Та й відправили до Сибіру...
— Як же ви знову тут опинились?
— А я втікав. Уже за Харковом пропиляли блатні підлогу у вагоні, почали вистрибувати, а я теж спробував...
— Не побоялись?
— Коли б не двадцять п'ять років — не стрибнув би. Шпали миготять, колеса стукочуть, а в мене ж ноги як голоблі, от-от на рейки закине... Та спасибі якомусь блатному: штовхнув мене в спину я й полетів...
— Де ж вас знову впіймали?
— Уже вдома. Як прийшов, так і забрали. Ждали вони мене, знали, що де б не блукав, а рідної хати не мину...
А тепер знову судитимуть...
— Ще раз судитимуть?
— Та вже ж не помилують!.. Тільки мені тепер жоден суд не страшний. Ну, нехай ще три роки за втечу дадуть, то й що? Я тепер, як багатодітна мати: одна чи дві зайві дитини — байдуже... А вас за що загребли? — повернувся Валько до Калинки обличчям.
Калинка в свою чергу почав розповідати. Говорив тихо, щоб не потривожити сонних, і йому легшало на душі, наче Валько брав на свої плечі частку отого тягаря, що душив Калинку.
Потім вони мовчали. Лежали й задумано дивилися на тюремну лампочку, що жевріла під стелею, як око якогось недремного звіра.
— Да-а,— обізвався перший Валько і потер долонею лоба.— Як ви думаєте, Сталін знає про всі оці неподобства?
Калинка тільки стенув плечима.
— Отак і я... Як подумаю, скільки вони зла заподіяли, аж страшно стає. Хіба для цього наші батьки революцію робили? В громадянській кров проливали?
Калинка знову нічого не відповів. Важко, дуже важко було йому знайти якусь відповідь. Що він знає? Хіба те, що і його, як і Тараса, і всіх оцих людей, безпричинно гноять у в’язниці? Засуджують на багато років позбавлення волі? Що краще потрапити сюди за будь-який злочин, ніж за політику. Хоч політика та часто-густо виявлялася в необережно сказаному слові, в бездумно кинутій фразі, як у Тараса Валька... "Ворог народу,— думає гірко Калинка.— "Якщо ворог не здається, його треба знищити",— пригадує загальновідому горьківську фразу, що не сходила зі шпальт усіх газет, день у день лунала по радіо.— Вище втілення пролетарського гуманізму. Якщо я не зізнаюся в тому, чого не робив, про що навіть уявлення не мав, то й мене треба знищити? Де ж правда на світі?"
Калинка безпорадно оглядається. Але Тарас уже спить. Спить і Яша, ввібравши гостроносу голівку в плечі. Ще й прикрив її руками, наче боїться, що його може хтось сонного вдарити. Спить уся камера, всі оці люди, винні й невинні, позбавлені волі, й світла, і найдорожчого в світі — людського довір’я.
Калинка заснув, так і не додумавши жодної зі своїх думок.
А ранок його розбудив стривоженими голосами: перегризши вену, покінчив із собою отой чоловік. Його незабаром винесли, потім забрали в карцер Цигана, і почався одноманітний тюремний день, сіренький та збляклий, здушений ґратами і важкими, окутими залізом дверима. Люди, прокинувшись та поснідавши, ще більш зголоднілі після того нужденного сніданку, тижнями невмивані, неголені, нечесані, збивались в окремі гурти й розмовляли, розмовляли, розмовляли — про що завгодно, аби хоч на хвилину забути, де вони є, що з ними сталося і що їх чекає попереду.
Найбільш любили розповідати про сни. Сновидіння, здається, найохочіше відвідувало в’язниці, і ніколи не доводилося чути Калинці стільки снів, і ніде не стикався він з таким майже побожним ставленням до того, що приснилося. Пригадували найдрібніші деталі і часто, витлумачуючи той чи інший сон, сперечалися палко: до взаємних образ, а то і до бійки.
— Снився мені оце, людоньки, місяць,— розповідав дід-колгоспник, засуджений за те, що на початку війни, побачивши вперше колону німецьких танків, перехрестився й сказав своєму сусідові: "Ти дивися, скіки їх суне! Та хіба ж наші управляться з такою нечистою силою!" Ті слова, може, й забулися б, коли б дід уже після війни, ставши бригадиром, не впіймав свого сусіда з мішком колгоспного зерна. "Ну, зажди, стерво старе, ти мене ще згадуватимеш!" — пригрозив сусід, виходячи з правління, де його оштрафували на двадцять трудоднів. І як у воду дивився! — Та такий же гарний та повний, хоч воду з нього пий...
— Це тобі, старий, десять років дадуть,— прорікають йому.— Як місяць — то десять, а як сонце — то всі двадцять п’ять.
— Та змилуйтесь, за що ж десять? За віщо ж, людоньки добрі, десять? — допитується дід, і його великі жилаві руки, що натрудилися-таки на довгім віку, безпорадно тремтять.
— За те, діду, що язиком теліпав, як те радіво,— повчають його.— Тепер, батьку, такі часи настали, що як маєш довгого язика — проковтни його, щоб аж у гузно заліз. А ти півнем видерся на пліт та й кричав: "Кукуріку!" От і май тепер десять років.
— Та я ж тільки одне слово сказав! — замалим не плаче дід.— А била б тебе лихая година та ще й нещасливая! Бодай же йому на груди накопало, як він отаке на мене накопав!
— Да, тепер грамотні стали,— зауважує хтось.— Тепер такі писаки розвелися, що напишуть на тебе, чого не снив і не бачив. Дай їм волю — всіх до тюрми запакують!
— А що, браття, чи багато ще людей на волі? — запитує худий як смерть чоловік у куфайці на голому тілі: решту одягу він програв злодіям.
— А ти що, порахувати їх хочеш?
— Та ні,— посміхається той вимученою, злинялою посмішкою.— Тільки іноді здається, що на волі й людей уже немає. От приснилося сю ніч: по всій нашій країні наче не будинки, а тюрми. Іду по вулицях, а вони безлюдні. Сама лише стража гуляє.
— Тьху! І присниться ж паразитові таке! — злякано й зі злом плюються довкола.— Ти б, гад, довше спав! Щоб ти й не проснувся довіку!
— За що, браття! — вражено питає невдаха, але цим ще більше злить нервових, виснажених людей.
— Ану, мотай геть, поки по шиї не огрів!
— Кряче, кряче...
— Бач, гад, що йому сниться!
— І чого ви, хлопці, на людину напалися? — глузливо запитує Валько.— Не бійтесь, усіх не пересаджають. Вони ж теж із головами: знають, що тоді без роботи лишаться.
Та арештанти довго ще не втихомирюються.
Тоді втручається Яша. Він прямо-таки не переносить, коли люди затівають сварку.
— Слухайте!.. Та послухайте ж, який мені сон приснився! — звертається він то до одного, то до другого, ловлячи за рукав, за полу піджака.— Ні, ви тільки послухайте!.. Спилося мені, що прийшов начальник тюрми і всім сказав: "Знаєте шьо, ви уже вільні. То чого ви, питаю вас, отут сидите й гризетесь, коли ви уже вільні? Шьо, ви вже на волю не хочете? Тож забирайте свої шмутки-мутки та й виходьте на вулицю, поки я не роздумав". І ми таки узяли свої шмуткимутки і пішли всі на вулицю...
Яші не дають закінчити — такий регіт вибухає довкола.
— Ох, і Яша!.. Ох, і штукар!..
— Збрехав, Яшо? Ну, признайся, збрехав?
Хитренька ласкава посмішечка пробивається на гостроносому Яшиному обличчі. Він обводить усіх добрим поглядом, тихо сміється:
— Ну, хоч би й збрехав, ну, то й шьо? Для хороших людей і збрехати не гріх.
— Браття, купать Яшу в параші! — вигукує хтось, і вся камера з реготом, галасом, ґвалтом хапає Яшу за ноги та руки, несе до параші. Яша відбивається, пищить, але його слабенький голос тоне в загальному гаморі.
— Вони що, й справді його скупають? — пита перелякано Калинка.
— Що ви! — заспокоює його Валько.— Дадуть тільки понюхати... Коли б і посміялися, якби не Яша!
Він теж сміється, спостерігаючи веселу інтермедію, і лише зараз помітно, який він іще молодий.
— Мені теж приснився сон,— каже він, і світлі очі його мрійно тьмяніють.— Наче стою я на розі вулиці і чекаю на оту дівчину... Ех!
Тарас замовкає, обличчя його пересмикує болісна гримаса.
— От візьму й утечу,— уже іншим, глухим, недобрим голосом продовжує він.— Хай лишень із ями оцієї виведуть — тільки мене й бачитимуть!
— Убити ж можуть!
— А мені що? — відповідає Тарас, і очі його зухвало світлішають.— Мені смерті боятись? Все одно: жізнь — копейка, судьба — злодєйка! Мені б тільки вільним повітрям дихнути...
Калинка співчутливо дивиться на Тараса. Він не розповідає власні сни — не тому, що йому не сниться нічого. Щоночі до нього приходить, мучить, мордує один і той же сон: йому насинається їжа. Найрізноманітніша їжа, яка тільки може бути на світі. І кожного разу Калинка не встигає не те що наїстися, а навіть попробувати. Він так довго миє руки, обполіскує лице, чистить зуби, відтягуючи оту блаженну мить, коли візьме виделку чи ложку, що кожного разу його будять раніше, ніж він доторкнеться до їжі. Калинка у відчаї заплющує очі, але вже нічого не бачить, крім порожньої голодної темряви. Він дуже голодний. Голодний завжди, голодний навіть тоді, коли відставляє досуха вилизану миску з картопляною юшкою, коли смокче останню крихітку нужденної тюремної пайки насущного, обчикриженої, обкраденої, але обов’язково припечатаної доважком — цим примарним символом доброчесності.
— А доважок був?
— Та був...
— Так що ж ви, гади, іще хочете?.. Що вам, паразитам, іще треба?.. Жеріть, стерви, що вам дають, та спасибі кажіть! Вам уже давно на тім світі пайок ідьоть, а ви тут і досі воняєте!
І "гади", "паразити", "стерви" після невдалої спроби вчинити протест покірно беруть оті обкрадені пайки з доважком і жеруть, лопають, тріскають, шамають, хавають в шістдесят завжди голодних ротів.
Калинка розглядає свої руки, нещодавно такі м’язисті та дужі, а тепер більш схожі на кістки, обтягнуті чи то старим, пожмаканим папером, чи то позиченою в худющої гуски шкірою. Пробує гострі костисті вилиці, проводить сухою, як дошка, долонею по тонкій шиї, сумно хита головою. Цікаво, чи довго його тут триматимуть? Чому не викликають на допит,— хоч би вже скоріше кінчали! А може, вони просто забули про нього? Засунули його папку в якусь шухляду, і вона там лежатиме, покриваючись пилом, аж поки він і загине.
— Ти, братухо, зізнавайся,— раять йому в камері.— Зізнавайся, братухо, а то отут і зогниєш. А пошлють до табору, там все-таки свіжий вітер продуватиме.
— Але ж я не винен!
— Хе, не винен! Та плювали вони на твою невинність з найвищої вишки! А так хоч трохи здоров’я збережеш... Чи ти думаєш, що воно тобі в таборах не буде потрібне? Там, браток, не такі, як ти, до землі гнуться...
Отак умовляють Калинку ті, що вже не вперше куштують тюремного життя. І він, охоплений відчаєм, іноді думає: "А може, й справді?.. Підписати все, що вони хочуть, хай хоч і подавляться".
Але, навіть думаючи отак, Калинка знає, що він цього не зробить.