На!.. (після паузи.) Його всиновила одна медсестра. І переїхала з Краснограда у Вінницю… Щоб ніхто не знав.
Колчанова. Як… як він… виглядає?.. Який він?
Колчанов. Гарний хлопець… Схожий на тебе…
Колчанова. Ох!.. А як… ти дізнався? Як ти знайшов цю… медсестру?.. Чи вона тебе?
Колчанов. Колись вона випадково зустріла тебе на вулиці. І впізнала. А потім ще побачила портрет у журналі…
Колчанова. А… а чому раптом., зараз…
Колчанов. В неї була невиліковна хвороба серця… Вчора вона… померла…
Колчанова. А-а…
Колчанов. Справа в тому, що Федя… Його звати Федя… інвалід.
Колчанова. Що-о?
Колчанов. Після поліомієліта в нього відібрало ноги… Він на кріслі-колясці…
Колчанова. О-о!..
Колчанов. Він лишився зовсім один… Ми повинні його забрати…
Колчанова. Так… Звичайно… Звичайно… О боже!.. О-о!..
Колчанов. Я вже домовився.
Колчанова. З ким?
Колчанов. З головлікарем лікарні… де вона працювала і… де померла… Він там.
Колчанова. О господи!.. Як це несподівано… як це… Стільки років!..
Колчанов. Ти даремно все-таки не розказала мені тоді… одразу… Ми могли…
Колчанова. Я була певна, що він помер… Була певна… Ті дні для мене — як марення… Але я пам’ятаю, лікар сказав: "Врятувати дитину ми не зможемо… не зможемо…" Я точно пам’ятаю…
Колчанов. Але вони змогли… Вони врятували його…
Колчанова. Олесю… а… а може, це… може, це не мій син?..
Колчанов. Що?
Колчанова. Ця медсестра… Я звичайно, не звинувачую її. Ні… Її можна зрозуміти… Вона нещасна жінка… Ніж залишати сина-інваліда напризволяще… то краще вже…
Колчанов. Що ти говориш? Як ти можеш?.. Ти… ти…
Колчанова. Але… але, справді… я… я не певна…
Колчанов. А я певен!.. Вона виростила, виховала твого сина, а ти… Ех! Якби можна було пересаджувати серце, я б пересадив серце тієї жінки тобі… Я ж бачив його! Це твій син!.. Твої очі, твої губи, твій поворот голови. У мене ж все-таки око художника. Тим більше, коли я бачу риси жінки, яку… яку… (Зривається на крик.) Як ти можеш не вірити!
Колчанова. Не треба, Олесю! Лесику, не треба!.. Заради нашого кохання!.. Пожалій мене! Я згодна. Так, я винна… Тяжко винна. Я не знала. Я не думала… Я була тоді молоденька, дурненька дівчина. Потрапила в таку біду… Зрозумій, я була тоді рекомендована в аспірантуру. П’ятий курс. Диплом. І раптом таке… Все гине, одразу. Все. І вдома… Якби була жива мати… А то… Батько.:. Ти ж знаєш, як він на все це дивиться…
Колчанов. Але зараз ти вже не дурненька дівчина.
Колчанова. Ти не думай… Я… я перші роки ночами не спала, мучилася. Він снився мені… Я…
Колчанов. А тепер, коли він знайшовся, ти…
Колчанова. Любнй, ти не кричи, але… Ти хочеш, щоб я сказала йому, що я…
Колчанов. Ні. Не хочу. Правду йому говорити зараз не можна… Він дуже любив свою матір… оту… Я вже думав… Скажемо, що ми вирішили всиновити його, тому що медсестра Надія Коваленко, його мати, колись врятувала мені життя… Мені! Розумієш?.. Ти тут будеш навіть ні при чому.
Колчанова (після паузи). Ти говорив… він схожий?
Колчанов. Так.
Колчанова. А якщо… хтось… коли-небудь… чи він сам догадається… чи Юрко… І все відкриється… І неможливо буде приховати… Адже Юрко не повірить в те, що ця медсестра врятувала тобі життя… ти ж ніколи про це не говорив… Що я скажу Юркові? Як я йому поясню?! Як?!
У дверях з’являється Юрко.
Юрко. Не треба нічого пояснювати.
Колчанов. Ти?!
Юрко. Ви так кричали… На сходах чути було… Я відчинив і стояв у коридорі… І все чув… Пробачте…
Колчанова. Де ти був?
Юрко. У Вінниці… і теж… бачив його…
Колчанов. Неймовірно! Як же ми не зустрілися?
Юрко. Не знаю… Так вийшло… Випадково… Могли й зустрітись. (Гукає.) Дядю Борю! Заходьте!.. (Батькам.) Він там, у коридорі… Він зайшов разом зі мною… І теж чув…
Колчанов (визирає у коридор). Там нікого немає.
Юрко. Значить, пішов… Стало соромно, і пішов… (Матері відчайдушно.) Як ти могла-кинути його?!. Як?!.
Колчанов. Юрко!
Юрко. Щоб стати професором?!. Так!.. Щоб купити цей паршивий гарнітур?!. Цю погань?! (Пхає ногою меблі.) Цю вазу?!. (Кидає вазу на підлогу.) Заради цього?!. Заради цього?! Хай воно горить синім полум’ям!.. І все одно… Все одно одержиш страховку!.. І за мене одержиш страховку. Ти й мене застрахувала… (Істерично плаче.)
Колчанов. Юрко!.. Ну що ти?.. Юрко!.. (Обіймає сина.)
Колчанова стоїть закам’яніла, похиливши голову.
Музика.
З динаміка лунає пісня під гітару:
Сміється, глузує
Кощій з дивака,
Що горба у нього
Порожня така…
З порожньою торбою
Ходить дивак.
Годинникар Тік-Так…
Тік-Так… Тік-Так…
Тік-Так… Тік-Так…
Старий дивак…
Тік-Так… Тік-Так…
Тік-Так… Тік-Так…
Старий дивак…
Повільно опускається
Завіса