Хрумтів під ногами пісок, а сонце зливало на них міріади сліпучого й теплого проміння. Стояв над землею серпень, і про це вістило погідне небо з купчастими, срібними хмарами. Старий розпрямився і змахнув з лоба сиве пасемко волосся. Хлопчак смішно крокував побіч, і голі його литки поблискували тугою, засмаглою шкірою. Засунув руки в кишені коротких штанів, а босі ступні хльопали по синюватому камінші хідника.
— Не думай, що мені жалко тих книг,— заговорив старий.— Ти їх усе одно не прочитаєш, а крім того... надто вони мені дорогі.
Минали будинки з однаковими ґанками, однаковими віконницями й ринвами, що завершувалися фігурними викрутасами; на деяких табличках для пошти-ще збереглися тверді знаки та "ять", хідники устелені гнейсовими плитами — все це пашіло від гарячого дня.
Хлопчак зупинився й повернувся до старого.
— Це тут!
Штовхнув великі двері: запахло гасом і чимось кислим.
Старий обережно переступив поріг — у вічі впав розгардіяш: скатірка спустилася до підлоги, на столі — консервна банка з вирізаним, загнутим догори верхом і кілька немитих тарілок. Біля банки вивищувалася порожня пляшка "Аромату садів" і валялося кілька шкуринок та висохлих пластівців голландського сиру. Більше ліжко було запнуто сірим укривалом, а менше розстелене. Старий розглядався здивовано й трохи сторопіло.
— То це ти тут живеш? — спитав.
— З батьком,— відказав малий.
— А мати твоя де?
Хлопець здвигнув плечима, його вуста смикнулися.
— Померла, чи що?
— Не померла,— неохоче сказав хлопчак.— Покинула... Підгаєцький сів на поставлений серед хати стілець і передихав. Витяг велику носову хустку й обтирав з обличчя піт.
— Ге, неважно живеш,— сказав він.— А батько де?
— На роботі,— спокійно сказав малий.— Напитує собі другу жінку.
Вимовив це речення смішно-серйозним тоном і подивився поважно на Підгаєцького.
— А за матір'ю не сумуєш?
Хлопчак сплюнув на підлогу і відвернувся.
— Це ти й книги мої крав, щоб було тобі веселіше? — обережно запитав старий.
— Віддам уже ваші книги,— малий блимнув спідлоба.
Зрештою, старий і сам побачив ті книги. Акуратно стояли в кутку на етажерці, тьмяно поблискуючи золотими надписами на корінцях.
— А батько у тебе не спитав, де ти їх узяв?
— Батько у мене нічого не питає,— сказав байдуже хлопчак.
— Це ж чому?
— Бо п'яний щодня приходить. Сяде отак, як ви, й плаче за мамою.
— А ти не плачеш?
— Чого б то я мав плакати?
— Іди сюди,— покивав пальцем Підгаєцький. Хлопець здивовано звів брови й підійшов. Тоді старий
засунув руку в кишеню і витяг ще одну барбариску.
— На! — сказав і знітився.
Перед ним стояв малий, брудний чоловічок і здивовано на нього дивився. Крізь розстебнуту курточку видніла несвіжа, майже сіра маєчка. Цукерку однак хлопець узяв, сховавши її в темній долоні, а тоді кивнув у куток, де стояла етажерка.
— Забирайте їх, чи що?
Книги були великі й не вміщалися під пахвами.
— Може, поможеш мені донести? — сказав старий.— Красти ж знав...
— Я не крав,— знову буркнув малий.
— Взяв на вічне оддання!
— Я думав їх назад однести.
— Авоськи в тебе нема?
Хлопець пішов на кухню й приніс брудну, жовту авоську.
— Тільки назад оддасте,— сказав.
Підгаєцький почав накладати книяши, щоразу поправ-ляючи, коли западали ріжками в очка.
— А ти звідки взнав про мої книжки?
— Та вже взнав!
У сітку влізло тільки семеро книжок, три Підгаєцький узяв під пахви.
Вже виходив, коли озирнувся на малого. Хлопчак світив до нього поглядом, і старий знову відчув знайому запамороку. Щось його схвилювало і стурбувало — якийсь спогад давній, знайоме все це було. Далеке воно бозна-як, як видиво забуте,— з ним останнім часом таке траплялося. Не раз зупинявся раптово, задивляючись на якогось чоловіка чи жінку. І йому млоїло серце — забував, що той чоловік чи жінка теперішні. Мимоволі повертавсь у якісь площини минулих часів; здається, й зараз відбувається те саме. Після цього в нього завжди бував поганий настрій, він задумувався, наче щось турбувало. Тоді все змішувалось і змішувалось, здивовано розширяв очі, й такі чудні ставали і навколишній світ, і люди.
Знову подумав про свій фотоальбом; між його сірих сторінок було заховане обличчя, яке в казковий спосіб вислизнуло з того надійного сховку. Він знав його не від учора, а багато десятиліть. Те обличчя, вислизнувши з фотоальбо-ма, чомусь приклеїлося до цього незнайомого хлопця; може, тому так лагідно з ним повівоя. Вони обоє відчули: між ними виник якийсь зв'язок, що його простим словом не пояснити.
— Авоську я тобі віддам,— сказав старий.— Прийдеш до мене, чи на березі зустрінемося?
— Зустрінемося на березі,—поважно відказав хлопчак.
2
Вийшов на вулицю, в отой наповнений сонцем простір, і замість відчути радість, адже повернув-таки книжки, щось легенько стисло його серце. Від того очі перестали помічати барви: все тільки сіре й неживе. Прощальний погляд малого просвічував його, наче рентгенівське проміння, і щось знайшов у ньому немічне — упізнавав його в собі, відчув, що навколо все не так, як уявляється. Десь поруч може жити хтось такий самий, як він, можливо, якесь його відбиття, тільки один кінчає жити, а другий починає. Згадав химерну свою, ще дитячу вигадку, що людина не може вмерти, бо десь далеко, у глибокій старості, станеться так, що його "я" відірветься від нього, наче листок, і перейде в іншу істоту. Зараз ця думка знову ожила в ньому, і він подумав, що недаремно цей Вітько так його схвилював. Вони таки подібні один до одного: той хлопчак з далеких часів і цей — справжній. Було ще одне, що примусило старого примружити очі й пильно зирнути в глибину вулиці. Ну, звісно, він теж не знав матері — покинула колись його з батьком і подалася із захожим офіцером. Його батько тоді, здається, пив, а малого Підгаєцького забрала до себе тітка Климентина...
Книжки нести було незручно, авоська різала руку, а ті, що тримав під пахвами, роз'їжджалися, і він змушений був весь час зупинятися. Піт заливав очі, він ее міг гаразд утертися, а в голові наче вовняний клубок зав'язався.
Підгаєцький спинився. Перед ним лежав краєвид із річкою, і він утупився в нього вицвілими оченятами. Ріка була обсадялена тополями, а над водою зблискували білими латками грудей ластівки. На горбах викруглювалися поля з жовтою, свіжою стернею, позастигали на них буро-білі плями — випасали корів.
Подвір'я, в якому він мешкав, теж було яскраво освітлене: жовтий і білий колір упали йому в око. Біле — це білизна, розвішана під сонцем, а жовте — вдруге розквітлі кульбаби. В кутку примостилося кілька дерев, а весь двір оточено сараями з прогнутими толевими дахами. Один із ґанків, котрі ліпилися до їхнього будинку, був свіжо помитий, і на мокрому дереві проступало золоте жилля. Підгаєцький подумав, що виглядає зі своїми книгами в цьому дворі дивно, через що занепокоєно стрілив очима туди, де завжди стриміла у вікні сусідка.
— Десь уже книжки купили? — спитала вона, і в її позірно байдужих очах заломилася блискуча іскра.
— Нічого я не купував! — буркнув Підгаєцький.— Мої це книжки.
— А ваша невістка вже з роботи прийшла,— так само байдужно сказала сусідка.— Оце в магазин побігла.
На те слово Підгаєцький здригнувся, наче його вжалила оса, очі його забігали, він низько зігнувся й подався до галереї: треба було використати момент, поки невістки не було вдома. Швиденько шугнув на сходи і майже побіг по них, хоч це була для нього нелегка справа — кілька разів спіткнувся й мало не впав. Захекався, аж задихатися почав, а нагорі зімліли йому ноги. Та перепочинку дозволити собі не міг, зразу ж поліз на драбину, виносячи спершу ті три книги, що були під пахвами, а тоді й ті, в авосці.
Курява на горищі вже вляглася, крізь дірки падали жовті струмені, він жадібно ввібрав у себе повітря: знайомий і рідний дух. Відчув тут себе в безпеці і вже повільно почвалав, здіймаючи сандалетами хмарки пилу між золотисто-сіру мережу, де не раз ховався і не одну відчув затишну хвилину.
Опустився на стілець і відтулив дошку, щоб витягло куряву. Перед ним проліг горбистий краєвид і ті сіро-жовті стерні, на яких розсипалася, наче іграшкова, худоба. Серце шалено калатало, він дихав із присвистом, але очі його вже заспокоювалися і починали жити не тут, а на тих далеких полях.
Переймався тишею, цим любим і мирним спокоєм, що його відчував тільки тут: легенький смуток овіяв йому обличчя й тепло увійшов у груди. Десь там, попереду, в яскраво-синьому повітрі захитався невістчин образ: важке обличчя і очі, що дивляться на нього прижмурцем. Він прогнав те видиво з-перед очей: затишно йому було і смутно. Вя^е нічого не відчував, окрім цього смутку, голова — вільна, а душа розверста. Приплющив очі й погасив яскраво-синій краєвид: думав про те, що все пережите сьогодні й справді на сон схоже. Дивна зустріч на горищі, його мандрівка, захаращена кімната, хлопчик з розширеними, серйозними очима, лискуча, осяйна білизна, якою грається вітер,— в нього завинулось у голові, і Підгаєцький невідь-чому подумав: отак би вмерти! З отаким синім смутком на серці, власне, й не синім, а голубим, з цією тишею навколо, з ясним відчуттям затишку і майже повного задоволеная. Але він знав, що дурить себе, що сьогоднішній день ще не закінчився, що все відбуте в ньому — химерна візія, а е ще реальний світ, і цей світ... уміщається в образі його невістки. Зараз, зараз воно відбудеться, ще мент — і його тиша вмре, а він залишиться; ще мить — і його голубий смуток стане чимось таким, як оця курява. Та уроча хвилина наближалася до нього, майже фізично відчував, що невістка піднялась уже по сходах; ну звісно, онде чутно кроки, онде рипнула драбина — лізе сюди, важко вихекуючи повітря; ну от зараз, сказав він подумки і заплющив очі.
— Знову сюди забралися? — почув він невдоволений невістчин голос і, хоч сподівався на нього, здригнувся.
—— Га? — розплющився злякано.
Невістка стояла на горішніх щаблях драбиги, всунувшись у прочіл по пояс.
— Чого це ти мене лякаєш?
— Такий уже ви лякливий! — буркнула невістка.— Ходили книжки продавати?
Невістка захиталась у проймі, наче й собі хотіла вибратися на горище, але Підгаєцький був спокійний: не посилила б простору між драбиною і вхідним отвором.
— Нікуди я не ходив!
— Спускайтеся, розговор у мене до вас є,— спокійно сказала невістка.
— Приберу тут і прийду,— неохоче відповів Підгаєцький.
— По тому приберете.
— А ти мене не жени! — гостріше сказав старий.— Приберу і прийду...
Невістка стенула плечима й почала зникати, поступово коротшаючи.