Я боявся, що тітка згарячу встряне в сутичку з ними і вони її одразу ж уб’ють, але тітка Павлина вже, мабуть, і сама зрозуміла, що нічого проти них не вдіє: обхопила тільки мене за плечі, притисла до себе.
Один із тих велетнів, мабуть, старший, щось коротко буркнув. З нас одразу ж позривали браслети, закинули в болото. Потім пов’язали за спиною руки, погнали вперед. Вони знову вишикувалися в похідну колону: попереду, до всього приглядаючись та принюхуючись, бігли дрібніші істоти, за ними важко виступали оранги, а позаду рухалися ми: я і тітка Павлина. Та ще два охоронці, які не спускали із нас похмурих очей.
Де ж подівся Жорка? Що із ним сталося?
Я даремно крутив навсібіч головою: Жорки не було видно. Спитати ж у тітки не наважувався: а раптом оранги розуміють нашу мову!
Крадькома до них приглядався. Всі вони, окрім отих істот, на яких метлялися коротенькі фартушки, були зодягнені в якусь чудернацьку одіж: грубезні черевики й краги з чорної шкіри, чорні мундири, чорні картузи. Луки й сагайдаки із стрілами, теж пофарбовані в чорне, висіли у них за плечима, а в товстих волохатих руках — важезні палиці з чорного дерева.
І в кожного на грудях — величезна блискуча бляха: на білому тлі — волохата рука, що стискає за горло венеріанина, а нижче якийсь чудернацький знак, сплетений із колючок держи-дерева... Я десь його бачив, оцей знак, схожий на дві павучі ноги, покладені одна на одну...
— Свастика, — каже тихо тітка Павлина.
Їй таки дісталося в сутичці: котрась із істот ухопила за ногу зубами, і тепер із рани біжить кров. Але тітка Павлина не звертав на неї уваги: з цікавістю приглядається до орангів. Вона вже ніби задоволена, що попала у полон.
Аж тепер я пригадую, де бачив оцей знак: в одній книжці на фото. І що нижче, під отією свастикою, написано, теж можу сказати.
"Ми запануємо над світом", — от що там написано.
Отже, ми й справді попалися в лабети здичавілого племені. До орангів, що проголосили себе спадкоємцями Гітлера, який сотні років тому мріяв знищити цілі народи. А кого збираються знищувати ці? Над ким панувати? Над отакими як Ван-Ген, чи як Жорка? Тоді хто оці істоти, страшенно подібні до венеріан?
Не розумію нічого. І тітку Павлину не можу спитати: сторожа не одстає од нас ні на крок...
Ми довго йшли джунглями. Я дуже втомився, бо ноги весь час роз’їжджалися в слизькій глині, а зв’язані руки аж позатікали за спиною. Мовчазна наша сторожа пильно стежила за нами: варто було мені хоч на хвильку затриматись, як одразу ж груба лапа штовхала мене в спину, лунав погрозливий вигук, схожий на люте гарчання.
— Тримайся, Вітю, джунглі скоро закінчаться, — казала тітка Павлина.
Вона весь час мене підбадьорювала, хоч їй діставалося не менше, ніж мені.
Джунглі й справді незабаром скінчилися. Болото зникло, почалося узвишшя, дерев ставало менше. Ось вони й зовсім розступилися, і ми вийшли на узлісся.
Попереду, скільки сягало око, лежав степ. Віяв приємний вітерець, висока, по пояс, трава котила шовкові хвилі, табуни антилоп паслися повсюди. А далеко-далеко попереду, кілометрів за тридцять, якщо не далі, червоніли гори. Ото ми їх, мабуть, і бачили із скелі над водоспадом.
Ми не вийшли одразу з лісу: зупинилися під крайніми деревами. Оранги довго й підозріло вдивлялися в степ, істоти ж збуджено металися у них під ногами. Ось старший подав коротку команду, й істоти кинулися вперед, пірнули в траву. Кілька орангів, поклавши додолу палиці, дістали з-за спин луки.
Я ще ніколи не бачив таких страхітливих луків, навіть на спортивних змаганнях. Вони виготовлені були з товстелезного дерева, мабуть, дуже важкого й міцного, а тятиви були завтовшки з палець. Щоб пустити стрілу з такого лука, треба мати нелюдську силу.
Оранги ж тим часом дістали стріли, завбільшки із списа. З одного кінця вони були опушені пір’ям, а на другому стримів міцно прив’язаний гострий шпичак.
— Держи-дерево, — вражено прошепотіла тітка Павлина. — Вони прилаштували до стріл отруйні колючки держи-дерева.
Я аж здригнувся, уявивши, як оті колючки впиваються в тіло. Оранги ж, поклавши стріли на луки, опустилися на коліна, порачкували в траву. Розповзлися віялом, завмерли.
Завмерли і ми.
Попереду, метрів за двісті, пасся табун антилоп. Тварини скубли собі траву, не підозрюючи про небезпеку. Лише одна із них, мабуть, самець, стояла осторонь, повертаючи голову то в один бік, то в другий. Ось вітер, що дув із степу, доніс до неї підозрілий запах: антилопа здригнулася, подала короткий сигнал. Табун враз одірвався від паші і помчався вперед. І тоді з протилежного боку заворушилася трава й дикий вереск прорізав степову тишу: почалася облава.
Табун біг прямо на орангів, що залягли в траві. Все ближче й ближче підбігали перелякані на смерть тварини, а за ними з криком і лементом гналися істоти. Великий самець, що стояв на сторожі, мчав попереду, і я мимоволі ним замилувався: так легко він летів над травою, закинувши назад довгі, гвинтом закручені роги. Ось він з усього маху наче на стіну наскочив: зупинився, задер передні ноги, а в грудях його вже стирчала ота жахлива стріла.
Табун зупинився, змішався, антилопи падали одна за одною, вражені стрілами, а поміж ними вже забігали істоти. Збуджені погонею, вони кидалися на тварин, котилися в траву, збиті копитами, поцілені рогами.
Полювання так само швидко скінчилося, як і почалося. Добрий десяток антилоп лишився на місці, істоти, яким дісталося в сутичці, зализували рани, а двоє не могли вже звестися: одній антилопа пошкодила хребет, а друга дістала рогами в живіт. Потім старший замахнувся палицею і розтрощив череп спершу одній істоті, потім другій.
Відкинувши трупи, оранги заходилися біля здобичі. Дістали гострі ножі, що висіли у кожного на ремені, почали білувати тварин. Істоти ж тим часом стягали сухе гілля: їх, здається, ніскільки не вразила дика розправа над смертельно пораненими.
Згодом на узліссі запалало багаття. Оранги настромили на гостре кілля величезні кусні м’яса, засунули їх у вогонь. Незабаром пішов такий дух, що мені аж щелепи звело. Оранги ж, засмаживши м’ясо, заходилися бенкетувати: величезні шматки один за одним зникали у їхніх животах. Істоти сиділи довкола, не зводячи з їжі голодних очей, і жалібно поскімлювали. Час від часу котрийсь із орангів жбурляв їм обгризений маслак, і тоді поміж істот зчинялася бійка. Вони видирали одне в одного кістку, кусалися, билися, аж поки маслак опинявся в руках найспритнішого.
Кинули кістку й нам. Аж їсти полишили: дивилися, що ми з нею робитимемо.
— Не смій! — сказала тітка Павлина.
Мов я міг ту кістку підняти! В мене ж і досі були зв’язані руки!
Трохи почекавши, один із орангів підійшов до мене, взяв за чуба. Нахилив донизу, ткнув обличчям у кістку. Я зціпив щелепи, зімкнув вуста. Навіть очі заплющив, щоб не бачити того проклятого м’яса.
Оранг одпустив мою голову, штовхнув щосили: я так і покотився в траву...
Наївшись, оранги зібрали м’ясо, що лишилося, кинули на жар. Істоти кинулися одразу ж до багаття. Хапали один поперед одного підгорілі шматки, жадібно запихали до рота. Оранги тепер їх не відганяли: дивилися й реготали.
Коли істоти теж поїли, оранги підкинули в багаття хмизу, взяли два кусні м’яса, що відклали були набік, засмажили і поклали перед нами. Вони вже, напевне, зрозуміли, що ми не зможемо їсти зв’язані, й звільнили нам руки.
— Що ж, якщо так уже пригощають...
Тітка Павлина підняла свій шматок, обчистила його від попелу й вугілля.
— Їж, Вітю, бо нам ще доведеться немало йти.
* * *
Тітка Павлина вгадала: ми йшли весь день, майже не зупиняючись. Аж коли сонце сіло за гори, оранги завернули під високе дерево, що стояло посеред степу. Істоти одразу ж подерлися на нього: обламували сухе гілля. Наламали стільки, що стало ясно: багаття лаштується на всю ніч.
Вогонь і справді горів аж до ранку. Величезним колом оточив дерево. Він одгороджував нас од нічного степу, де ввесь час гарчали леви, вили шакали, долинав схарапуджений тупіт і стогін тварин, які потрапляли на зуби хижака. А ми лежали за вогняною стіною, що надійно нас захищала, і хто його зна, чи дожили б до ранку без того вогвзо. Навіть оріїнги не раз підхоплювалися й хапалися за стріли та луки.
А десь серед ночі сполошилися всі: і істоти, і оранги. Я прокинувся од несамовитого галасу й довго не міг втямити, що сталася. Оранги мов збожеволіли: кричали, ухкали, металися по колу, хапали палаюче гілля й жбурляли в траву. Добре, що трава тут волога, а то не уникнути б пожежі. Ми з тіткою теж підхопилися на ноги.
— Держи-дерево! — вигукнула тітка Павлина і вхопила мене за руку.
Тепер і я побачив жахливу картину: зелена стіна, розмахуючи батогами, повільно насувалася на нас. Вона вже була зовсім близька від вогняного кола — діставала його найдовшими своїми батогами, діставала й одсмикувала, мов би обпікшись. Ось вона підповзла майже впритул, зупинилася.
Оранги закричали ще дужче, жбурляли в багаття оберемки хмизу, вихоплювали палаюче гілля, кидали в страхітливу стіну. І як тільки палаюча гілка долітала до держи-дерева, воно враз одсмикувалося, одповзало назад.
— Воно боїться вогню, — прошепотіла тітка Павлина.
Коли навалений хмиз розгорівся, держидерево одповзло трохи назад. Однак, здається, й не думало знімати облогу. Застигло терпляче, мов сама смерть, наче вичікувало, поки перегорить багаття.
Тоді оранги почали хапати істот. Одну, другу, третю... Істоти навіть не боронилися — лише лякливо повискували. Оранги ж, підступивши до самого багаття, стали жбурляти їх через вогонь. Розпластані чорні тіла високо злітали в повітря, а по той бік їх уже зустрічали задерті догори батоги. Тисячі батогів з отруйними колючками. Суцільна досі стіна, що обступала нас з усіх боків, враз розпалася, великі темні кулі, стискаючись довкола здобичі, стали одна по одній одкочуватись у степ, за кілька хвилин держидерево зникло, мов його й не було, лише оранги збуджено дихали та тремтіли уцілілі істоти.
Ми з тіткою Павлиною вже не могли заснути до ранку. Довкола хропли оранги, скулившись, дрімали істоти, і то одна, то друга починала тихенько повискувати: їм снилося, мабуть, держи-дерево; дрімала навіть сторожа, просинаючись лише для того, щоб підкинути у вогонь хмизу.