А ми з тіткою не спали. Я ніяк не міг забути розпластані тіла істот, що летіли через вогонь, тітка ж Павлина дивилася на багаття і про щось думала.
— А що, як воно повернеться знову? — запитав я згодом.
— Не повернеться. Інакше оранги не спали б отак спокійно. Мабуть, держи-дерево, спіймавши здобич, довго її перетравлює.
— Як полоз?
— Можливо, як полоз.
— А як приповзе сюди інше? Голодне?
— Навряд, — відповіла, поміркувавши, тітка. — Держи-дерево, мабуть, як і кожен хижак, має своє мисливське угіддя, яке ревниво оберігає від інших... Так що навряд чи є поблизу ще одне держи-дерево...
Потім ми довго мовчали. Я усе думав, куди нас ведуть і що з нами робитимуть. І ще думав про татка: мені чогось здавалося, що ми обов’язково з ним зустрінемося...
Вирушили рано: сонце ще й не сходило. Висока трава була покрита росою, ми одразу ж змокріли, і я змерз, хоч було досить тепло. Не встигли пройти й кілометра, як істоти, які бігли попереду, раптом зчинили галас, за кимось погналися. Вони то пірнали з головою в траву, то появлялися знову — цькували якусь невидиму звідси тварину.
Ось вони врешті наздогнали її, збилися, покотилися великим клубком: тварина, мабуть, відчайдушно боронилася. Тоді старший кинув коротку команду, і два оранги, важко ступаючи, побігли в той бік.
Розметали клубок, когось згребли, закричали тріумфуюче.
— Жора! — охнула тітка Павлина.
Жорка ще опирався, чіпляючись ногами за траву, але що той Жорчин опір супроти страхітливої сили орангів!
На Жорку не можна було дивитися без жалю: покусаний, подряпаний, він усе ще продовжував одбрикуватися, не розуміючи, мабуть, що будь-який опір безнадійний. І лише побачивши нас, Жорка затих, опустив голову.
З’юрмившись довкола, оранги довго його роздивлялися. Потім про щось радились, сперечалися навіть, а істоти аж підстрибували, радіючи вдалому полюванню. Я з ненавистю дивився на них і вже жалкував, що їх усіх не покидали держи-дереву.
Врешті оранги дійшли якоїсь згоди: ухопили Жорку за руки, підтягли до нас.
Тепер ми ішли втрьох. Жорка, трохи отямившись, став розповідати, що він робив, як нас полонили оранги.
Він встиг тоді видертись на дерево, і його не помітили. Зачекавши, поки ми одійшли, Жорка опустився донизу. Він одразу ж вирішив іти за нами, щоб вистежити, куди нас поведуть. Плекав надію якось добратися потім додому і розповісти, що сталося з нами й куди нас поділи.
— Де ти був цю ніч?
— Лежав у траві.
— Ти нас бачив?
— Ага... Увесь час горіло багаття.
— А держи-дерево?
Жорка знизав плечима. Держи-дерево він помітив лише тоді, як воно нас облягло і сторожа зчинила галас. А потім мимо нього прокотилася темна куля і він довго лежав, скутий страхом.
— Ну, твоє щастя, — зітхнула тітка Павлина. — Ти хоч їв що-небудь?
Жорка відповів, що їв. Отой довжелезний банан, що ніс із собою. Сьогодні вранці його й дожував.
— Ну, добре... Головне, що ти лишився живий.
Я дивився на Жорку і думав: до чого ж він зовні схожий на отих істот, які бігли попереду! Тільки й того, що Жорка був хоч і в лахмітті, але одягнений, а істоти майже голі: лише кумедно метлялися попереду куценькі фартушки. Та ще в кожного був нашийник з блискучою бляхою.
— Жоро, ти не знаєш, хто вони?
Жорка здвигнув плечима: про цих істот він нічого не знав. Про орангів, що здичавіли, чув, а про цих — ні.
— Вони навіть говорити не вміють, — сказав Жорка. — Тільки вищать.
Це я помітив і без нього: якщо оранги розмовляли поміж собою якоюсь незрозумілою мовою, то істоти тільки вищали й розмахували лапами. Однак вони добре розуміли накази своїх господарів.
Рівнина, якою ми просувалися, поступово переходила в узвишшя. Трава понижчала і стала жорсткою, мов із дроту, замість поодиноких дерев появилися всіяні колючками кущі з величезними червоними квітами; вони так пахли, що паморочилося в голові. По тих квітах повзали золотисті комахи, схожі на бджіл, але набагато більші, і я аж сахався, коли вони проносилися мимо. Укусить така — враз одкинеш копита.
А попереду вже було видно гори. Високі-високі, до самісінького неба, з неприступними вершинами й глибокими ущелинами. Гори стриміли над долиною, якою ми йшли, прямовисним виступом. Гігантська стіна, метрів із триста заввишки, простягнулася від обрію до обрію, на ній не могли втриматися навіть кущі, лише подекуди видно було водоспади. Вода навіть не долітала донизу: розліталась на бризки.
Я ніяк не міг зрозуміти, куди нас ведуть. Адже на цю стіну годі й думати здертися, а під нею нічого не видно. Жодних споруд, лише трава та кущі. "Може, оранги живуть у печерах, видовбаних у підніжжі кам’яної стіни? Адже були у нас, на Землі, цілі міста із печер!.."
Однак печер теж не було видно, як я не придивлявся. Лише росли густі, непролазні кущі, всіяні гострими колючками. І тільки тоді, як підійшли майже впритул, я побачив добре втоптану стежку, що губилася в заростях. Зупинившись, старший приклав долоні до рота, щось вигукнув, і одразу ж ми почули глуху, немов з підземелля, відповідь. Старший знову щось крикнув — така ж глуха відповідь. Оранги помітно повеселіли, і наш кортеж ступив на стежку.
Підійшли до стіни і при самісінькому підніжжі побачили чорний отвір. Він був схожий на могильний склеп з стародавніх поховань, зображених на музейних картинах. Істоти з радісним вищанням метнулися в склеп, а за ними полізли й ми.
Лізли довго, бо склеп був низький. Була така темінь, що я кілька разів боляче вдарився тім’ям об кам’яну стелю, а Жорка безперестанку налазив мені на ноги. Та ось попереду зблиснуло світло, склеп повищав, і ми розігнулися.
Одразу ж побачили двох орангів. Над головами їхніми палахкотіли величезні світильники, і я міг добре роздивитися цих двох сторожів. Вони мали на собі не чорне, а коричневе вбрання, й свастика на бляхах була не з колючок держи-дерева. До того ж вони були озброєні не луками й палицями, а плазмовими пістолетами: я їх одразу впізнав, бачив у нас в музеї воєн. Піднявши догори правиці, оранги щось гаркнули, наша сторожа відповіла так само, і ми рушили далі.
Тунель, яким ми йшли, почав підніматися вгору. Підіймався так круто, що, аби не висічені сходи, йти по ньому було б неможливо. І повсюди, освітлюючи шлях, горіли вмонтовані в стіни світильники. Часто нас зустрічала сторожа: видно було, що тунель пильно охоронявся. Всі вони, як заведені, піднімали догори руки й вигукували якесь слово, щось подібне до "хайль", а що воно означало, я ніяк не міг зрозуміти. Можливо, що то було привітання, бо наша сторожа теж дерла догори правиці й гаркала: "Хайль"!
А тунель все тягся вгору — я уже втомився рахувати сходини.
Врешті попереду замерехтіло денне світло, і ми видерлися на поверхню.
На десятки кілометрів простяглося величезне плато. Рівне-рівне, як стіл. Воно обривалося за нашою спиною крутою стіною, а попереду, кілометрів за двадцять, не менше, підіймалася така ж прямовисна стіна гір.
Плато тяглося праворуч і ліворуч, до самого обрію, і всюди, куди оком не кинь, було вкрите полями. Це були, власне, й не поля, а невеликі грядки, обкопані ровами, і в ровах весело дзюркотіла вода. Одні грядки були вкриті рослинністю, інші червоніли щойно скопаним грунтом, на одних тільки сходило, на інших уже дозрівало. Ось велетенські кавуни, по центнеру кожен, не менше, а он кукурудза: на товстелезних стеблинах такі качани, що я навряд чи й утримав би.
І всюди метушилися подібні до Жорки істоти. Вони то пололи, то копали, то саджали, то котили перед собою дозрілі овочі, то пускали в одні рови воду, а інші перекривали. Вони працювали, не розгинаючись, їх ніщо, окрім праці, здавалося, й не цікавило, навіть коли ми проходили мимо.
Наш загін рухався по прямій, як стріла, дорозі, вимощеній білими плитами. Назустріч часто траплялися істоти з величезними кошиками за спинами. Вони йшли узбіччям, по червоній грунтівці. Забачивши нас, ще здалеку падали на коліна, низько вклонялися. Оранги ж проходили мимо з таким виглядом, наче їх і не помічали.
Та ось враз завмерли й вони, вишикувалися вздовж дороги. По дорозі, швидко до нас наближаючись, біг цілий гурт істот, несучи якісь дивовижні ноші, що нагадували старовинні паланкіни, в яких носили колись китайських імператорів; вони були позолочені й завішані барвистою матерією.
Підбігши до нас, істоти зупинилися, обережно опустили на дорогу ноші. Звідти повільно виліз товстелезний оранг, коричневий мундир на ньому аж тріщав, а високий картуз з лакованим козирком був нап’ятий на самісінькі очі. Наша сторожа, ще більше виструнчившись, викинула вгору правиці й заревла: "Хайль!"
Товстун у відповідь махнув недбало рукою, буркнув: "Хайль". Зупинився навпроти тітки Павлини, втупився в неї очима. Тітка Павлина роздивлялася товстуна з не меншою цікавістю, йому це, мабуть, не сподобалося. Він раптом щось закричав сердито, сторожа підскочила до тітки, вхопила її за плечі, стала гнути донизу, намагаючись поставити її на коліна. Тітка вирвалася, махнула ногою — один із орангів, завиваючи, покотився по дорозі.
І тоді товстун розтулив величезну пащеку і зайшовся реготом. Сторожа, яка кинулася була до тітки Павлини, зупинилася, не знаючи, що робити далі. Товстун же, нареготавшись, ткнув у бік тітки Павлини пальцем і щось запитав.
Наперед одразу ж вискочив старший групи, що полонила нас. Поштиво схилившись, він став щось розповідати, а товстун слухав його і поважно кивав головою. Він ще раз глянув на тітку, потім на мене, не минув поглядом і Жорку, при цьому він гидливо скривився. Щось наказав, показуючи рукою в глиб плато, і старший поштиво схилив голову.
Одвернувшись од нас, товстун посунув до нош, а Сторожа знову загорлала, мов божевільна. Кричав "хайль" навіть оранг, якому дісталося од тітки Павлини. Істоти заметушилися, всаджуючи товстуна, а потім підхопили ноші і швидко побігли далі.
Згодом поля перейшли в садки. Велетенські груші та яблуні, абрикоси й цитрусові росли обіч дороги, і грунт попід ними був так оброблений, що не видно було жодної бур’янини. Істот було тут іще більше: вони то метушилися попід деревами, обкопуючи та поливаючи, то висли на гіллі, зриваючи велетенські плоди: все те вкладалося в кошики, і безконечний потік носіїв тягнувся вподовж дороги. І ще я помітив цікаву особливість: істоти, які несли повні корзини, не падали перед нами на коліна.