Я все бачу! Бачу, та мовчу… От...
Калинка мовчав, застуканий зненацька оцим вибухом людської щирості. Наглядач же, зімкнувши рота, підозріло подивився на Калинку.
— Чого мовчиш? Доносити будеш? Тіки знай: ніхто тобі не повірить! На мене не такі пробували капати! Дядько Петро своє діло знаєть, ти йому пальця в рот не клади!.. От... Ну, чого баньки вилупив, зараза смердюча?
Вийшов із камери, щосили грюкнув дверима.
"От дивак!" — стенув плечима Калинка. Він уже жалкував, що отак несподівано урвалася сповідь, а разом і радий був, бо хто його знає: щирі, сердечні слова він оце чув чи слова принади, розраховані на те, щоб заарештований "клюнув" на них, розкрив свою душу. Але ж Калинці хотілося вірити, що наглядач говорив щиро.
Два тижні просидів із хлопцями Калинка. Потім навідався "ліпило", зміряв температуру, і Калинці наказали збиратись до загальної камери.
Взявши пальто, Калинка зупинився, оглянувся на хлоп’ят. Вони сиділи на своєму лахмітті, осиротіло тулячись один до одного, і не зводили з доброго дядька жалісних очей. Федько врешті не витримав, скулився, відвернувсь до стіни, а Микола дзвінко сказав:
— І чого б я ото плакав! Ми ж іще побачимось...
Він теж ледь стримував сльози, оцей мужній Микола, цей терплячий Микола, що не плакав навіть тоді, як слідчий крутив йому вухо.
— Побачимось,— усміхнувся хлопцям Калинка, вірячи й не вірячи в те, що сказав.— Ви ж, хлопці, як вийдете на волю, то напишіть,
Хоч не дуже вірив, що той лист дійде до нього.
Холодний осінній дощ сіконув Калинку в лице, але це все ж було краще, ніж оте підземелля. Калинка ледь переставляв ослаблі, як після тяжкої хвороби, ноги і все ніяк не міг потрапити на більш-менш сухі острівці землі: брьохав просто по калюжах.
— Йди вже, холеро! — квапив його конвоїр, якому теж заливало за шию. А коли Калинка, зупинившись, задер під освіжаючі струмені дощу обличчя, конвоїр зі злістю вилаявся і штовхнув його в спину, Калинка покірно рушив далі, а вода стікала по чолу, щоках, бороді, змиваючи плісняву, що він просяк нею наскрізь.
Його завели до камери великого "казьонного" дому з сірими, понурими стінами та єдиним заґратованим вікном. Ті, що будували в’язницю, понад усе, мабуть, боялися, щоб сонячний промінь не заглянув досередини, тому не тільки вмурували грубезні грати та замазали шибки сірою фарбою, а ще й приладнали знадвору дерев’яні щити — хворобливе немічне світло ледь просочувалось й відразу ж конало, задихнувшись у смороді. Тому й тут вдень і вночі горіла електрична лампочка: тюремне сонце, що вже не вперше зустрічає Калинку своїм жовтим світлом.
В камері було повно людей. Хоч сказати "повно" — значить, не сказати нічого. Камера була напхом напхана людьми, що ворушилися на бетонній підлозі, немов черва, розмовляли, сміялись, лаялись, плакали, стогнали — жили. Тут навіть нар не було: люди сиділи, лежали просто на підлозі, підстилаючи під себе лише те, що захопили з собою із волі.
А в кутку біля дверей, як і належалось, стояла монументальна параша. Цей місцевий божок був ще огидніший од того, що залишився в підвалі, де сиділи Федько і Микола. Сморідне озерце розлилося довкола переповненої посудини, а проте люди підходили до неї, бо куди мали подітися!
Вже згодом Калинка дізнався, що начальство дозволяє спорожняти парашу лише раз на добу: вранці, після сніданку. Це теж був один із засобів психологічного впливу на заарештованих, які не бажали "розколюватись". "Нанюхаються — покірніші стануть",— цинічно думало тюремне начальство, залучаючи таким чином до своїх вірних спільників і тюремну парашу.
Щойно Калинка зайшов, як у гамірній сморідній камері запала тиша. Десятки сумних, веселих, похмурих, глузливих, цікавих і байдужих очей засвітили на нього.
— Новенький!
— Кий у біса новенький! Не бачиш: бородою до пупа заріс.
— Здоровило.
— Фраєр?
— По якій, браток, статті?
— Та дайте людині опам’ятатись!
Калинка все ще стояв біля дверей, збентежено притискаючи пальто, коли до нього підійшла неймовірно брудна істота, яка не вмивалася, мабуть, з дня народження. В неї були такі тьмяні очі, що Калинка спершу подумав: "Сліпий". Ба ні, істота виявилась досить видющою: дивлячись в очі Калинці, вона почала шастати у нього по кишенях.
Спершу Калинка не боронився. Подумав, що істота оця — офіційна особа, яка має обшукувати кожного новенькою.
— Де табак? — спитала істота, залазячи в другу кишеню.
— Я не курю.
— Фраєр нещасний! — Істота вже тягнулась такою ж брудною рукою до пальта.
— Тут у мене тільки хліб.
При згадці про хліб очі жадібно зблиснули. Вправним рухом висмикнувши старанно загорнену денну пайку, вона розгорнула хустину і запустила зуби в хліб.
Лише тепер зрозумів Калинка, що його просто грабують.
— Пробачте, але ж це мій хліб!
Істота наче й не чула. Чавкотіла, сопіла і на брудній "вивісці" з’явився мрійний вираз.
Тоді Калинка скрутив істоті руку і відібрав надкушену пайку.
— Нащо обіжаєш ребйонка? — пролунав у нього за спиною густий баритон.
Калинка оглянувся. Позад нього стояв здоровенний гевал, мружив злі очі.
— Ребйонок, можеть, хавать хочеть, у нього папаші-мамаші нєту, а ти обіжаєш. Оддай ребйонкові хліб!
— Але ж це мій хліб!
— Ти диви, фраєр іще й комизиться! — долинув чийсь догідливий голос.— Пощитай йому, Цигане, зуби!
Гевал ще ближче підступив до Калинки, очі його враз розширились.
— Оддай хліб, гад! — зашипів він, хижо вишкіряючи зуби.— Ну!
Калинка безпорадно оглянувся. Звідусіль на нього дивилися очі. Страх, сум'яття, цікавість, навіть співчуття світилися в них, але в жодних не побачив Калинка рішучості прийти йому на допомогу. Він знову повернувся до гевала і, відчуваючи, як у нього починають терпнути губи, сказав:
— Не віддам!
Гевал подався вперед і твердою як камінь головою вдарив Калинку в губи. Він цілив межи очі і збив би його з ніг, коли б влучив, але Калинка в останню мить відсмикнув голову. Солоний присмак виповнив рот, гаряче потекло по підборіддю. Калинка притулив долоню до розбитих губів, а гевал знову підступав до нього, цілячись головою:
— Оддай, сука, хліб!
— Повісь йому, Цигане, блямбу!
Рятуючись від неминучого удару, Калинка відштовхнув Цигана. Той поточився, упав, та одразу ж і підхопився. Хижо пригнувся, рушив на Калинку, виграючи м’язами. "Зараз ударить,— подумав Калинка.— Зіб’є з ніг і буде топтати". Перед ним одразу ж майнули чоботи, що місили його на першому допиті. Зціпивши зуби, Калинка сам метнувся вперед. Вже не бачив, куди б’є: всю свою лють, всю нерозтрачену ненависть вклав у той удар. Циган злетів у повітря, мішком поваливсь на підлогу.
Важко дихаючи, Калинка притулився спиною до дверей. Чекав, що зараз все оце стовпище зірветься на ноги, накинеться на нього.
Але в’язні й не думали нападати на Калинку. Сиділи, завмерлі, приголомшені не менш, ніж Циган, який все ще лежав на підлозі, безтямно поводячи очима. А істота, що обшукувала Калинку, через яку, власне, й заварилася каша, не спускаючи з Калинки переляканих очей, задком, задком одступала од нього.
Ось Циган звівся. Калинка ще міцніше притулився до дверей, готуючись до чергового нападу, але той і не глянув у його бік. Похитуючись, потюпачив у куток, і всі перелякано відсувалися, даючи йому дорогу.
Отут і вискочив перед ним маленький обшарпаний чоловічок з синюватим пташиним обличчям. Розмахуючи тонкими руками, підстрибуючи та пританцьовуючи, чоловічок закричав, дзвінко й мстиво:
— Ага!.. Ага!.. Ухопив!..
Циган зупинився, втупився в постать, що вистрибувала перед ним, махнув рукою, і чоловічок під загальний регіт покотився додолу. Та не встиг Циган зрушити з місця, як чоловічок непереможним іваном-покиваном знову затанцював, закричав йому межи очі:
— Ухопив!.. Ухопив!..
В камері знову вибухнув регіт.
Так почалося знайомство Калинки з тюремним життям.
У камері, до якої привели Калинку, сиділо не менше шістдесяти заарештованих, хоч розрахована вона була на п’ятнадцять душ. Тут діяли свої закони, були свої касти, і як не перемішувало заарештованих тюремне начальство, до яких хитромудрих засобів не вдавалось, навіть непризвичаєному окові легко було помітити отой невидимий, але досить-таки відчутний кордон, що відділяв групу від групи.
Попід протилежною від дверей стіною була територія вищої касти, тюремної аристократії: отих усіх кишенькових злодіїв, домушників, ведмежатників, злодіїв та бандитів, які дивилися на в’язницю як на рідний дім, і поверталися сюди, як додому, коли засипались на волі. Вони так і казали: у в’язниці — жити, на волі — гуляти, і жили, як правило, довше, аніж гуляли. Себе вони називали людьми, решту ж, що їх годувала й зодягала, презирливо йменували фраєрами, і коли такий фраєр потрапляв до в’язниці, його не тільки можна, а й потрібно було обібрати до нитки, дати у харю, в рило, в сопатку, у вивіску за кожним принагідним випадком. Тюремне начальство добре про це знало, але дивилось на таке знущання людей з фраєрів крізь пальці, особливо коли фраєр був "політиком", "контриком", перетворюючи таким чином злодійський світ, як і парашу, в свого потенційного помічника по психологічному впливу на непокірних,
Як і належалось аристократії, злодії займали не тільки кращу, а й більшу територію, в них, якщо можна так висловитись, припадало найбільше квадратних сантиметрів "на душу населення", вони першими отримували їжу, з їхнього ж кодла призначалися старости камер.
Отой невидимий кордон, що відділяв злодійський світ від незлодійського, відкраював добру половину камери, і на кожного політика, контрика, фраєра припадало так мало сантиметрів життєвої площі, що просто чудом здавалося, як люди вмудрялися не тільки сидіти, а навіть лежати, коли лунала команда спати.
Однак і тут було кілька груп. Найбільше, звичайно, було "політиків" і "контриків". Потім ішли спекулянти, розтратники державного майна, робітники і колгоспники, які попались на тому, що виносили кілька гвіздків із заводу чи кілька буряків із поля. Сиділо тут і кілька поліцаїв та старост, та їм таки було легше, ніж отаким, як Калинка, бо вони хоч знали, що завинили, їх не пекла, не душила, не гризла образа — ця найпекельніша мука з усіх людських мук.
Першого ж дня Калинці впав у око літній уже чоловік, який сидів, німий та байдужий до всього, що діялось довкола.