Якась непереможна впертість сидить у ньому, сидить так міцно, що її не витруїти ні голодом, ні муками, пі оцим тюремним життям. Прадавня, незламна упертість, успадкована од далекого пращура. Ота впертість, що давала сили й снагу його предкам горіти на вогні, висіти на гаках, катуватися в царській двадцятип’ятирічній солдатчині — і не випускати зухвалої люльки з зубів! "...І присудили, з дозволу гетьмана, спалити його живого в усіх на очах... Притягнули його ланцюгами залізними до стовбура дерева, гвіздком прибили йому руки і, піднявши його ще вище, щоб звідусюди було видно козака, взялися тут же розкладати під деревом багаття. Та не на багаття дивився Тарас, не про вогонь він думав, що ним збиралися палити його..."
Понад два місяці просидів Калинка у камері. Ніхто його не викликав, наче й справді забули про нього. Приводили свіжих арештантів, забирали знайомих, помінялося майже все "народонаселення" камери, а Калинка все сидів та й сидів, і дехто вже скоса став поглядати на нього, й промовлене було лиховісне слово "насєдка", тобто квочка, як прозивали по в’язницях тих, кого начальство підсаджувало своїми шпигунами. Рятувало Калинку тільки те, що його нікуди не викликали.
За цей час із камери пішли дід-колгоспник, Тарас Валько і Яша.
Яші дали десять років. Прощаючись, він подивився на Калинку великими очима своїми, повними подиву й смутку:
— А ви знаєте, мені таки дали оті десять "оків",— так, немов Калинка сподівався на інше. Спробував навіть усміхнутися: вуста посмикались, посмикались та й зламалися болісно.
Яша пішов, і в камері одразу спохмурніло.
Дідові дали вісім років.
— Місяць твій, діду, був із щербинкою,— сказали йому.— Не придивився ти, діду.
Дід приголомшено оглядався, розгублено кліпав вицвілими віями.
— За віщо ж вісім, людоньки добрі?
Всі почувалися ніяково.
— Да-а, наклеїли старому на бороду.
— Довіку не зносить.
Але по-справжньому вразилася камера, коли із суду повернувся Валько. Вже по тому, як він зайшов до камери, як пожбурив плащ на підлогу, в’язні зрозуміли, що сталося щось незвичайне. У Валька гнівно пашіли щоки, очі ж були такі злі, що всі мимоволі одступились од нього.
— Невже усі п’ять? — запитали боязко.
Валько повернувся, мов на шарнірах, сухо і зло засміявся:
— П’ять?.. А десять не хочеш?
Хтось вражено свиснув, хтось вилаявся, а Тарас голосно й довго матюкав і суддів, і Сталіна, поки хтось перелякано зашипів на нього.
— Цить, бо сторожа почує.
— А чого мені боятись? — скипів ще дужче Валько.— Що мені іще можуть дати?.. Іще десять?.. Так хай дають, так їх перетак, хоч і двісті, хоч і тисячу років: буду сидіти, поки й грати потліють, поки й тюрми усі погниють!.. Нате, валіть, у Валька плечі широкі, він винесе, витягне, він ще діждеться, коли й з вас пір’я летітиме!..
Коли Валько трохи заспокоївся, Калинка співчутливо запитав:
— За віщо ж вони вам дали десять років?
— За саботаж.
— ?
— Не вірите?.. Я теж і подумати не міг, доки вирок не почув. Запитую у судді: за який же саботаж, коли мене треба судити за втечу? А він мені, сука мордата, і пояснив: "Вас осудили за те, що ви саботували заходи уряду по вашому перевихованню..." А тепер облиште мене, бога ради, дайте мені на самоті побути! — попросив Тарас. Ліг на підлогу, на жужмом кинутий плащ, завмер, обхопивши голову руками. І в камері стихло, і кожен намагався не потривожити Валька, що викликав тепер якусь страхітливу пошану, так наче він був уже мертвий.
Коли пішов і Валько, Калинка зовсім осиротів. Не міг уже зійтися з новими людьми, тим більше що майже всі вони остерігалися його, підозрюючи із ньому "насєдку". Якась дивовижна апатія огорнула Калинку, вбивала думки. Мовчки лежав або сидів, обхопивши коліна, ввіткнувшись підборіддям у руки. Коли хтось до нього звертався, Калинка неохоче зводив померклі очі, відповідав безликим голосом: слово, друге — та й замовкав, знову потупивши голову. Час, наче клейка темна маса, протікав мимо нього, і Калинка не мав сил навіть борсатись, щоб вибратись на його каламутну поверхню. Немов осінній лист, опадав він, тихо й безшумно, в застояну болотяну воду, куди навіть сонце боїться заглянути, і, знаючи, що там, на замуленому дні, чекає його неминучий кінець, байдуже думав: "Хай буде так".
Тільки двічі він трохи ожив, знову зацікавився життям.
Перший раз, коли наглядач передав газету на розкур. Газета ота хоч і була радянською, не видавалася офіційно ув’язненим, а потрапляла до них через десяті руки, з такою оглядкою та пересторогою, наче оця похмура в’язниця була суверенною державою з зовсім іншими, не радянськими законами і її повні підозри володарі боялись радянської преси, наче вогню. Тому наглядач передав до камери не цілу газету, а подерту на акуратні малюсінькі шматочки, щоб заарештовані нічого не могли прочитати.
Отут і почалася складна, копітка робота, схожа на відгадування заплутаної шаради чи викладання химерної мозаїки з перемішаних навмисне шматочків кольорового скла. Робота, можлива лише у в’язниці: адже час тут — зовсім знецінена категорія.
Посеред камери було звільнене місце, кожен в’язень одержав по одному, по два шматочки паперу.
Почали з першої сторінки. Спершу стулили заголовок, потім заходилися біля тексту, підганяючи клаптик до клаптика, аж доки не сталося диво: вся сторінка, пошматована, почетвертована, але жива, лежала на підлозі.
Сторінку оту читали цілий день. Од рядка до рядка, од слова до слова, не пропускаючи жодної літери, і навіть найзавзятіші курії не сміли й подумати, щоб попросити хоч одну смужку на цигарку.
Другого дня сторінку так само терпляче (по шматочку, по клаптику) перевернули і тепер вже читали з другого боку.
Так само була прочитана третя й четверта сторінка.
І коли вже вивчили прочитане майже напам’ять, заходилися біля курива.
Курили й сперечалися про одне й те ж: коли буде амністія.
— Я, браття, так вам скажу: скоро всіх невинних повипускають на волю,— просторікував один з оптимістів, і його особливо охоче слухали, і вірили йому, як ще жодній людині в світі.— Адже Молотов що на Генеральній Асамблеї сказав? Що наш лад найгуманніший... Тепер хочеш не хочеш, а випускай пташок на волю!..
Вдруге ж був обшук, по-тюремному — шмон.
Якось, виносячи парашу, блатні підібрали шматочок тоненької бляхи. В камері той шматочок вирівняли, довго човгали ним об цемент, аж поки він став гострий, як бритва, і заходились голитися. Тріщала шкіра, із подряпин лилася кров, але в’язні не зважали на те: маленький шматочок металу нагадував їм волю, і вони раді були хоч на хвилину поринути в ілюзію вільних людей.
Сяк-так поголившись, в’язні наче переродились. Повсюди спалахував сміх, теплі сердечні слова залунали там, де ще недавно провисали матюки та взаємні образи, осяяна худими, виснаженими, але ж поголеними обличчями камера наче роздалася вшир, стала вищою, світлішою, просторішою. "Як же мало треба для того, щоб зробити людину щасливою!" — думав Калинка, розглядаючи товаришів по неволі. Він теж поголився і, потираючи долонею гладеньке підборіддя, відчував дивовижне полегшення, наче разом з густою бородою скинув із себе половину отієї розпуки, яка все більше огортала його.
Коли ж наглядач під час обіду відчинив двері і вся камера засвітилась до нього поголеними обличчями, він остовпів від подиву. І такий нестримний регіт вибухнув у камері, що аж електрична лампочка спалахнула яскравіше. Наглядач же прожогом вискочив за двері, затупотів коридором.
Отут і почув Калинка не знайоме йому досі слово "шмон".
"Шмон" почався так: з гуркотом одчинилися двері, до камери ввалився на чолі здоровенних тюремників, озброєних шматками товстелезного кабеля, сам начальник в’язниці. На відміну од своїх підлеглих, він був дуже веселий, життєрадісність так і хлюпала з нього, так і віяла од його вгодованої постаті, струмувала з неспокійних мінливих очей.
— А, гадики,— проспівав ніжно він, веселими очима оглядаючи в’язнів, перукарню відкрили?
"Гадики" мовчки ковтали слину: від начальника віяло нерозведеним спиртом і смаженою ковбасою з яєчнею.
— Мовчите? — здивувався начальник.— Чого ж ви мовчите? Може, ваш начальник теж побритися хоче... Давайте, хлоп’ята, бритву сюди, я теж пошкребуся.
В’язні дивилися на вимогливо простягнену руку начальника і мовчали, як заворожені.
— Чи ви забули, де поклали? — продовжував допитуватись начальник.— Ви, може, бідненькі, не тільки бороди, а й останні крихти мозку з голів повишкрібали? То вам, к'оже, допомогти?.. Ану, хлопці, виведіть оцих перукарів на хвилинку в коридор! — І здоровенні гевали стали хапати в’язнів, жбурляти в коридор, а коли якийсь пробував опиратися, то тут же свистів кабель.
Лайка, зойки, стогін, крик — все змішалось докупи.
Врешті камера спорожніла. І тоді розпочався "шмон". Наглядачі лазили по підлозі, обнюхували кожен куточок, зазирали в кожну шпарку, а потім, пропускаючи по одному заарештованих, промацували вправними пальцями кожну складочку одягу, але бритви так і не знайшли.
— Не віддаєте, значить, бритву? Жалієте для свого начальника бритви? Хочете, щоб він небритий ходив?
В’язні мовчали. Мовчали мов прокляті. І вперше за весь час стерлися, зникли оті кордони поміж "людьми" й "фраєрами". Щось спільне, зухвало-уперте об’єднало усіх. І начальник, який не один рік прослужив у в’язниці, відразу ж зрозумів, що він не доб’ється нічого.
— Що ж, посидьте трохи, подумайте. А щоб вам легше було думати, я не дам вам обідать... І вечеряти не дам... І снідати завтра не будете... Думайте, гадики...
І "гадики" думали. Намагалися не дивитись на порожні миски, уникали поглядами парашу, під якою, вправно приклеєна до дна, зберігалася бритва.
Мовчали увечері, мовчали і вранці, хоч порожні миски, здається, аж кричали, щоб їх наповнили юшкою. Отією баландою, рудою на колір, гіркуватою на смак, настояною на картопляній шкаралупі. Отією "тюремною радістю", під якої й собака в доброго господаря одвернувся б бридливо, але яка здавалася зараз оцим усім "гадикам" найкращою їжею в світі. Найсмачнішою, найбажанішою, квінтесенцією всіх смакових якостей, вмістищем калорій, що підтримують горіння примхливого вогника, який називають життям.
Та ще хліб. Не пишна булка, не паляниця, не чорний духмяний хліб, не зарум’янений крендель — не всі оті міфічні, розраховані лише на небожителів витвори із пшеничного або житнього борошна, а глевкий, беручкий до зубів, важкий, як чавун, чорний, як совість тюремників, шматок пайкового хліба з обов’язковим доважком, пришпиленим тріскою.