її, наче чуми.
Аж ось одного ранку із тітчиного кабінету долинув голосний спів. Тітка Павлина збуджено крокувала й співала, войовниче надимаючи щоки:
Трумба, румба, тум!
Трумба, румба, тум!
Побачила мене, весело вигукнула:
— Заходь! І поклич сюди Жорку!
Я одразу ж зрозумів: коли тітка Павлина скликає "публіку", значить, вона винайшла щось незвичайне. Збігав за Жоркою.
Тітка Павлина ухопила нас за руки, підтягнула до столу:
— Ось!
Ми стояли, трохи розчаровані: перед нами лежав лише аркуш паперу, списаний довжелезними формулами.
— Бачите?
— Бачимо...
В голосах наших тітці Павлині щось, мабуть, не сподобалося: вона пильно на нас глянула, дала легенького шалабана спершу мені, а потім Жорці:
— Ех, ви, гомо прімітівус!.. Це ж гени!.. Гени агресивності!.. Гайда!..
У лабораторію ввірвалась, мов вихор:
— Колби!.. Реторти!.. Розчин!.. Швидше, ви, йолопи!.. Термостат!.. Лазерні скальпелі!..
Оранги моталися як ошпарені, ми з Жоркою о дійшли подалі, щоб не потрапити під тітчину руку. Бо ще пожбурить колбою.
Я вже знаю. Вже пробував.
— Як ти думаєш, вийде що-небудь? — спитав мене Жорка тихенько.
— Вийде! В моєї тітки все вийде!
І в тітки Павлини таки вийшло. Тільки не в той день, а на четвертий. Уявляю, скільки вона колб перетовкла та наслала чортів на нещасних орангів.
Нас іще в перший день одіслала додому:
— Ідіть спати! Нічого вам тут робити.
— А ви? Уже ж пізно!
— Я ще півгодинки побуду, а потім прийду.
Оті "півгодинки" тривали цілісіньку ніч. І весь наступний день... І ще ніч та день. Тітка Павлина не виходила з лабораторії, поки й не скінчила. "І підмела за собою", — як любила казати вона.
Увесь цей час там і їла, й спала. Прихапцем, по півгодини.
Появилася вдома, аж хиталася од утоми.
— Ванну, найгарячішу!
Я уже знав, яку наливати, — суцільний окріп. Пальця і то страшно вмокнути. Жорка як спробував, так одразу ж і висмикнув:
— Ти що?
— А що?
— Зварити хочеш?
— Ану, кого тут хочуть зварити? — Зайшла тітка Павлина: була вже в халаті. Занурила руку, побовтала: — Додай, Вітю, ще гаряченької! А тепер — марш звідси, гененята зачухані!
Замкнулася, полізла у ванну. Заухкала так, що аж луна по кімнатах пішла. А згодом залунала знайома мелодія:
Трумба, румба, тум!
Трумба, румба, тум!
Вийшла, червона наче рак. Гаряче повітря так і струмувало довкола неї.
— А тепер будемо спати.