Я гукнув Онисима, і ми, шарпаючи Шицика-Мицика, почали домагатися свого коня. І тут побачили, що звідусіль сходяться до нас похмурі дядьки, кожен з яких опирався на замашного ціпка. Один за одним заходили до двору і мовчки ставали довкола нас.
— Чи не бачили нашого коня? — крикнув я їм і оповів коротко, що сталося. Дядьки дивилися на нас із тупим інтересом.
— Вони з мене злодія роблять, — мовив Шицик-Мицик. — Може, ми, панове громадо, провчимо їх киями?
— А може, у вас і не було коня, — сказав старший і найпохмуріший чоловік.
— Коли є сани, то має бути й кінь, — сказав Онисим.
— А чого ви до чоловіка вчепилися? — спитав другий. — Може, ваш кінь із двору зійшов. Спершу пошукайте, а тоді чіпляйтеся до чоловіка.
Послухалися цієї ради, бо в подвір’ї почало наростати якесь напруження, ще чого доброго й справді пригостять нас киями. Треба було звідти якось виметатися.
— Гаразд, — мовив я, — пошукаємо.
Коли проходили повз дядьків, вони до нас поверталися, я навіть бачив, як стискали вони ціпки, ніби готувалися знести їх на нас, і вже був похололий зі страху, але дядьки нас не зачепили.
Онисим пішов в один бік вулиці, а я в другий, ми борсались у снігу, бо його випало за цю ніч багато і село вщерть було ним засипане. Обійшли його все, але коня ніде не здибали, хоч і розпитували про нього в зустрічних. Потім ми з Онисимом зустрілися: ні він, ні я коня не знайшов. Купити нового ми грошей не мали, отже, не відали, що й робити: і додому ні на чому вернутися, а тим більше їхати далі. Єдине, що залишалося, — вдатися до двору, до державця цього села, бо становище було відчайне. Повернулися до садиби, де зупинилися, щоб узяти паперового образа чудотворної Куп’ятицької Пречистої, іншого добра для дарунку у нас не було, а в цей час із стайні почулося іржання. Онисим кинувся туди і з глибоким здивуванням сповістив, що кінь наш стоїть на місці. Я озирнувся й побачив, що в дворах, мов чорні стовпи, стоять із ковіньками дядьки, всі вони повернулись у наш бік і мовчки дивляться. Відчув неспокій і наказав Онисимові запрягати, залишатися тут надовше мені не хотілося. Вийшов із хати Шицик-Мицик і понуро стежив, як ми лаштуємося до виїзду, а тоді спитав, цвіркнувши слиною:
— То де був ваш кінь?
— Там, де собі знаєш! — сказав роздратовано я.
Тоді Шицик-Мицик зморщився і раптом розреготався, показуючи білі, сливе, як в коня, зуби, так само зареготали розставлені, мов чорні стовпи, по сусідніх дворах, блискочучи зубами, дядьки із ковіньками; вони не так сміялися, як іржали, і ми покотилися між цього реготу, ніби й справді побиті, — дядьки з нас, бачте, пожартували.
І тільки коли викотилися на дорогу, мій послушник Онисим раптом повернувся до мене і сказав із серцем:
— А ліпше б, ваша милість, вони цього коня украли.
— Це ж чому? — вигукнув я вражено.
— Тоді б ми додому повернулися. А так…
— Що так?
— Та вже так, — буркнув Онисим і цвьохнув спересердя коня.
Розділ XI
Чим далі їхали, тим більше переконувався, що якась сила, добра чи лиха, нас із землі короля, його милості, не випускає, бо на кожному місці постою ми мали якісь пригоди чи утруднення, і так виходило, як у дядька, котрий рветься у шинок, а його жінка хапає за поли. Отож і нас усюди хапали за поли й ніби утримували. Так сталося і в Стародубі. Я знав, що те місто п’яницьке і що люд там непомірно схильний до того гріха, але не доводилося бувати там на свята; цього ж разу доля нас занесла сюди на запусти. Навіть при в’їзді у місто нас перестріло кілька п’яних гультіпак, які погналися за нами з палицями, горлаючи, щоб ми зупинилися випити з ними разом, інакше вони перемнуть нам кістки. Але ми не зупинилися, і п’яниці від нас відстали. Заїхали у двір до місцевого протопопа, який вийшов до нас, хитаючись, став і дивився каламутними очима.
— Чорти? — спитав він, похитуючись.
— Ні, ваша милість, намісник Куп’ятицького монастиря із послушником.
— Все одно чорти, — сказав категорично протопоп і пішов обійматись і слинити нам обличчя. Тоді завів у дім, наказав паньматці подавати до столу і став нас напоювати й нагодовувати, як ото цар патріарха в Суртиній оповіді, а коли ми відмовлялися, особливо я, гримав кулаком по столі і заявляв, що зв’яже нас і буде заливати нам трунок у горло, а ложкою годуватиме, отож нам буде тільки й діла, що жувати й ковтати, а святого питва, сказав він, і жувати не треба. При цьому він зімружував очі так, що довкола них збиралися добродушні зморшки. А ще він заявив, що коли ми відмовляємося від його гостини, значить, ми таки справді ніякі не ченці, а чорти. Чорт чорний, сказав він, і чернець чорний, і слова ці від одного — "чорне" — походять, і де вже там простій християнській душі розібратися? Можна було б помацати, сказав він, чи немає в нас хвостів, але це чинити він гидує, бо звик тільки баб мацати, а ви, хоч і чорти, та чоловіки. Зрештою, він має на чортів добре око, отож урочисто заявив, що Онисим — не чорт, а я — чорт достеменний, і він навіть певний, що хвіст у мене є, навіть із китичкою, і той хвіст не фальшивий.
Тим часом п’яниці, які хотіли наскочити на нас при в’їзді до міста, у якийсь спосіб довідалися, де ми зупинилися, і почали бити у вікна сніжками, горлаючи, щоб ми виходили до них на розправу, бо зневажили їх і не захотіли з ними випити. Протопоп узяв довбешку, мені дав ціпка, Онисиму — рубля, його паньматка озброїлася качалкою, і ми висипали супроти п’яниць, кинувшись їх молотити; п’яниці вдарили навтьоки, перечіплюючись у кучугурах, і дістали досить штурхачів, особливо старалася паньматка зі своєю качалкою, вона була також під добрим хмелем. Усе те воїнство, що нападало, і те, що оборонялося, верещало й кричало, з одного і другого боку збігалися люди, але тут з’явилося кілька вершників міської сторожі із канчуками і почали тих людей розганяти, причому й мені дісталося канчуком через плечі, люди порозбігалися, а ми заскочили до двору, замкнули хвіртку, тоді метнулися до хати і замкнулися вже там.
— Несамовиті ви люди! — сказав я спересердя, бо мені зуділа зачеплена канчуком шия.
— А знаєш, чому? — урочисто спитав, ставши в позу ритора, протопоп. — Бо ми живемо поруч із царством Дракона, от! Тут у нас і кулачні бої бувають — майже все так само, як у тому триклятому, тьху, тьху, тьху, царстві! Це коли б не та чортова сторожа, вийшов би у нас розчудовий мордобій, жаль!
Він сів із розмаху на стільця і замотав головою, незвідь-чого сміючись.
— А знаєш, що воно таке, царство Дракона? — спитав, раптом посерйознівши.
— Трохи знаю, — мовив я, торкаючись болючого місця на шиї. — Туди ми і зібралися за ялмужною.
— Ну да, ви ж чорти, — спокійно мовив протопоп. — Туди вам і дорога.
— Отче, отямся, — сказав я сердито. — Де бачиш чортів?
— А скрізь, — звузив очі протопоп. — Де тільки хочеш, а родяться вони в царстві Дракона і йдуть звідтіля тьмами, щоб завоювати цілий світ; а щоб одурити той світ, рядяться під святих та Божих, а в кожного чорна душа, і не мають вони милосердя та любові. Ще й усіх людей хочуть поробити чортами, от! Адже сказано в Новому Заповіті… — протопоп раптом запнувся. — Паньматко, як там сказано в Новому Заповіті про Дракона?
Тоді виступила паньматка, зробилася урочисто-серйозна й проголосила тонким голоском:
— Ангел схопив Дракона, що диявол він і сатана, і зв’язав на тисячу років!
— Молодець! — похвалив протопоп і підняв повчально пальця. — А далі так: "Зв’язав його на тисячу років, та й кинув до безодні, і замкнув його, і печатку над ним поклав, бо зводить той народи…" А далі як, знаєш? Стривай, паньматко, — зупинив він жінку, бо та вже рота розтулила, щоб сказати.
Аж поки не скінчиться тисяча років, — сказав я печально.
— Що ж буде тоді, коли скінчиться тисяча років? — спитав, видимо зацікавившись, Онисим.
— Тоді буде випущений сатана. І стане він царем у царстві Дракона. А тоді здохне. І образ його візьме страшніший сатана, страшніший од першого, і світ буде розколено надвоє, і битиметься між собою світ, і кров тектиме ріками, і трупів людських падатиме незлічимо, і буде голод великий, а сатана своє царство розширить на половину світу, буде валити і рвати церкви Божі і Христа обплює, і весь світ дрижатиме перед ним. Але народиться третій сатана, в іншій країні, і вони зіткнуться поміж себе і заллють світ кров’ю, якої проллється більше, як води, і сатана із царства Дракона переможе, а тоді й здохне сам. Тоді й почне упадати царство Драконове, і прийде Спаситель, щоб спасти усіх нас, святих і грішних.
Я дивився із зачудуванням на протопопа. Очі його палали, а над розкудланим волоссям з’явилося якесь світло, а може, він так сидів, що крізь волосся йому проглядала лампада біля ікони. Тоді глянув я на ікону, і мене вразили глибокі, печальні й мудрі очі, які сяяли, ніби два джерела, освітлені сонцем. І грав у них і мінився вогонь, і той вогонь увійшов мені в душу і засліпив очі, аж ті почали сльозитися. І так мені стало печально в цьому дивному світі, так самотньо і тяжко, бо нічого я в ньому не розумів, а найменше себе самого, кинутого в якусь безумну мандрівку, в дорогу, що є Богом, якого всі топчуть, і я серед усіх.
— І прийдуть дні відвідин, — сказав протопоп словами із Книги Осії, — прийдуть дні заплати, і пізнають люди: "Нерозумний той пророк, шалений муж духа серед численних провин наших і між великого зненавидження". Затям, ченче, царство Дракона — пастка птахолова на всіх дорогах людських; він молиться Богу, бо є зв’язаний янголом, але ненависть у домі його, і Богом його і є ненависть та нетерпимість. Але всі провини його буде згадано і за всі провини буде покарано! Це я віщу, Єфрем грішний, малий серед малих, а ти отямся і пробудись, бо ти, бідаха, як нетля, що летить на вогонь нещадимий!
Він весь тремтів, очі палахкотіли, губи трусилися, зуби вишкірялися, паньматка дивилася на свого чоловіка із щасливим захопленням, я також був уражений і збурений і відчув, що холодним вітром мене обвіяло, а може, й справді, я — нетля, яка летить на вогонь?
— О Боже мій і Пречиста Богородице! — вигукнув подумки. — Змилуйся наді мною, що це воно діється?
Перша отямилася паньматка. Струснула головою, ніби зняла з себе запаморочення, і раптом сказала аж надто тверезо:
— А може б, ти, старий, не забалакував би гостей п’яним своїм варняканням? Може б, вони щось з’їли, а ти їх балачками годуєш!
— Та Бог з вами, паньматко, куди вже їсти?
— А чого ж, ви вже розтрусилися, з тими нечестивцями б’ючись.
— До їжі й питва, стара, не примушуй, коли заговорив Дух.