Хто ж знав, що йому треба буде подзвонити… у важливій справі… Не сердься!.. (Намагається обійняти її.)
Алла (відштовхує його). Одчепись!.. У важливій справі!.. Ха-ха! Ну, твій татунчик і жук! Я тобі скажу… Не знаю, що він там шукає, але телицю він собі вже знайшов. Абсолютно!.. І, здається, в них ще й синочок саме знайшовся. Отже, поздоровляю з братиком! Ха-ха!
Юрко. Що?! Що ти мелеш?
Алла. Не мелю, козел!.. А кажу те, що чула! Він у лікарню дзвонив. У Вінницю. Питав про здоров’я Надії Коваленко. І про синочка.
Юрко. Ти що?!
Алла. Ну, гаразд, розбирайтесь тут самі. А мені на роботу треба. Давай випускай мене, швидко! Ну! (Виходить.)
Юрко мовчки йде слідом за нею. потім повертається.
Юрко. Не може бути… Все, що завгодно… але… щоб… непорозуміння якесь… Та ще й гроші взяв — для цього… господарчі… мамині… Не може цього бути! Ні!..
Дзвінок у передпокої. Юрко йде туди, повертається разом з Кудрицьким.
Кудрицький. Ху-у… Дай віддихатися. Ледве на ногах стою. Дві доби не спав. Не лягав навіть. Махав пензлем. Сьогодні вранці комісія приймала мій "шедевр". Після доробок. Ху-у… Наче п’яний. У голові макітриться… Але зараз не про це… Де батя? У майстерні нема, і вдома, я бачу, теж. Де цей… пустун?
Юрко. Що таке? Що сталося? Дядю Борю!
Кудрицький. Нічого. Нічого страшного. Просто… просто прийшла "бомага"… І треба її негайно погасить. Щоб не було зайвих розмов… Зараз такий час… Ти хлопець дорослий… З тобою можна одверто… Розумієш, на комісії Вася Погорєлов з Худфонду раптом каже… Ну, де батя?
Юрко. Поїхав. А що сталося? Яка "бомага"? Дядю Борю!
Кудрицький. "Яка"! "Яка"! З вінницького витверезника!..
Юрко. Що?
Кудрицький. На жаль!.. (Розводить руками.) "Повідомляємо, що член Художнього фонду товариш Колчанов у нетверезому стані…" Пробач, старий, звичайно, незручно синові про батька таке., але… виручати треба, а не… Де він?
Юрко. Поїхав.
Кудрицький. Куди?
Юрко. У Вінницю, здається…
Кудрицький. Знову?.. Тьху!.. У вас що, там родичі?
Юрко. Ні.
Кудрицький. Це ж треба! Наших витверезників йому не вистачає. У Вінницю спеціально їздить. Оригінал!.. Це ж треба! Колчанов!.. Совість наша! Завжди мене критикував за… за це саме… І раптом… Ха-ха!.. А взагалі щось він останнім часом… кислий якийсь ходить. У вас що — у сім’ї… це саме… непорядок? А? Як там у нього з… з мамою?
Юрко. Не знаю… Звичайно, по-моєму.
Кудрицький. Звичайно!.. Хіба може бути звичайно з такою незвичайною жінкою… (Дивиться на портрет, зітхає.) То ти ще, старий, нічого не розумієш… Ху-у… Втомився. Просто упаду зараз. Піду на кухню… подрімаю трохи, бо… Як Батя об’явиться, буди негайно.
Юрко. Та лягайте тут… Дядю Борю!
Кудрицький. Ні! Ні! Твоя мама любить порядок. А я… на комісію прямо з майстерні… А ванну приймати зараз нема сили. Я хвилин десять, не більше… (Виходить.)
Юрко нервово ходить по кімнаті. Розгублений. Не знає, що робити. Дзвонить телефон.
Юрко (знімає трубку). Альо!.. Ні! Тамари Іванівни нема… Не знаю… Будь ласка… (Кладе трубку, телефон знову дзвонить, Юрко знову знімає трубку.) Альо!.. А?.. Це ти?.. Та ні!.. Що ти… Навпаки… Заходь. Звичайно… Звичайно… Заходь… (Кладе трубку, виходить, — мабуть, у кухню, — повертається.) Спить… Як убитий… (Ходить по кімнаті.) Що ж це таке насправді… Невже тато?.. Дурниця якась… А взагалі тиждень тому він таки їздив на три дні кудись… Значить, у Вінницю… І там… (Хворобливо морщиться.) Народження відзначав…
Дзвоник у передпокої. Юрко йде туди, повертається разом з Аллою. Вона захекана — видно, поспішала.
Алла. Ти що переживаєш?.. Ти знаєш… я, мабуть, щось наплутала… Зопалу ляпнула… Посидів би ти у шафі… Хих-хи!..
Юрко. Та ні… Здається, не наплутала… Тут прийшов зараз його друг, теж художник…
Алла. Де? (Збентежено підводиться.)
Юрко. Та сиди!.. Він спить на кухні. Дві доби очей не стуляв, здавав комісії картину. Його зараз атомною бомбою не розбудиш.
Алла (махає рукою). А, хай… подумаєш… Що я — в гості не можу прийти? Так що?..
Юрко. Так він сказав… А!.. не хочеться говорити…
Алла. Ну, не кажи… І взагалі — не думай… Мало що…
Юрко. Та я… нічого… просто… Якщо він… То де так підло!., так підло!.. Мати ж все на собі тягне! Все!.. А він…
Алла. Взагалі, звичайно… Мужики бувають такі… такі… Я знаю…
Юрко. Але я ніколи нічого не помічав. Він же так любив маму. Все життя. Я з дитинства пам’ятаю…
Алла. А!.. Всі ви однакові… Вам тільки повір… Ну, я не про всіх, звичайно… Та ти не дуже… Чуєш…
Юрко. А я не дуже…
Алла. Годі тобі… В тебе очі зараз, знаєш, як… як в того кошеняти… Я, пам’ятаю, в дитинстві кошеня в хату притягла. Так п’яний вітчим його у вікно… з сьомого поверху… А!.. Як я бігла сходами!.. Думала, вб’юся… Він ще був живий… нявчати не міг, тільки широко розтягав рот, і очі були такі… А!.. (Махає рукою.) А… а взагалі треба було б перевірити. Щоб даремно не підозрювати і не мучитися. Завжди краще правда.
Юрко. Як це — перевірити?
Алла. Дуже просто. В елементі. Поїхати у Вінницю і…
Юрко. Як?
Алла. Як усі люди. Транспортом. Походити по лікарнях. Не така їх у Вінниці величезна кількість. Надія Коваленко. Елементарно. Завдання для червоних слідопитів з четвертого класу. Козлу ясно.
Юрко. Та ну! (Махає рукою.) Що це дасть?..
Алла. Як це? Та ти що… Он у касирки з ювелірного була історія. Чоловік поїхав на курорт, і там його заклеїла якась з Донецька. І став він мотатися у відрядження у той Донецьк. А чоловік не який-небудь… зам. директора там чогось. Будь здоров!.. Вона не знала, не знала, а потім раптом — раз! — листа перехопила… Так що ти думаєш?.. Поїхала, накрила їх, надавала по мармизі і цій лялі, і своєму дурневі, настрахала як слід, і все стало на місце. Зараз зразкова радянська сім’я. А якби сиділа, нічого не знала? А? Лопнула б сім’я, як булька на воді. Ти що!.. Треба діяти одразу, не втрачаючи часу. Як це не знати?.. Треба знати… обов’язково!.. Може, ця Коваленко твоєму татунчику пацана тулить, а це зовсім і не його. А?.. Ти що?.. Хіба можна сидіти склавши руки? Скільки таких баби обкручують! Ого!.. А тоді або примушують одружитися, або аліменти здирають. Навіть з жонатих. Тим більше художник!.. Ти що!..
Юрко (розгублено). А… а що?.. Що ж я можу… Я ж…
Алла. Хочеш, я з тобою поїду?.. Мені тільки одним оком на неї глянути, і я тобі одразу скажу… Я таких баб — з ходу… Мені просто жаль, якщо… У мене ж теж батечка забрала одна… не будемо говорити… Я таких спритнячок у-у-у!.. Гуляй-гуляй, але сім’ї, де діти, не чіпай!.. Хочеш, поїду?
Юрко. А… ти можеш?
Алла. В елементі. У мене три відгули за свята. Хоч зараз. Піду до нашого Павла Петровича… Він на мене давно око поклав. "Подзвонили… терміново треба їхати, захворіла тітка у Вінниці…" Ще й квитки дістати поможе… Він, він такий… У нього всюди… Ну?
Юрко (непевно). Я знаю… А… а мати?
Алла. Записку залишиш: так і так, буду через два дні, не хвилюйся, приїду — розкажу… А потім щось придумаємо…
Юрко. Я знаю… Якось… Я ніколи…
Алла. Ну, ти ж і лопух!.. Ну!.. Воно мені треба!
Юрко. Та ні… просто… якось…
Алла. От теля!.. Якось… якось!.. Вирішується доля твоєї сім’ї… Може, без батька лишишся… А ти…
Юрко. Ну, добре, добре… А… а гроші?.. Це ж…
Алла. Та є в мене гроші, цуцику. Я ж працівник торгівлі.
Юрко. Ні! Ні! Що ти?!
Алла. От же ж!.. Та віддаси ж потім. Шмотку якусь продаси і… Слава богу, навалом…
Юрко. Ну, гаразд. Я з господарчих поки що візьму. А то мати ще більше хвилюватиметься. Поїхав на два дні кудись і — без грошей…
Алла. Ну, давай!
Юрко (бере з серванта гроші, роззирається по кімнаті). З речей що взяти? У дипломат, мабуть?
Алла. Ану тебе! Теж мені — Амундсен! Великий мандрівник! Не треба нічого. Зубну щіточку в кишеню сунь. І досить. Ну й шкарпеток пару. На два ж дні всього. Пиши записку.
Юрко (пише записку). Перший раз у житті брешу матері.
Алла. Вітаю з прем'єрою!.. Але це не брехня… Це просто недомовка… А взагалі всю правду кажуть лише дурні. Ходімо.
Юрко. Ходімо. (Зітхає.)
Юрко і Алла виходять. Чути, як у передпокої хряскають двері. Деякий час сцена порожня. Потім виходить Кудринький.
Кудрицький. Двері хряснули… Прийшов хтось… Чи пішов… (Кличе.) Юрку… Де ти, старий?.. Пішов… (Дзвонить телефон, Кудрицький знімає трубку.) Аллоу!.. Тамари Іванівни… здрастуйте… нема… Не знаю… ні, це не чоловік… на жаль… Близький друг… чоловіка… Що?.. Завтра?.. О четвертій? Дуже приємно… Передам, дівчино. Обов’язково!.. Всього найкращого… (Кладе трубку.) Гм… Голова — як трамвай… Дзвенить, кудись мчить і хитається… (Сідає в крісло, дивиться на портрет.) Цариця Тамара!.. Дивна жінка! (Декламує.) "Нам не судилося з тобою разом в життя у парі йти, і горе й радощі нести важкою й світлою порою"… Ех-хе-хе! Королева моєї мрії! Ну чому, чому ти дружина мого друга Олекси Колчанова? І не смію я навіть думати про тебе… "Для мене дружина друга — не жінка", — сказав якийсь мудрець… Або дурень… Чорт його батька зна… Ти ж для мене — принадніша від усіх жінок світу… Нічого не можу з собою вдіяти… (Дзвонить телефон, Кудрицький знімає трубку.) Аллоу!.. Ні, нє можна. Бо її немає вдома… Не скажу-с… Хто?. Студент-дипломник Колупаєв? Добре, передам, товаришу Колупаєв. Бувайте здорові! (Кладе трубку.) Дідько візьми! Виявляється, окрім мене, ти ще потрібна десяткам якихось мужиків. У тому числі проректору по науці і студенту-дипломнику Колупаєву. На певне, двієчник і йолоп. І таємно закоханий у професора Колчанову. Негідник! Як і проректор по науці… Тому що в тебе неможливо не закохатися. Ти з тих жінок… В тобі якось особливо відчувається ота споконвічна загадка жінки…
У передпокої хряскають двері. Входить Колчанова.
Колчанова. Боря?.. Здрастуй… А… а де Юрко?
Кудрицький. Здрастуй, царице! Здрастуйте, Ваша Величність!.. Принц Юрко кудись вийшли… Так, одразу, щоб не забути: дзвонили… студент-дипломник Колупаєв і з ректорату. Завтра нарада у проректора по науці. О четвертій.
Колчанова. Ах, як це не до речі. В мене завтра такий божевільний день… (Помічає Юркову записку на столі, на яку не звернув уваги Кудрицький, читає.) Що? Що це значить?.. Борю! Куди він поїхав? Що сталося? Борисе!
Кудрицький. Пробач!.. Я не хотів тобі говори пі… Але раз… раз він поїхав, він усе владнає…
Колчанова. Що?.. Що трапилось?
Кудрицький. Та не хвилюйся!.. Пусте!..