До речі, дописи й вірші як у сімейну стіннівку, так і в шкільну, класну писав Лесик.
Я гадаю, не треба пояснювати, ким у класі по піонерській лінії може бути той, у кого тато — професійний художник? Авжеж. Редактором стінгазети. От уже шостий рік Лесик виконував це важливе громадське доручення (спершу жовтенятське, потім піонерське).
Хтось тричі енергійно подзвонив у двері. І за мить гучно пролунало:
— Ну! Кого я бачу? Здоров, свати!.. Дай я тебе обійму, свате милий! Свахо, ручку!
І одразу квартира сповнилася галасом і сміхом. Лесиків дід Василь Денисович був "дзвінка людина", як Казала про нього Жорина мама Зоя Михайлівна. Розмовляв він голосно, а сміявся ще голосніше.
Як і Лесикїв тато, він ходив у светрі, в потертих джинсах і був бородатий. Тільки борода в нього була сивіша.
Дід Василь Денисович був художннк-реставратор, відновлював, реставрував старі картини, головним чином так звані фрески, настінний живопис у старих церквах, що мали історичну цінність.
І чи не тому, що він весь час підмальовував святих, він і сам був трохи схожий на них — попелястою сіро-сивою бородою, що весь час маяла у повітрі (дід був дуже рухливий), лисиною, над якою здвблювалося від потилиці павутиння сивих волосин, так що здавалося (особливо, коли дивитися проти сонця), ніби в діда над головою сяйво — німб, точнісінько як у святих на образах. То був веселий галасливий святий. Лесик його дуже любив.
Любив він і свою бабусю по татовій лінії — бабу Аню, Ганну Святославівну. Баба Аня була співачка, хористка. Спершу вона співала в опері, тоді в опереті, а потім у центральному палаці шлюбу, "шоколадному будиночку" на вулиці Карла Лібкнехта, ще коли там був хор. Тепер і того хору вже нема, і сам палац переїхав у так званий "Бермудський трикутник" біля Повітрофлотського мосту. І баба Аня давно вже не співає. Хіба що у них на іменинах.
Перецілувавши сватів, дід Василь Денисович і баба Аня привітали іменинницю, піднесли їй квіти й подарунок, альбом якихось нот, від чого мама радісно зойкнула й заплескала в долоні, як мала дитина.
— Ой!.. Я ж уже три роки за ними ганяюся!.. Де ви дістали?
Але дід Василь Денисович уже був біля стіннівки й басив громовито:
— Ну, безумство! Новий "Домовик"! Ха-ха!.. Ну, син, ти цінна людина! Молодець! Ха-ха! Оце здорово! А це… Ха-ха!.. Ну, безумство!.. Молодець!..
У них у родині вміли говорити один одному приємні речі. Причому не фальшиво, а щиро, від душі.
Потім усі гуртом почали готувати святкову вечерю, накривати на стіл. Бо мама, звичайно, нічого не встигла; та й коли вона, бідна, могла встигнути, як і вчора, й сьогодні була в музучилищі.
Це ще добре, що її сьогодні раніше відпустили.
Так непомітно у клопотах минув час, надійшов вечір.
І от уже вимогливо задеренчав дзвоник. Прийшли гості. Сусіди. Батьки Жори Комп'ютера.
Жорині батьки були "технарі" — науковці. Тато, Геннадій Максимович, — доктор технічних наук. Мама, Зоя Михайлівна, — кандидат наук, хімік. Якщо Лесикові батьки уособлювали стиль "ретро", тобто пов'язаний з класичною спадщиною, з минулим, то Жорині були представниками, так би мовити, стилю ультрасучасного, стилю епохи НТР — науково-технічної революції.
На відміну від Лесикових, Жорині батьки були дуже організовані. Все вони робили чітко, по порядку, за зарані наміченим графіком. Прокидалися рівно о сьомій годині й всією родиною бігли на зарядку. Потім "водні процедури", тобто хлюпання під прохолодним душем. Далі сніданок, читання ранкової пошти, вихід пішки иа роботу (Жора до школи) і таке інше.
Всі (в тому числі й Жора, так його привчили) звечора складали розпорядок дня на завтра — що й коли треба зробити — по годинах і навіть по хвилинах. Дома всюди в ннх були годинники — в усіх кімнатах, у кухні, в коридорі і навіть у ванній.
Жора носив свій графік у кишені і раз у раз зазирав у нього.
Але життя є життя, і в ньому весь час трапляються різні иепередбаченості, особливо в житті хлоп'ячому. Там, гляди, якісь піонерські справи, там якусь гру розпочали, там Лесик щось вигадав, на щось підбив. Не будеш же впиратися лише через те, що цього нема в графіку. Смішно!
У таких випадках Жора діставав графік і вносив у нього корективи. Наприклад, "15.00–17.00 — конструювання моделі" закреслювалось і натомість писалося: "15.00–17.00 — Лесик".
Але все-таки основним законом життя був графік. І треба чесно визнати, що Жора встигав зробити за день утричі більше, ніж Лесик.
Вдома у них було все найкрасивіше, наймодніше. Нові меблі, нові модні шпалери, нова закордонна побутова техніка. Піаніно в них не було, але були такі системи "Грюндіг", такі магнітофони "Соні", що аж подих перехоплювало. І музика з тих систем линула найсучасніша. Не якісь там "Фауст" чи "Травіата", а поп-музика і естрадні співаки екстракласу на зразок Хуліо Іглесіаса абощо.
І, віддаючи належне часові, вся Жорина родина займалася спортом. Тато грав у теніс, ходив з членамн-кореспондентами на академічний корт. Мама захоплювалася аеробікою, витанцьовувала фізичні вправи під музику. А Жора ходив у басейн на підводне плавання.
Чесно кажучи, цьому захопленню Жориної родини Лесик відверто заздрив. Лесикові так хотілося б, щоб і вони зранку бігали усією родиною на зарядку, у неділю вирушали на велосипедах на прогулянку за місто, ходили на стадіон… Але привчити батьків до цього йому не вдалося. Хоч він і робив спроби.
Батько Лесика прокидався вдосвіта і, щось нашвидку перекусивши, одразу біг у майстерню. Найкраще йому працювалося рано-вранці. Він був "жайворонком". Батька Лесик зранку майже ніколи й не бачив. Коли він прокидався, батько давно вже був у майстерні. А мама зранку бігла на базар та в магазини, щоб встигнути щось приготувати, бо треба ж було в музучилище. Одне слово, на сімейний спорт у батьків часу не вистачало.
Жора пробував залучити Лесика до своєї сімейної команди, але з цього нічого ие вийшло. Лесик відчував себе там чужим, і робити вправи під "вольові" вигуки Жориного тата йому було чогось невесело. Взагалі у кожної родини свій стиль.
От і зараз…
— А де Жора? — вигукнула Лесикова мама, перецілувавшись з сусідами.
— Як — де? Дома. Уроки вчить, — одвела очі Зоя Михайлівна.
— Отакої! — сплеснула мама руками. — Завтра дня не буде, чи що? Завтра ж неділя!
— Нічого. Хай посидить. Дітей не заведено брати на дорослі іменини, — професорським тоном сказав Геннадій Максимович.
— Це у вас не заведено. А в нас заведено. Ану, синку! — мама обернулася до Лесика.
— Єсть! — Лесик вискочив на площадку.
Жора стояв у передпокої біля дверей і одчинив у ту ж мить, як тільки Лесик доторкнувся до кнопки дзвінка. Він був червоний і розгублений.
Що вам розказувати?
Ви, мабуть, самі добре знаєте, як буває, коли йдуть до сусідів на іменини, а вас не беруть. Препогане, препротивне почуття.
Але, мабуть, кожен на Жорнному місці спершу б сказав:
— Та ти що… Це несерйозно! Та не хочу… Дякую… Я — дома посиджу… У мене книжка цікава…
Проте Лесик усі оті витребеньки чудово знав і слухати не став. Він просто гупнув Жору кулаком по спині й підштовхнув иа площадку:
— Ану давай! Швидше!
— Стривай! Я хоч двері замкну, а то… — тільки й сказав Жора.
— О! Правильно! Привіт, Жора! — весело загукав, перекрикуючи гамір у кімнаті, дід Василь Денисович.
— Правильно! — луною відгукнувся з іншого кінця кімнати дід Іван Семенович. — Як же без Жори? Не можна без Жори!
Хоч було вже й нікуди червоніти, Жора примудрився почервоніти ще більше.
Як мало треба людині… Лише доброзичлива увага й більше нічого.
І тут несподівано почервонів Лесик. Причина для цього була. Лесик ненароком глянув на кришку піаніно й побачив: на вкритій пилом кришці пальцем було виведено: "Лесик — ледар!" Лесик зиркнув на тата. Тато усміхнувся. Лесик озирнувся навколо — ніхто ще не помітив. І він прожогом кинувся иа кухню, схопив ганчірку і, ховаючи її за спиною, швидко повернувся до піаніно. Стоячи до піаніно спиною і потроху посуваючись, він витер кришку. Потім зиркнув на тата й підморгнув. Тато усміхнувся й змовннцьки підморгнув теж. То був Лесиків обов'язок — стежити за чистотою і витирати пил. А сьогодні він закрутився й забув. Були для цього причини, щоб забути…
— Жоро! Перед тим як сідати за стіл, помий руки, — сказала Зоя Михайлівна. — А то за все берешся, а потім…
І от уже всі за столом, уже дзвенять об тарілки ножі й виделки… "Геннадію Максимовичу, візьміть оселедчика!", "Зоє Михайлівно, салатику вам покласти?", "Жоро, клади собі шпроти, не соромся, я ж знаю, ти любиш…", "Беріть, беріть, дорогі, все, що на вас дивиться…"
Мушу вам сказати, що в Лесиковій родині навіть на свята спиртних напоїв майже не пили. Дід і тато (ие кажучи вже про бабусю й маму) не пили зовсім. А для гостей виставлялася пляшка шампанського, яку гості, дивлячись на непитущих господарів, майже ніколи до кінця не допивали. Та якось і не пилося те шампанське в атмосфері, яка панувала за столом. За столом смакували різними саморобними безалкогольними напоями — квасами, сидрами та морсами, готувати які Лесикова мама була просто-таки майстриня. Проте за традицією весь час виголошували тости.
І от уже підвівся дід Василь Денисович і громовим своїм голосом почав:
— Дорогі товариші! Родичі, близькі й знайомі! Не будемо, безумство, багато говорити… За здоров'я моєї любої невістки, коханої дружини мого сина, рідної матері мого внука, єдиної донечки моїх сватів, чарівної жінки й талановитої піаністки, цінної людини, незрівнянної Галочки!.. Хай буде здорова й щаслива! Хай завжди радує, безумство, всіх, хто її любить, тобто нас з вами, своєю неповторною усмішкою… На всіх святах, на всіх сімейних урочистостях, на всіх гостинах та іменинах завжди командує (або "тамадує", як кажуть дорослі) дід Василь Денисович.
Мама-іменинниця, як і кожна порядна іменинниця-господиня, до столу якщо присіла на хвилинку, то й добре. Все навколо столу бігає, те приносить, те прибирає і раз у раз припрошує:
— Їжте, дорогі гості, їжте, будь ласочка. Хоч і нашвидкуруч, але все свіженьке…
— Все натуральне. Ніякої хімії, — докидає тато.
Сусідка Зоя Михайлівна, кандидат хімічних наук, удає, що образилась:
— Даремно ви, даремно, Юрію Васильовичу, знову на хімію нападаєте.
— Та що ви, що ви, Зоє Михайлівно, хто ж нападає! — прикладає тато руку до серця.
— І все-таки в Америці, кажуть, червиві яблука коштують дорожче за нечервиві, — похитав головою дід Василь Денисович. — Бо, значить, не обприскувані тими гербіцидами-пестицидамн та іншою бекою.
— Любий Василю Денисовичу, — із зверхньою лагідністю (так, як говорять дорослі з дітьми) сказала Зоя Михайлівна — не було б наших пестицидів, не їли б ми з вами зараз оте все що стоїть на цьому розкішному столі.