Королівські слуги виявилися дуже незграбними. Вони раз у раз перечіплювалися об пеньки й гепали на землю.
Королева так сердилася, що аж сичала:
— Розтяпаки! Вижену! Звільню з роботи!
Нарешті, бачачи, що це не допомагає, вона закричала:
— Двадцять золотих монет тому, хто впіймає!
Ех, як почали старатися Гицельцап і Тпрукало-Нокало! Вони хекали, сопіли і крутилися, мов дзиги. Причому кожен намагався одіпхнути іншого, щоб той не впіймав. І вони не стільки ловили, скільки пхалися і заважали один одному. Як усі хазяйські посіпаки, вони були страшенно жадібні, і кожен хотів, щоб гроші дісталися йому.
Нарешті, бачачи, що так у них нічого не вийде, близнята-козенята попадали на землю, буцімто знесилені.
Оскільки Гицельцап був дужчий за Тпрукала-Нокала, він одіпхнув хурмана так, що той перекинувся, а сам гепнув на землю, руками схопивши Вітю, а ногами притиснувши Вову.
І закричав щосили:
— Впіймав! Ура-а! Я впіймав!
Зв’язавши близнят-козенят, він подав їх королеві.
Королева сіла в карету, поклала собі в ногах Вітю і Вову і сказала Гицельцапу:
— Тут тобі місця вже нема. Побіжиш за каретою.
Гицельцап закліпав на неї очима:
— А… а гроші?
Королева здивовано глянула на нього:
— Які гроші?
— Ви ж обіцяли. Двадцять монет тому, хто впіймає.
— Двадцять монет я не могла обіцяти. Здається, я обіцяла, але десять.
— Ви… — почав Гицельцап, але королева перебила його:
— Якщо ти не віриш, то мені може здатися, що я нічого не обіцяла.
— Ги-ги! — вищирився на передку Тпрукало-Нокало.
— Так точно, ви обіцяли десять, — поспішив сказати Гицельцап.
— От бачиш. За те, що ти сумнівався, одна монета з тебе вираховується. На! — і королева висипала Гицельцапові у жменю дев’ять монет.
— Хай живе ваша мудрість! — вигукнув Гицельцап і підтюпцем побіг за каретою. Він був дуже радий, що одержав хоч дев’ять. Королева могла й не дати нічого. Вона була скупа, вередлива і ніколи не дотримувала свого слова.
У палаці королева перш за все побризкала на Вітю й Вову парфумами, пов’язала їм на шиї бантики і повела кудись по довгих коридорах. Вони прийшли в маленьку кімнатку, де на старій подертій підстилці лежала гарненька киця з сумними очима. Це й була придворна киця Мурнява.
— От бачиш! От бачиш! — уїдливо сказала королева Мурняві. — От бачиш, які в мене симпатичні ягнятка. От я з ними гратимусь, а тебе й знати не хочу. От! І їсти не дам, раз ти така вредна і не хочеш ходити догори хвостом на передніх лапках. От! Ще й підстилку заберу. От! Лежи просто на холодній підлозі.
І вона схопила підстилку і висмикнула її з-під киці. Потім ще стусонула Мурняву ногою і вийшла, тягнучи за собою на поводку Вітю і Вову.
Королева привела близнят у велику порожню кімнату, встелену квітчастим килимом. По килиму були розкидані ляльки з одірваними руками, ногами, з чорними дірками замість очей.
Це була кімната для ігор.
— Зараз будемо танцювати, — сказала королева. — Ану ставайте на передні ноги, задні піднімайте. Голову вниз, хвіст угору. Хвіст угору! Я що кажу — хвіст угору! Голову вниз!
Королева схопила Вітю за праву ногу, Вову за ліву і підняла вгору.
Ой, як це було погано, як це було кепсько — теліпатися вниз головою на одній нозі у чиїхось руках! Все тіло боліло, у голові паморочилось. Віти і Вова стогнали і ойкали, але королева на це не зважала. Вона, навпаки, дратувалася і кричала:
— Ану, перестаньте мені скавчать! Ану тихо! Кому кажу! Танцювати! Веселіше! Танцювати! Раз-два-три! Раз-два-три!
І тут Вітя й Вова згадали, як колись у дитсадку Васько Бобир притяг звідкись кошеня і придумав дресирувати його для цирку. "А головне для дресирування, — авторитетно сказав Васько, — це учити довго і без перерви". І вони всі по черзі тримали кошеня за задні лапки, щоб навчити його ходити тільки на передніх. Кошеня було худе, маленьке, нещасне. Але Васько Бобир сказав, що вчити можна саме тільки таких, маленьких, бо доросле кошеня вже не навчиться, що всі дресирувальники починають учити звірів змалку, — тільки тоді можна досягти успіхів.
Вони дресирували кошеня майже цілий день. Змінюючи один одного, по черзі бігали у закуток за їдальнею — так, щоб не бачила Галина Михайлівна. Кошеня спершу нявчало, потім захрипло, втратило голос і тільки беззвучно роззявляло рота. Але так і не навчилося ходити на передніх лапах. Васько Бобир дратувався і казав, що їм попалося якось дурне кошеня, і всі з ним погоджувались і теж дратувалися.
І тільки тепер, теліпаючись вниз головою і скиглячи, Вітя й Вова зрозуміли, як вони тоді безглуздо мучили те бідне, нещасне кошеня.
Довго терзала їх королева, примушуючи танцювати. Вона їх била гострими носаками черевиків, щипала їх своїми чіпкими пальцями, аж поки їй це не набридло.
— Ху! — сказала королева знеможено, як після важкої праці. — Зовсім втомилася з вами. Просто замучили. Ану вас! Якісь дурні ягнята. Не можуть навчитися звичайнісінько танцювати догори ногами. Ходімо гуляти! Швидше! Хоч свіжим повітрям подихаю.
Вона наділа на Вітю й Вову нашийники і на поводку повела у двір.
Змучені ягнята ледве переступали ногами. Мало того, що на них була своя козеняча шерсть, так зверху ще ж була бараняча шкура. І після всіх тих танців догори дригом у двох шкурах вони почували себе як у духовці і просто задихалися. Але королева раз у раз стусала їх, щоб вони жвавіше бігли поперед неї.
У саду вона зустріла Гицельцапа і сказала:
— Я вже хочу їсти. Скажи, хай Тпрукало-Нокало поїде до Бом Штекса і дізнається, як там справи з медовим тортом.
— Слухаюсь! — сказав Гицельцап і побіг виконувати її наказ.
Королева ще трохи погуляла по саду, потім закопилила губи і капризно сказала:
— Ану вас, які ви нудні й невеселі! Як з вами скучно. Краще піду постріляю в горобців з рогатки! Гицельца-ап!
Прибіг Гицельцап.
— Одведи їх! Вони мені набридли. І дай мені свою рогатку.
— Слухаюсь! — Гицельцап витяг з кишені і подав королеві рогатку, потім схопив поводок і потяг Вітю й Вову у палац.
Він проволік їх по довгому коридору, ввіпхнув у маленьку кімнатку із загратованим віконцем і сказав:
— Ваше щастя, що у королеви сьогодні "розгрузочний" день і на обід у неї медовий торт. А то б ви уже зараз шкварчали на оцьому шампурі. — І Гицельцап підніс їм під самісінькі носи шампур — гостру залізну шпичку, на якій смажать шашлик.
— Але вам взагалі пощастило, — вів він далі. — Бо на завтра у королеви печеня з козенят. Отже до післязавтра ви можете спати спокійно. Сон — це здоров’я. Га га! Все-таки я заробив на вас дев’ять монет, а вони на вулиці не валяються. І тому я добрий і не стану вас зв’язувати. Вам все одно нікуди не втекти. Бо вихід з палацу один, а той вихід стережу я. Га-га! Приємного апетиту!
Як тільки Гицельцап вийшов, близнята-козенята перш за все одразу ж скинули з себе ягнячі шкурки, бо було надзвичайно душно. Кілька хвилин вони одхекувались, не в змозі вимовити ні слова.
— Слухай, — сказав нарешті Вітя. — Слухай, він сказав, що сьогодні на обід у королеви медовий торт. Але який же в дідька торт, коли мед у Бом Штекса перетворився на дьоготь. Ти ж бачив.
— Що ж виходить?
— Виходить, — сказав Вова. — Виходить, що торта не буде. Що ж буде? Що ж тоді їстиме королева?
— Як ти думаєш? — спитав Вітя. — Що їстиме королева? Що у неї буде на обід?
— Що? — спитав Вова і похолов.
— На обід у неї будемо… ми. Вона одмінить "розгрузочний" день і замовить шашлик із нас. Вона вже голодна. Ти ж чув. Отже…
— Отже, треба тікати. Й негайно, — сказав Вова.
— Негайно, — сказав Вітя. — Поки не повернувся Тпрукало-Нокало і не сповістив, що торта не буде.
— Гайда!
Вітя й Вова прочинили двері (вони були незамкнені) і вийшли в коридор. І одразу…
— Тс, обережно, навшпиньках! — цикнув Вітя на Вову.
— Тс, навшпиньках, обережно! — цикнув Вова на Вітю.
Але спробуй іти навшпиньках, як у тебе на ногах ратиці!
Як не старалися Вітя й Вова, їхні ратиці лунко цокотіли по підлозі.
І не встигли близнята пройти й кількох кроків, як двері однієї з кімнат розчинилися і визирнула киця Мурнява.
— Ой! — здивовано глянула вона на близнят-козенят. — Ой, хто ви такі? І куди ви?
Вона ж їх бачила тільки в баранячих шкурках і не впізнала.
Близнята-козенята розгублено перезирнулися.
— А! — махнув хвостом Вітя. — Їй, по-моєму, можна довіряти.
— Ага! — погодився Вова. — Вона ж нещасна, а всім нещасним можна довіряти.
І близнята нашвидку розказали киці Мурняві про себе і про те, як цвіркун Цвіркунчак порадив їм втекти: про порошок-потішок, що лежить у скриньці під троном королеви.
— Вірно, — сказала придворна киця, — є така скринька під троном, а в ній порошок-потішок у спеціальних пакетиках-хлопушках. Хлопнеш такий пакетик, і з нього порошок-потішок розпорошується. Одним пакетиком можна приспати будь-кого, проте тільки одного. Але як же ви з своїми ратицями до скриньки підійдете? У тронній залі підлога скляна, ви своїми ратицями так цокотітимете, що Гицельцап одразу почує, і не встигнете ви до трону підбігти, впіймає він вас, і зірветься ваша втеча.
— Що ж робити? — жалібно спитали близнята-козенята.
— Ну що ж, — сказала киця Мурнява, — доведеться мені вас виручати. Хоча й ризиковано, бо, як впіймають, живою не залишать — до скриньки суворо заборонено не те що доторкатися, підходити навіть. Але я постараюсь тихенько, так, щоб не почули.
Киця розчинила двері у залу.
Вітя й Вова сховалися за портьєрою, а киця тихенько, нечутно, як уміють ходити лише киці, пішла по дзеркальній скляній підлозі через увесь величезний зал до золотого трону, що стояв посередині під голубим шовковим балдахіном.
Ось вона підійшла до трону і шмигнула під нього.
Близнята-козенята не бачили й не чули, що вона там робила.
Та ось киця з’явилася знову і швидко, але знов-таки зовсім нечутно, побігла назад.
— Ось, нате, — сказала киця і простягла Віті й Вові три маленьких пакетики — це все, що було. Більше там немає.
— Спасибі, спасибі! — почали дякувати близнята-козенята, а потім раптом сказали: — А давайте й ви з нами тікайте. До вас же тут так погано ставляться. Королева ж вас так мучить. А в нас вам буде дуже добре. Ми вас ніколи-ніколи нічим не образимо. Чесне слово! Ну, будь ласка! Тікаймо з нами!
— Ні, — сумно сказала киця. — Втекти з нашої країни може тільки той, хто випадково потрапив сюди, а той, хто народився і виріс тут, — втекти не може.